Електрик-блюз

Електрик-блюз (англ. Electric blues) — відноситься до різних форм блюзу, для яких характерно підсилене звучання музичних інструментів. Гітара була першим інструментом, звучання якої часто підсилювалося такими першопрохідцями, як Ті-Боун Вокер в кінці 1930-х, Джон Лі Гукер і Мадді Вотерс в 1940-х. Їх стилі розвинулися в Вест-кост-блюз[en], Детройт-блюз[en] і післявоєнний Чикаго-блюз, який відрізняється від довоєнного акустичного звучання. На початку 1950-х Літтл Волтер посилював звучання губної гармоніки за допомогою невеликого ручного мікрофона, підключеного до гітарного підсилювача. Електрична бас-гітара поступово замінила контрабас на початку 1960-х років. У 1960-х електрик-блюз був адаптований британським блюзом[en], що призвело до розвитку блюз-року і рок-музики.

Витоки

[ред. | ред. код]

Ймовірно блюз, як і джаз, почав посилюватися в кінці 1930-х років.[1] Першою зіркою електрик-блюзу, як правило, визнається Ті-Боун Вокер, народжений в Техасі, але переїхав на початку 1940-х в Лос-Анджелес, щоб записувати суміш блюзу з елементами R & B і джазу протягом своєї тривалої і плідної кар'єри.[1] Після Другої Світової Війни посилене звучання блюзу стає популярним в таких американських містах, як Чикаго,[2] Мемфіс,[3] Детройт[4][5] і Сент-Луїс, куди мігрує велика кількість афроамериканців. Початковий імпульс полягав у тому, щоб бути почутим на вулицях міста.[6] Виконавці електрик-блюзу об'єднувалися в невеликі групи, в порівнянні з більш численними джаз-бендами, забезпечивши таким чином стандартний шаблон для блюз- і пізніших рок-виконавців.[6] На ранніх етапах електрик-блюзу, як правило, використовувалися підсилені електрогітари, контрабас (який активно замінювався бас-гітарою), барабани і гармоніка, що звучала через гучномовець або гітарний підсилювач.[6]

Джон Лі Гукер створив свій власний стиль електрик-блюзу.

Джон Лі Гукер з Детройту виконував унікальну форму електрик-блюзу, засновану на його вокалі, що грубо звучить в супроводі однієї лише електрогітари. Незважаючи на те, що на його музику не мав сильного впливу бугі-вугі, його стиль іноді називають «гітарний бугі». Перший хіт «Boogie Chillen [Архівовано 23 січня 2019 у Wayback Machine.]» досяг першої позиції в R & B-чартах в 1949 році.[7] Він продовжив грати і записувати до своєї смерті в 2001 році.[8]

Чикаго-блюз

[ред. | ред. код]
Докладніше: Чикаго-блюз

До кінця 1940-х кілька чиказьких блюз-виконавців почали застосовувати підсилювачі, у тому числі Джон Лі Вільямсон і Джонні Шайнс. Ранні записи електрик-блюзу були зроблені в 1947—1948 рр. такими музикантами, як Джонні Янг, Флойд Джонс і Снукі Прайор[en]. Піджанр був удосконалений Мадді Вотерсом, який ввів сильну ритм-секцію і потужну гармоніку. За його хітом «I Can not Be Satisfied [Архівовано 31 грудня 2018 у Wayback Machine.]» (1948) відбулася низка новаторських записів.[9] Чикаго-блюз в значній мірі спирається на дельта-блюз, тому що багато виконавців мігрували з Міссісіпі. Гаулін Вулф, Мадді Вотерс, Віллі Діксон і Джиммі Рід народилися в штаті Міссісіпі і переїхали в Чикаго, в ході Великої міграції. Такі виконавці, як Дж. Т. Браун, який грав в групі Елмор Джеймс, або Дж. Б. Ленор, в додаток до типових інструментів додавали також саксофон, в основному в якості допоміжного інструменту. Літтл Волтер, Сонні Бой Вільямсон II і Біг Волтер Гортон були серед найвідоміших виконавців на гармоніці раннього Чикаго-блюзу, а звучання електричних інструментів та гармоніки часто розглядається як основна характеристика електричного Чикаго-блюзу.[10] Більшість музикантів Чикаго-блюзу записувалися на чиказьких лейблах Chess Records і Checker Records[en], в ту епоху були також невеликі блюзові лейбли Vee-Jay Records[en] і J.O.B. Records.[11]

Мемфіс-блюз

[ред. | ред. код]
Докладніше: Мемфіс-блюз[en]

