Велика Вірменія
Імперія
| |||||||||||||||||||||||||||||||
Велика Вірменія (вірм. Մեծ Հայք, трансліт. Mets Hayk;[1] лат. Armenia Maior; дав.-гр. Μεγάλη Ἀρμενία, пехл. Buzurg Armenā, груз. დიდი სომხეთი) — стародавня і ранньосередньовічна вірменська держава на просторах Вірменського нагір'я, що існувала з 331 р. до н. е. по 428 р. н. е. Королівство було засноване Єрвандом Ⅲ, сатрапом Вірменії, який проголосив незалежність своєї держави після завоювання Александром Македонським перської імперії Ахеменідів. Рід Єрвандідів робить своєю столицею місто Арґіштіхінілі, засноване ще за царства Ван, та перейменовує його на Армавір. Всевірменське царство Єрвандідів занепадає близько 200 року до н. е. після її загарбання військами Селевкідів і детронації Єрванда Ⅳ Останнього.
Після поразки Селевкідської держави у битві при Магнезії 189 року до н. е. Арташес Ⅰ був оголошений новим вірменським царем, відновивший незалежну державність. Новий цар об'єднує майже всі землі попереднього царства (крім Цопка, або Софени, де утворюється окрема держава), створює стійку і боєздатну армію, а своїм наступникам залишає економічно міцну державу. Однак піку своєї могутності Велике Вірменське царство досягає під час правління Тиграна Ⅱ Великого (95 р. до н. е.—55 р. до н. е.). Внаслідок завоювань Тиграна було створено Вірменську імперію, яка простяглася від Кавказьких гір і Кури до Синайського півострову і Червоного моря, від Каспійського моря до Східного Середземномор'я. Тигран відбирає у парфян титул «цар царів», роблячи Вірменію тодішньою найпотужнішою політичною силою в Передній Азії. Проте тривалі римсько-парфянські війни завдають вірменському пануванню значної шкоди, що призвело до занепаду держави в 1 рік н. е. незабаром по смерті Тиграна Ⅱ.[2][3][4]
Після падіння Арташеського царства[hy] понад півстоліття Вірменією володарювали правителі Риму та Парфії. Після кровопролитних воєн, 66 року н. е., римський імператор Нерон визнав Трдата Ⅰ, брата Вологеза Ⅰ, королем Вірменії. Як наслідок, закріплюється спадкова влада роду Аршакуні, молодшої гілки парфянських Аршакідів. Під час правління Трдата Ⅲ Великого, 301 року, Велика Вірменія першою у світі прийняла християнство як державну релігію[en]. Наступного століття, цього разу за правління царя Врамшапуха, сталася ще одна епохальна подія і 405 року чернець і вчений Месроп Маштоц винайшов самобутню вірменську писемність. Однак перед цим, 387 року, Вірменське царство розділили між собою Римська республіка і Сасаніди, а вірменськими землями стали правити два окремі царі з одного ж роду Аршакуні. Після смерті Аршака Ⅲ римляни скасували західновірменське царство, перетворивши його на провінцію Мала Вірменія, тим часом як у перській частині Аршакуні продовжували правити ще до 428 року.
Вірменські землі входили в окрему однойменну сатрапію перської держави Ахеменідів. 520 року до н. е. цар Дарій Ⅰ згадує Вірменію у Бегістунському написі. 331 року до н. е., після розгрому персів македонським царем-полководцем Александром Ⅲ Великим, Вірменську сатрапію було включено до складу його імперії, а після його смерті та розпаду його держави Вірменія стає самостійним царством зі столицею у місті Кемах. Країну поділяли на дві нерівні за розміром частини — на Велику і Малу Вірменії. Пізніше відокремився ашхар Цопк, утворивши однойменне царство. Згодом з'явилася і четверта вірменська держава Коммагена (також Куммаха, Камах). Єрванд Ⅲ став першим правителем нової незалежної держави, започаткувавши власний царський рід.
