Муратова Кіра Георгіївна

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Муратова.
Кіра Георгіївна Муратова
Кіра Муратова, 2006
Кіра Муратова, 2006
Кіра Муратова, 2006
Ім'я при народженніКіра Георгіївна Короткова
Дата народження5 листопада 1934(1934-11-05)
Місце народженняСороки, Румунське королівство
Дата смерті6 червня 2018(2018-06-06) (83 роки)
Місце смертіОдеса, Україна[1]
ПохованняНовоміське кладовище
Громадянство Румунське королівство
 СРСР
 Україна
Alma materВсеросійський державний інститут кінематографії (1959)
Професіякінорежисерка, сценаристка, кіноакторка
Кар'єра1961 — 2018
ЗакладОдеська кіностудія
ЧленствоНаціональна спілка кінематографістів України
Нагороди
IMDbID 0613645
CMNS: Кіра Георгіївна Муратова у Вікісховищі

Кі́ра Гео́ргіївна Мура́това (до шлюбу Коротко́ва; 5 листопада 1934, Сороки, Румунське королівство — 6 червня 2018, Одеса, Україна[2]) — радянська та українська[3][4][5][6][7] акторка, сценаристка і кінорежисерка румунського / єврейського походження. Попри те, що фільми Муратової неодноразово потрапляли під увагу цензури в СРСР, вона проявила себе як одна з корифеїв радянського кінематографу та починаючи з 1960 року збудувала надзвичайно успішну кінематографічну кар'єру.[8]

Серед найвизначніших робіт періоду СРСР — фільми «Зміна долі» (1987) та «Астенічний синдром» (1989). Найвідоміший фільм післярадянського періоду — стрічка «Настроювач» (2004), яка стала справжньою сенсацією кількох міжнародних кінофестивалів. Її кінострічки також неодноразово потрапяли в список 100 найкращих українських фільмів.

У 1997 Муратова отримала почесне звання академіка Національної академії мистецтв України.[9] Народна артистка Української РСР (1990), лауреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка (1993) та Державної премії імені Олександра Довженка (2002).

Життєпис

[ред. | ред. код]
Кіра Муратова, Перший Одеський міжнародний кінофестиваль

Народилася в Румунському королівстві у місті Сороки (нині територія Молдови) у родині Георгія Короткова (рос. Юрий Коротков, рум. Gheorghe Corotcov) та Наталії Скурту (рум. Natalia Corotcov-Scurtu;[10][11][12][13]). Батько Георгій Олександрович Коротков (1907—1941) за фахом був інженером, секретарем підпільного обкому компартії Румунії, загинув під час війни в складі партизанського загону. До компартії належала і мати, яка взяла собі політичний псевдонім Скурту. Мати Наталія Іцківна Короткова-Скурту (1906—1981), яка народилася у єврейській сім'ї Іцка (Ісака) Резника, була лікарем-гінекологом, авторкою наукових книг, грала важливу роль у житті Румунії, працюючи у Міністерстві культури та Міністерстві охорони здоров'я. Померла у Бухаресті.[14]

У 1950-х роках Кіра Короткова переїхала з Бухареста, де проживала з батьками, до СРСР.

У 1952 році розпочала навчання на філологічному факультеті МДУ, але вже через рік у 1953 перевелася на режисерський факультет ВДІК (майстерня Сергія Герасимова і Тамари Макарової), який закінчила у 1959 році.[12] У 1961 році Кіра Муратова стала штатною режисеркою на Одеській кіностудії та разом із першим чоловіком Олександром Муратовим, з яким була у шлюбі кілька років, зробила перші кроки у кінематографі як режисерка. Дебютними її кінороботами як сценаристки та режисерки стали у 1962-му році короткометражний фільм «Біля Крутого Яру» та у 1964-му — повнометражна стрічка «Наш чесний хліб», які вона поставила спільно з чоловіком.[12]

«Наш чесний хліб» — стрічка про українське село, що підіймає дуже багато гострих соціальних питань: від патріотизму до проблеми батьків та дітей.