Мемфіс, з його процвітаючою акустичної сценою на Біл-стріт, також розробив свій електрик-блюз на початку 1950-х років. Компанія Сема Філіпса під назвою Sun Records записала ряд музикантів, у тому числі Гаулін Вулф (до його від'їзду в Чикаго), Віллі Нікс, Айк Тернер і Бі Бі Кінг.[12] До інших виконавців Мемфіс-блюзу з Sun Records відносять Джо Гілл Луї[en], Віллі Джонсон[en] і Пат Гер[en], вперше застосували дисторшн і павер-акорди, втіливши таким чином елементи хеві-металу.[13][14] Вони сильно вплинули на більш пізніх виконавців рок-н-ролу і рокабіллі, багато хто з яких також записувалися на лейблі Sun Records. Після відкриття Елвіса Преслі в 1954 році, Sun Records переключилися на швидко зростаючу білу аудиторію рок-н-ролу.[15] Booker T. & the M.G.'s[en] виконують електрик-блюз з 1960-х.

Нью-Орлеан-блюз

[ред. | ред. код]
Докладніше: Нью-Орлеан-блюз[en]

Як стиль New Orleans blues в першу чергу керується фортепіано і валторною, оживляється карибськими ритмами і музикою Діксіленд. Як правило, вона весела, незалежно від тематики, з віддаленим темпом і складними ритмами, які падають відразу за відбиванням такту. Вокал варіюється від невимушеного співу до повноцінного церковного стилю.[16] Музикант Guitar Slim[en] з Нового Орлеана записав пісню «The Things That I Used to Do [Архівовано 5 березня 2019 у Wayback Machine.]» (1953), в якій соло виконав на електрогітарі з ефектом дисторшн, що стала R & B-хітом в 1954 році.[17] Вона потрапила в список «500 пісень, які сформували рок» Залу слави рок-н-ролу[18] і внесла свій вклад в розвиток соулу.[19]

Британський блюз

[ред. | ред. код]
Докладніше: Британський блюз[en]

Британський блюз виник з скіффлу і народних клубів в кінці 1950-х, головним чином в Лондоні, і був виконанням американського акустичного блюзу. Поворотним моментом став візит Мадді Вотерса в 1958 році, коли він шокував британську аудиторію виконанням посиленого електрик-блюзу і отримав згодом безліч захоплених відгуків.[20] Це надихнуло гітаристів Сиріла Девіса[en] і Алексіса Корнера[en] до створення фундаментальної групи британського блюзу Blues Incorporated[en], яка в 1962 році випустила перший альбом в стилі британського блюзу R & B from the Marquee .[20] На сесіях Blues Incorporated брали участь майбутні засновники груп Rolling Stones (Мік Джаггер, Чарлі Воттс і Браян Джонс) і Cream (Джек Брюс і Джинджер Бейкер), разом з Гремом Бондом[en] і Лонг Джон Болдрі.[20]

Ерік Клептон є однією з головних фігур британського блюзу 1960-х.

Іншою ключовою фігурою британського блюзу є Джон Маялл[en], який переїхав до Лондона на початку 1960-х і сформував групу John Mayall & the Bluesbreakers[en], учасниками якої в різний час були Джек Брюс, Ейнслі Данбар[en] і Мік Тейлор[en].[20] Особливо важливим є альбом 1966 року Blues Breakers with Eric Clapton (Beano), який вважається одним з основоположних записів британського блюзу.[21] Альбом примітний швидким стилем гітариста Ерік Клептон в поєднанні з дисторшном гітари Gibson Les Paul і підсилювача Marshall, що стало класичною комбінацією для британського блюзу, а пізніше і рок-музики в цілому.[22]

Блюз-рок

[ред. | ред. код]
Докладніше: Блюз-рок

Відрізнити електрик-блюз від блюз-року дуже складно, при цьому головна відмінність полягає в тому, що блюз-рок виконується в основному білими музикантами. Блюз-рок не відрізняли від рок-музики до появи британських гуртів Fleetwood Mac, Free (гурт)[en], Savoy Brown, The Rolling Stones, The Animals , The Yardbirds, Cream, Blind Faith, Derek and the Dominos, The Jeff Beck Group[en] і Led Zeppelin. Британські музиканти, в свою чергу, надихнули американських блюз-рок-виконавців, як, наприклад, Пол Баттерфілд, Canned Heat[en], Jefferson Airplane, Дженіс Джоплін, Джонні Вінтер, The J. Geils Band і Рі Кудер. Блюз-рок-гурти The Allman Brothers Band, Lynyrd Skynyrd і ZZ Top з південних штатів Америки, включивши елементи кантрі — музики, розробили Сатерн-метал. Затяжні джазові імпровізації Cream і The Jimi Hendrix Experience зрушили блюз-рок в сторону психоделії. Важке звучання груп Led Zeppelin і Deep Purple, засноване на рифах, призвело до формування хард-року. Виконавці 1970-х Джордж Торогуд, Пат Траверс[en], Status Quo і Foghat[en] сформували бугі-рок[en].