Так, цар Єрванд Ⅲ відновив незалежну вірменську державність, перервану втручанням персів-ахеменідів наприкінці Ⅵ століття до н. е. Єрвандідське царство увібрало майже усю колишню Вірменську сатрапію. Її кордони сягали від країни Коммагени до річки Кура під Кавказьким пасмом, від річки Тигр до хребта Качкар Понтійських гір, від Кордукських гір (Корчайк) до озера Урмія. Враховуючи невигідне географічне положення озера Ван і близькість до кордонів, вірменський цар переніс столицю на подалі північ, в Араратську долину. Вірменський Армавір постав на місці урартського міста Арґіштіхінілі, було споруджено палаци і язичницькі капища.
Єрвандідське царство брало активну участь у політичному житті Передньої Азії. Завдяки цьому колишній сатрап Аріарат Ⅰ проголосив себе царем Каппадокії. У становищі, що склалося у Передній Азії після смерті Александра Македонського, Єрванд Ⅲ симпатизував лідерам, які намагалися зберегти цілісність македонської спадщини й убезпечити держави, що стали незалежними від Ахеменідів.
Наприкінці Ⅲ століття до н. е. на злитті річок Ахурян і Аракс було засновано третю столицю Великої Вірменії — Єрвандашат. Сюди переселився вірменський двір, а також частина населення Армавіра. Будуються також інші міста: Зарехаван[hy], Зарішат, Самосат, Аршамашат тощо.
Вірменські царства воювали проти царства Селевкідів, утвореного після смерті Александра Македонського. 201 року до н. е. за наказом селевкіда Антіоха Ⅲ два вірменські полководці, Арташес і Зарех, захоплюють Велику Вірменію і Цопкійське царство. Під час облоги столиці Єрвандашат був убитий цар Єрванд Ⅳ, останній зі свого роду. Арташес призначається стратегом Великої Вірменії, а Зарех — стратегом Цопка. Таке положення триває десять років.
Після битви при Магнезії (де Царство Селевкідів було переможено Римською республікою) та Апамейського мирного договору Арташес і Зарех оголосили себе незалежними царями у Великій Вірменії і Цопку відповідно. Започатковується вірменський царський рід Арташесідів.
До правління Арташеса Ⅰ сусідні країни, скориставшись ослабленням Великої Вірменії, окупували її окрайні володіння. Арташес Ⅰ і Зарех взялися за возз'єднання вірменських земель. Особливо завзятим був Арташес. Він не лише возз'єднав втрачені землі, але й зробив кроки, аби доєднати до свого царства Цопк, Коммагену і Малу Вірменію. На самому початку свого правління Арташес Ⅰ здійснив похід на схід і досяг берегів Каспійського моря. Тут він доходить до Парфії і сягає західних берегів озера Урмія у Великій Вірменії. Потім він здійснив похід на північ, на Вірк, яке завоювало давню вірменську державу Ґуґарк. Вірменський полковник Смбат Баґратуні розбив грузинське військо і взяв край. Грузинська сторона зобов'язувалася «карбувати монети із зображенням царя Арташеса» і надавати війська. На заході Арташес Ⅰ захопив та приєднав до Великої Вірменії області Карно і Дерджан[hy]. Після довгих і кровопролитних боїв на півдні Арташес Ⅰ звільнив область Тморік[hy], зайняту Селевкідами.
Після смерті Зареха, царя Цопка, який, своєю чергою, звільнив вірменські землі на заході, Арташес спробував також приєднати Цопк до Великої Вірменії. Однак тут він зустрів завзятий опір союзниці Цопка Каппадокії, внаслідок чого анексія Цопка затяглася на невизначений строк.
Завдяки починанням Арташеса Ⅰ більшість етнічних вірменських земель було об'єднано в одну спільну державу — Велике Вірменське царство. Так, неназваний грецький історик називає його «правителем більшості земель вірменських», а інший історик, грецький географ Страбон, пише, що «Велика Вірменія виросла зусиллями Арташеса… і тут усі одномовні», тобто вірменомовні. З об'єднанням більшості вірменських земель Великовірменське царство перетворилося на поважну державу на тогочасній Передній Азії. 185 року до н. е. Арташес Ⅰ засновує столицю Арташат. Між 183—179 рр. до н. е. просторами Малої Азії спалахнули війни між Понтом і Малою Вірменією, з одного боку, та Каппадокією, Вітинією і їхніми союзниками, з іншого. Велика Вірменія залишалася нейтральною, але активно впливала на сторони з ціллю припинення воєн. У підсумку Арташеса Ⅰ також запросили як суддю для підписання мирного договору, як авторитетного і шанованого правителя. Витонченими і точними дипломатичними ходами Арташес Ⅰ зумів розширити володіння Малої Вірменії за рахунок Понту, маючи довгостроковий задум згодом приєднати споріднене царство до свого. Коли же селевкідський сатрап Марастан збунтувався і проголосив себе незалежним від персів царем, Арташес Ⅰ ізразу підтримав його, щоб послабити Селевкідів. Арташес Ⅰ залишив своїм наступникам економічно багату, плідну і потужну у воєнному відношенні спроможну країну.
Наслідником Арташеса Ⅰ став його старший син Артавазд Ⅰ, який правив мирно. Лише останніми роками царювання арташесівого сина спалахнула нетривала вірмено-парфянська війна, у якій Вірменське царство зазнало поразки. 115 року до. н. е. безнащадний Артавазд Ⅰ був змушений віддати свого племінника Тиграна в заручники парфянам.
Після смерті Артавазда Ⅰ царював його молодший брат Тиран (відоміший як Тигран Ⅰ, 115 до н. е. — 95 до н. е.). Наслідний принц Тигран Ⅱ пробув у полоні близько 20 років і повернувся на батьківщину після смерті свого батька Тиграна I. Увесь цей час Тигран Ⅱ жив при столичному палаці у Ктезифоні, де його навчали парфянській культурі. В обмін на свободу він поступився областю під назвою «Сімдесят долин» на південному сході Великої Вірменії, в Каспіані, парфянському царю Мітрідату Ⅱ[5].
По поверненню на батьківщину Тигран Ⅱ був коронований в одному із знаменитих святилищ Агдзніка, де пізніше було збудовано столицю Тигранакерт. Донька Тиграна Ⅱ Ар'язате (Аутома при народженні) вийшла заміж чи то за Мітрідата Ⅱ, чи то за його наступника Готарза Ⅰ, що, за припущенням сучасного історика Едуарда Домброви, відбулося незадовго до того, як він зійшов на вірменський престол, як запорука його вірності парфянам[6]. Вірменська держава лишалася парфянським васалом до кінця 80-х років до н. е.[7]
Тигран Ⅱ (95 рр. до н. е. — 55 рр. до н. е.) зійшов на престол у віці 45 років. Його першочерговим завданням було завершити об'єднання всіх вірменських земель в одну спільну державу. В основному іще його дід Арташес Ⅰ вирішив цю важливу задачу, зоставши тільки царвства Цопк і Мала Вірменія. Тож Тигран Ⅱ активно продовжив об'єднувальну політику свого попередника. 94 року до н. е. війська Тиграна Ⅱ увійшли в Цопк й анексували його до Великовірменського царства, а цопкського царя Єрванда Ⅴ було страчено, що обірвало рід Зарехідів[8]. Велика Вірменія досягла берегів Євфрату, по західний берег якого простягалося царство Каппадокія.
Задля об'єднання усіх вірменських земель було потрібно також поглинути Малу Вірменію, проте вже натоді її захопило Понтійське королівство. Останнє становило одну з могутніх держав Малої Азії з добре навченою і боєздатною армією. Царем Понту був бравий полководець Мітрідат Ⅵ Євпатор. Протягом усієї своєї діяльності він вів послідовну боротьбу з Римською республікою за створення великої елліністичної держави в Малій Азії. Заради цього Мітрідат Ⅵ вирішив поєднатися з вірменами у своїй антиримській боротьбі. Водночас Тигран Ⅱ, хоча і не мав суперечностей з Римом, був прихильником зближення двох малоазійських країн, але намагався не брати безпосередньої участі у війні. Таким чином Тігран Ⅱ і Мітрідат Понтійський швидко дійшли згоди один з одним.