Сучасний електрик-блюз

[ред. | ред. код]

З кінця 1960-х популярність електрик-блюзу починає знижуватися, проте багато послідовників залишається в США, Великій Британії та інших країнах у виконавців, які почали свій творчий шлях ще на початку 1950-х і продовжують виступати і видавати записи.[23] У 1970-х і 1980-х електрик-блюз ввібрав цілий ряд різних впливів, зокрема це рок-музика і соул.[23] Stevie Ray Vaughan став знаменитістю, його музика з впливом блюз-року відкрила дорогу для таких гітаристів, як Кенні Вейн Шеперд[en] і Джонні Ленг[en].[24] Електрик-блюз з впливом соулу виконували Джо Луї Вокер[en] і більш успішний Роберт Крей[en], чий альбом Strong Persuader (1986) включає найважливіший хіт [Архівовано 24 січня 2019 у Wayback Machine.] в даному стилі.[23] Бонні Рейтт, починаючи з проривного альбому Nick of Time (1989), стає одним з провідних виконавців акустичного і електрик-блюзу.[25] Альбом The Healer (1989) відновлює інтерес до John Lee Hooker.[26] На початку 1990-х кілька знаменитих виконавців повертаються до електрик-блюзу, у тому числі Гері Мур з альбомом Still Got the Blues (1990)[27] і Eric Clapton з альбомом From the Cradle (1994).[28] З'явилося також багато нових виконавців, в їх числі Кларенс Спеді[en],[29] The White Stripes,[30] The Black Crowes,[31] The Black Keys,[32] Джеф Гілі,[33] Clutch,[34] The Jon Spencer Blues Explosion,[35] і Джо Бонамасса.[36]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б V. Bogdanov, C. Woodstra, S. T. Erlewine, All music guide to rock: the definitive guide to rock, pop, and soul (Backbeat books, 3rd ed., 2002), pp. 1351-2.
  2. ↑ E. M. Komara, Encyclopedia of the blues (Routledge, 2006), p. 118.
  3. ↑ M. A. Humphry, "Holy Blues: The Gospel Tradition, " in L. Cohn, M. K. Aldin and B. Bastin, eds, Nothing But the Blues: The Music and the Musicians (Abbeville Press, 1993), p. 179.
  4. ↑ G. Herzhaft, Encyclopedia of the Blues (University of Arkansas Press, 1997), p. 53.
  5. ↑ Pierson, Leroy. Album notes for Detroit Ghetto Blues 1948 to 1954. St. Louis: Nighthawk Records. Архівована копія. Архів оригіналу за 8 березня 2021. Процитовано 19 березня 2022.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  6. ↑ а б в V. Bogdanov, C. Woodstra, S. T. Erlewine, All music guide to the blues: the definitive guide to the blues (Backbeat Books, 3rd ed., 2003), pp. 694-95.
  7. ↑ L. Bjorn, Before Motown (University of Michigan Press, 2001), p. 175.
  8. ↑ P. Buckley, The rough guide to rock (Rough Guides, 3rd ed., 2003), p. 505.
  9. ↑ M. A. Humphry, "Holy Blues: The Gospel Tradition, " in L. Cohn, M. K. Aldin and B. Bastin, eds, Nothing But the Blues: The Music and the Musicians (Abbeville Press, 1993), p. 180.
  10. ↑ R. Unterberger, Music USA: a coast-to-coast tour of American music: the artists, the venues, the stories, and the essential recordings (Rough Guides, 1999), p. 250.
  11. ↑ Victor Coelho, The Cambridge companion to the guitar (Cambridge: Cambridge University Press, 2003), p. 98.
  12. ↑ J. Broven, Record Makers and Breakers: Voices of the Independent Rock ʹnʹ Roll Pioneers Music in American Life (University of Illinois Press, 2009), pp. 149-54.
  13. ↑ Robert Palmer, «Church of the Sonic Guitar», pp. 13-38 in Anthony DeCurtis, Present Tense, Duke University Press, 1992, pp. 24-27. ISBN 0-8223-1265-4.