94 року до н. е. у вірменську столицю Арташат прибули понтійські посланці. Було підписано вірмено-понтійський договір, згідно з яким:
- Велика Вірменія отримувла свободу дій на півночі, півдні і сході, а Понтос — на заході.
- Сторони мали об'єднаними силами напасти на Каппадокію, землі якої переходили Понту, а рухоме майно і населення — Великій Вірменії.
- Задля зміцнення союзу Мітрідат Ⅵ видав свою дочку Клеопатру[hy] заміж за Тиграна Ⅱ.
93 року до н. е. віддані вірмено-понтійському союзу тигранові війська разом з мітрідатським вторглися в Каппадокію. Нападники скористалися місцевим невдоволенням римлянами та їхніми податками, закликавши каппадокійських підданих повстати проти іноземного впливу. Різанина близько 80 000 чоловік у римській провінції Азія стала відома як Ефеська вечірня. Спроби двох царів встановити контроль над Каппадокією і наступні масові вбивства призвели до втручання римської армії на чолі з Луцієм Корнелієм Сулла. Завдяки збройному супротиву Риму вдалося відновити Каппадокійське царство, яке, однак, опинилося сильно ослабленим, а Вірменське царство забрало із собою величезну здобич і багато бранців.[9]
Зближення Великого Вірменського царства і Понту та войовничі дії вірмен у Каппадокії змусили Рим наблизитися до Парфії. Між ними було укладено угоду, спрямовану проти вірмено-понтійського союзу. Здійсненню завойовницьких задумів Тиграна Ⅱ особливо перешкоджала Парфія, цар якої Мітрідат Ⅱ бажав встановити гегемонію над Вірменським царством. Утім внаслідок внутрішньополітичної боротьби, що відбулася в останні роки життя Мітрідата Ⅱ, королівська влада в Парфії суттєво ослабла. І щойно Мітрідат Ⅱ помер, Тигран Ⅱ одразу напав на Парфію, насамперед повернувши собі вірменські «Сімдесят долин». Потім вірменські війська увійшли в царство Атурпаткан (Мала Мідія) у Прикаспії і без особливих зусиль захопили його. Рухаючись на південний схід, вірменська армія в лоба розбила парфянське військо і взяла в облогу Екбатану, літню резиденцію парфянських царів. Парфянський цар Годердз Ⅱ був змушений просити миру. За мирним договором парфяни поступилися Великій Вірменії Мідією і Північним Межиріччям, зберігши лише столицю Екбатану. Вельми важливо, що парфянський цар також відмовився від титулу «цар царів», який відтоді носили Тигран Ⅱ і його наступники. Цим парфяни фактично визнали зверхність Вірменського царства.
Наступними вірменське військо одну за одною захопило Кордуену, Адіабену, Мігдонію, Осроену. Завоювавши Північну Месопотамію, володіння Тиграна Ⅱ межували напряму з державою Селевкідів — їх розділяла лише річка Євфрат. Колись могутнє царство Селевкідів переживало глибоку кризу. Послідовні і постійно повторювані міжусобні війни украй послабили країну, де з'явилося 3-4 претенденти на престол. Не зумівши подолати цю кризу, рада старійшин країни вбачила вихід у прийнятті влади іноземним правителем. Зрештою, вибір зупинився на кандидатурі вірменського царя Тиграна Ⅱ, перевагою якого було володіння могутньою військовою силою.
83 року до н. е. вірменські війська увійшли до Сирії, не випустивши жодної стріли. Після кривавої боротьби Селевкідів за трон, сирійці вирішили обрати Тиграна Ⅱ захисником свого царства і запропонували йому сирійську корону.[10] Тигран Ⅱ зійшов на селевкідській престол в Антіохії і правив тут мирно 17 років. Маґадат був призначений його намісником.[11]
Приєднання Сирії створило можливість завоювати Коммагену та Кілікію, а потім і Фінікію. Не в змозі протистояти військам вірменського царя, Юдея та низка інших країн прийняли верховенство великого вірменина. Тільки прибережні міста Середземномор'я чинили Тиграну Ⅱ завзятий опір, останнє з котрих, Птолемаїда Фінікійська, пало лише 71 року до н. е. Тут була схоплена селівкідська цариця Селена, згодом страчена за наказом Тиграна. Так було покладено край останнім залишкам Імперії Селевкідів, хоча кілька опірних міст, схоже, визнали хлопчика Селевка Ⅶ Філометора наслідним королем у вигнанні. Багато жителів завойованих міст було відправлено до метрополії Тигранакерта.
Кордони вірменської влади досягли Єгипту, який опинився у сфері інтересу вірменського двору, та завдяки впливу царя Тиграна Ⅱ і його понтійського союзника Мітрідата Ⅵ на єгипетський престол зійшов Птолемей Ⅻ. Неважко помітити, що Тигран Ⅱ мав певні наміри на цю країну, але їм не судилося здійснитися через різку зміну політичного стану.
Завдяки завоюванням Тиграна Ⅱ Великого у Передній Азії постала нова світова держава, яка простяглася від Єгипту до Кавказьких гір та від Середземного моря до Каспійського. Країни і племена Передньої Азії, майже до Індії, прийняли його правління. До цієї держави входили Агванк (Кавказька Албанія), Вірк (Іберія), Атрпатакан (Мала Мідія), Адіабена, Осроена, Коммагена, Ассирія і Сирія, Фінікія, Кілікія та інші країни. Правління Тиграна Великого прийняли ряд інших царств: Парфія, Юдея, закаспійські скіфи та арабські племена Перської затоки. Як свідчить один грецький історик, під час правління Тиграна Ⅱ в його царстві говорили більш ніж 15 мовами.
Вірменія Тиграна Великого була елліністичною державою, що нагадувала держави Александра Македонського і Селевкідів. Вірменське царство було багатонаціональним і було сукупністю країн, що знаходилися на різному рівні розвитку. Природним ядром влади була Мец Хайк, тобто Велика Вірменія, де проживала переважна більшість вірменського народу і де розташовувалися помітні політичні й економічні осереддя царства.[12]
Найбільш економічно розвиненою областю була Сирія із її всесвітньо відомою столицею Антіохією. Важливими осередками міжнародної транзитної торгівлі були фінікійські купецькі міста Тир, Біблос, Бейрут і Сидон. Тарс, Адана та інші міста рівнинної Кілікії також були багаті і славетні. Намісником Сирії був призначений Баґарат, близький соратник Тиграна Ⅱ, резиденцією якого стала Антіохія. Північне Межиріччя, ставше відоме як Вірменське Межиріччя[hy], було серцем землеробства і ремесел, правителем якого був молодший брат Тиграна Ⅱ Ґурас (або Ґор). Резиденцією останнього був Мцбін. Перелічені країни мали різний статус у складі Вірменської імперії. Тигран Великий перетворив деякі з завойованих країн на підлеглі царства, як-то Сирійське царство. Інші ж країни перетворилися на провінції, керовані намісниками, призначеними особисто Тиграном Ⅱ.[13]
Підкорені країни були зобов'язані сплачувати податки і надавати війська. Васальні царі та підвладні Великій Вірменії племена також надавали війська.