  14. ↑ DeCurtis, Anthony (1992). Present Tense: Rock & Roll and Culture (вид. 4. print.). Durham, N.C.: Duke University Press. ISBN 0822312654. Архів оригіналу за 8 листопада 2016. Процитовано 26 січня 2019. His first venture, the Phillips label, issued only one known release, and it was one of the loudest, most overdriven, and distorted guitar stomps ever recorded, "Boogie in the Park" by Memphis one-man-band Joe Hill Louis, who cranked his guitar while sitting and banging at a rudimentary drum kit.
  15. ↑ V. Bogdanov, C. Woodstra, S. T. Erlewine, All music guide to the blues: the definitive guide to the blues (Backbeat Books, 3rd ed., 2003), pp. 690-91.
  16. ↑ Cub Coda, New Orleans blues, Allmusic, архів оригіналу за 22 лютого 2012, процитовано 26 січня 2019.
  17. ↑ Aswell, Tom (2010). Louisiana Rocks! The True Genesis of Rock & Roll. Gretna, Louisiana: Pelican Publishing Company. с. 61—5. ISBN 1589806778. Архів оригіналу за 26 січня 2019. Процитовано 26 січня 2019.
  18. ↑ 500 Songs That Shaped Rock. Infoplease.com. Архів оригіналу за 6 січня 2017. Процитовано 5 листопада 2006.
  19. ↑ R. Unterberger, «Louisiana blues», in V. Bogdanov, C. Woodstra, S. T. Erlewine, eds, All Music Guide to the Blues: The Definitive Guide to the Blues (Milwaukee, WI: Backbeat Books, 3rd edn., 2003), ISBN 0-87930-736-6, pp. 687-8.
  20. ↑ а б в г V. Bogdanov, C. Woodstra, S. T. Erlewine, eds, All Music Guide to the Blues: The Definitive Guide to the Blues (Backbeat, 3rd edn., 2003), pp. 700-2.
  21. ↑ T. Rawlings, A. Neill, C. Charlesworth and C. White, Then, Now and Rare British Beat 1960—1969 (Omnibus Press, 2002), p. 130.
  22. ↑ M. Roberty and C. Charlesworth, The Complete Guide to the Music of Eric Clapton (Omnibus Press, 1995), p. 11.
  23. ↑ а б в V. Bogdanov, C. Woodstra, S. T. Erlewine, eds, All Music Guide to the Blues: The Definitive Guide to the Blues (Backbeat, 3rd edn., 2003), pp. 703-4.
  24. ↑ R. Weissman, Blues: the basics (Routledge, 2005), p. 140.
  25. ↑ R. Weissman, Blues: the basics (Routledge, 2005), pp. 131-2.
  26. ↑ V. Bogdanov, C. Woodstra, S. T. Erlewine, All music guide to the blues: the definitive guide to the blues (Backbeat Books, 3rd edn., 2003), p. 245.
  27. ↑ V. Bogdanov, C. Woodstra, S. T. Erlewine, All music guide to the blues: the definitive guide to the blues (Backbeat Books, 3rd edn., 2003), pp. 410-12.
  28. ↑ D. Dicaire, More blues singers: biographies of 50 artists from the later 20th century (McFarland, 2001), p. 203.
  29. ↑ Richard Skelly (1 липня 1961). Clarence Spady | Biography. AllMusic. Архів оригіналу за 27 січня 2019. Процитовано 31 липня 2014.
  30. ↑ V. Bogdanov, C. Woodstra, S. T. Erlewine, All music guide to the blues: the definitive guide to the blues (Backbeat Books, 3rd edn., 2003), p. 600.
  31. ↑ P. Buckley, The rough guide to rock (Rough Guides, 3rd edn., 2003), p. 99.
  32. ↑ A. Petrusicht, Still Moves: Lost Songs, Lost Highways, and the Search for the Next American Music (Macmillan, 2008), p. 87.
  33. ↑ A. B. Govenar, Texas Blues: The Rise of a Contemporary Sound (Texas A&M University Press, 2008), p. 90.
  34. ↑ John Bush. Clutch | Biography. AllMusic. Архів оригіналу за 25 листопада 2018. Процитовано 31 липня 2014.
  35. ↑ S. Taylor, A to X of Alternative Music (Continuum, 2006), p. 242.
  36. ↑ MacKenzie Wilson (8 травня 1977). Joe Bonamassa | Biography. AllMusic. Архів оригіналу за 30 вересня 2018. Процитовано 31 липня 2014.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/wiki/Електрик-блюз