Таким чином, Тигран Ⅱ став правителем більшої частини Передньої Азії. Територія, що безпосередньо входила до володінь Вірменії та перебувала під її політичним впливом і пануванням, становила близько 3 мільйонів км², що в десять разів перевищило землі власне Великої Вірменії (300 тис. км²).[12][14] Безпосереднє ядро наддержави Тиграну Ⅱ становило 1 мільйон км² суходолу, до якого входили Велика Вірменія та сусідні з нею країни Кавказу, Межиріччя і Середземномор'я.[13]
На початку Ⅰ століття Римська республіка завоювала великі володіння в Малій Азії. У 80-70-х роках того ж століття, після переможних війн Риму проти Понта та завоювання Тиграном Ⅱ Кілікії, дві держави мимоволі стали сусідами. Своїми завоюваннями Тигран Ⅱ перекрив перед Римом усі дороги, що ведуть на схід. Серйозно стурбований цим Рим починає готуватися до війни проти вірменської держави. Військово-політичне становище було сприятливим. 71 року до н. е. римський полководець Лукулл у лоба розбив союзника Тиграна Ⅱ Мітрідата Ⅵ Євпатора. Останній утік у Велику Вірменію, де отримав політичний притулок. Лукулл відправив до Тиграна Ⅱ спеціального посла і вимагав видати йому Мітрідата. Вірменський цар, зрозуміло, відмовився від вимоги римлян, сказавши: «Я не віддам Мітрідата, і якщо римляни почнуть війну, то завдам їм удару у відповідь». Навесні 69 року до н. е. римські війська, перетнувши прикордонну річку Євфрат, вторглися у Велику Вірменію. Так почалася вірмено-римська війна. Війна проходила у два щабелі: з 69 по 67 роки до н. е. і відповідно 66 року до нашої ери. Вони відзначилися один від одного з погляду стратегії та досягнутих результатів.
Луцій Лукулл розробив план блискавичної війни, головними основами якої були раптовість та рішучий удар. Однак здійснити це римляни спромоглися лише частково. Вторгнення римського війська 69 року до н. е. у землі Великої Вірменії стало справді несподіваним для вірмен. Лукулл легко захопив Цопк (Софену) і швидко рушив до землі Агдзніка, аби захопити Тигранакерт. Слід зазначити, що це було складено з неправильним розрахунком можливостей протиборчих сторін, недооцінивши вірменське військо і переоцінивши римське. Задум захопити Тигранакерт раптовою атакою провалився. Залога під головуванням талановитого вірменського генерала Манкайоса (Манука) вміло боронила місто. Після провалу римської атаки Лукулл був вимушений сісти в облогу столиці. Минали місяці, а Тигранакерт продовжував чинити міцний опір — план бліскавичної війни провалився.
Тигран Ⅱ дізнався про вторгнення римського війська до столичних земель від свого генерала Мехружана, коли перебував у далекій Палестині, де було зосереджено основні ударні сили вірменської армії. Тигран Ⅱ ринув до Великої Вірменії з царським полком, а основні сили вірменського війська на чолі з генералом Баґаратом рушили за царем. Не дійшовши Тигранакерта, Тигран Ⅱ послав проти Лукулла невелике, але боєздатне військо Мехружана з 2-3 тисячами вершників. Останнє зазнало поразки під час зіткнення з переважними силами римлян, загинув і сам Мехружан.[15][16]
У середині вересня вірменська армія на чолі з Тиграном Ⅱ підійшла до обложеного Тигранакерту. Тут розташовувалися його сім'я і скарбниця. Раптовою і сміливою атакою до міста увірвався вірменський військовий загін та забрав звідти царську родину і більшу частину скарбів. Ця подія, безумовно, підняла дух обложених і вселила віру в перемогу, прибули нові військові частини вірменської армії. Згідно з греко-римським істориком Аппіаном, Тиграна Ⅱ також забезпечили військами підлеглі країни: Атрпатакан (Мала Мідія), Агванк (Кавказька Албанія), Вірк (Іберія), Кордук, Адіабена і навіть араби Перської затоки. За свідченням того ж історика, чисельність вірменської армії становила 300 тисяч осіб, що вочевидь є сильно завищеною цифрою. Інші історики говорять всього про 70-80 тисяч воїнів, тобто приблизно стільки ж, скільки воїнів римської армії разом із союзними гарнізонами.
Рано вранці 6 жовтня почалася битва під Тигранакертом на берегах річки Нікефорія. Лукулл чудово використовував стратегічні помилки вірменського командування й особливості місцевості. Обійшовши тигранове військо, Лукулл зосередив за ним значні римські сили, що й вирішило результат битви. Зазнавши двостороннього нападу і зазнавши значних втрат, вірменська армія була змушена відступити вглиб країни.[17]
Перемога римлян вирішила і долю Тигранакерта. Грецькі найманці вірменського гарнізону, підкуплені Лукуллом, наприкінці жовтня підняли повстання і відкрили ворогові ворота міста. Новозбудоване та багате місто було зруйноване і пограбоване. Один тільки Лукулл придбав скарбів на вісім тисяч талантів. Утім битва при Тигранакерті і падіння столиці не зламали сили вірменського царя. Тигран Ⅱ знайшов у собі сили продовжити боротьбу. Цар царів не збирався миритися з грубою силою римлян. Лукулл, вважаючи бойові дії закінченими, відвів своє військо на зимівлю до теплих країв Кордука. Скориставшись цією паузою, Тигран Великий негайно почав посилено готуватися до майбутніх військових дій. У зимові місяці він перебудував вірменську армію, головною ударною силою якої стала кіннота. Економічні можливості і людські ресурси Великовірменського царства дозволили всього за півроку створити цілковиту нову армію, яка не поступалася римлянам у своїх бойових спроможностях.
- ↑ Adontz, Nicolas (1970). The Reform of Justinian Armenia. Lisbon: Calouste Gulbenkian Foundation. с. 310.
- ↑ Г. Г. Литаврин. Комментарии к трактату Константина Багрянородного «Об управлении империей» [Архівовано 4 листопада 2011 у Wayback Machine.](рос.)
- ↑ Time Almanac — Page 724 by Editors of Time Magazine (Альманах Часу стор. 724).(англ.)
- ↑ The New Review — Page 208 edited by Archibald Grove, William Ernest Henley (Новий Огляд стор. 208, Арчібальд Грув, Вільям Ернест Хенлей)(англ.)
- ↑ Olbrycht, 2009, с. 165, 182 (див. примітку 57).
- ↑ Dąbrowa, 2018, с. 78.
- ↑ Olbrycht, 2009, с. 169.
- ↑ Дэвид Лэнг. «Армяне — народ-созидатель». — Центрполиграф, 2004. — С. 142—152. — ISBN 5-9524-0954-7.
- ↑ Appian. The Civil Wars, 1.55.(англ.)
- ↑ Litovchenko, 2015, с. 179–188.
- ↑ The House Of Seleucus V2 by Edwyn Robert Bevan.
- ↑ а б Տիգրան Մեծ, Տիգրան Մեծի գահակալության 2100-ամյակին նվիրված միջազգային գիտաժողովի նյութերի ժողովածու, ՀՀ Գիտությունների ազգային ակադեմիայի հրատարակչություն, Երևան, 2011 թ., էջ 30-31 և այլն(вірм.)
- ↑ а б Տիգրան Մեծ, Տիգրան Մեծի գահակալության 2 100-ամյակին նվիրված միջազգային գիտաժողովի նյութերի ժողովածու, ՀՀ Գիտությունների ազգային ակադեմիայի հրատարակչություն, Երևան, 2011 թ.(вірм.)
- ↑ Հայաստանի Ազգային Ատլաս, հատոր Բ, Երևան, 2008 թ.(вірм.)
- ↑ Philip Matyszak, Mithridates the Great, pp 127—128; Lee Frantatuono, Lucullus, pp 83-84; Plutarch, Life of Lucullus, XII.84.
- ↑ Keaveney, 1992, с. 106—107.
- ↑ Kurdoghlian, Mihran (1996). Պատմութիւն Հայոց [History of Armenia, Volume I] (вірм.). Athens: Council of National Education Publishing. с. 67—76.
 | Це незавершена стаття з історії Вірменії. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |
 | |
|---|---|
| Нормативний контроль |