Фільм «Короткі зустрічі» став її першою самостійною режисерською роботою. До нього ж вона написала і сценарій (у співавторстві з Леонідом Жуховицьким) та виконала головну роль разом з Володимиром Висоцьким.[12]

1971 рік став поворотним в режисерській кар'єрі Муратової. Її нова картина «Довгі проводи» викликала масу розбіжностей в Держкіно та з боку Одеської кіностудії (підсумком цих скандалів стали звільнення директора Одеської кіностудії і голови Держкіно України), і фільм було покладено на полицю. «Довгі проводи» спеціальною постановою ЦК Компартії України було заборонено на понад півтора десятиліття, а у широкий прокат фільм вийшов лише наприкінці 1980-х. У 1987 році стрічка отримала премію на Міжнародному кінофестивалі в Локарно.[12] Конфлікт на студії призвів до того, що з Одеси Кіра Муратова, визнана чиновниками від кінематографа профнепридатною, переїхала до Ленінграда, де тривалий час працювала бібліотекаркою, лише наприкінці 1970-х взявшись до роботи над новою стрічкою. На Ленфільмі Муратова зняла картину «Пізнаючи білий світ».

В Ленінграді Муратова познайомилася з художником Євгеном Голубенком, з яким взяла другий шлюб та почала створювати сценарії у співавторстві.

Піком опали Муратової став фільм «Серед сірих каменів», який в чорновому варіанті називався «Діти підземелля». Керівництво Держкіно України категорично зажадало прибрати з фільму ряд сцен. Повирізали шматки, які не влаштовували чиновників, тому Муратова відмовилася вказувати своє ім'я у титрах, а автором фільму вказали вигаданого Івана Сидорова.

Лише до розпаду СРСР режисерка отримала можливість творити вільно. На екрани вийшли «Зміна долі» та двосерійна драма із гострим соціальним відтінком «Астенічний синдром». Останній фільм спричинив фурор серед критики й аудиторії — і змістом, і композицією, і особливими прийомами подачі (одну частину знято на чорно-білу плівку, іншу на кольорову). Крім того, вперше у радянському кіно з екрану звучала нецензурна лексика. Попри критику, Муратова досягла визнання за кордоном: робота здобула спеціальний приз журі Берлінського кінофестивалю.

Так, у 1990-ті та нульові Муратова була найбільш продуктивною: за трохи більше ніж 20 років роботи в незалежній Україні вона зняла «Захоплення», «Три історії», «Чеховські мотиви», «Настроювач». У 1990-х Муратова почала співпрацю з акторкою Ренатою Литвиновою, яка зіграла в шести її стрічках.

Справжньою подією кількох міжнародних кінофестивалів став фільм «Настроювач» (2004). В США «Настроювач», як частину ретроспективи фільмів Муратової, було представлено у 2005 році у різних містах, зокрема у Нью-Йорку в Film Society of Lincoln Center[15] та в Чикаго в Gene Siskel Film Center.[16]

У 2012 році режисерка створила останній, 22-й фільм, «Одвічне повернення», прем'єра якого відбулася на VII Римському МКФ. У квітні 2013 року фільм став лауреатом російської кінопремії «Ніка» в номінації «Найкращий фільм СНД і Балтії», — шостої «Ніки» в нагородному списку Кіри Муратової.[17]

2017 року Кіру Муратову запрошено до складу Американської кіноакадемії, яка визначає володарів премії «Оскар».[18][19]

До кінця 1980-х років мисткиня мала румунське громадянство, потім прийняла радянське та після розпаду СРСР — українське.

Кіра Муратова померла 6 червня 2018 року в Одесі.

Громадянська позиція

[ред. | ред. код]

Мала проукраїнську позицію. Виступала проти російської агресії у 2014 році і підтримувала Євромайдан.[20][21][22][23][24][25][26]

Творчість

[ред. | ред. код]

«Короткі зустрічі»

[ред. | ред. код]

У центрі сюжету — любовний трикутник, що складається з геолога Максима, його дружини Валентини та Наді, несподіваної коханки Максима. Занадтих акцентів на радянську дійсність часів «відлиги» Муратова не робить, максимально виносячи стрічку з тодішньої політичної та соціальної реальності. Мождна тема геологів у 1960-ті в СРСР стала фоном для стрічки, сценарну основу якої склали розповіді письменника Жуховіцкого.

«Короткі зустрічі» захоплюють інтимністю оповідання і відсутністю драматургійно слабких моментів. Муратова зняла концентроване кіно, яке не скочується в сентиментальність і дидактику. Нерадянська сутність фільму проявляється і в відчутній, вибуховий чуттєвості в загальних сценах Наді та Максима.

«Довгі проводи»

[ред. | ред. код]

«Довгі проводи» не намагаються ретушувати дійсність, і ярлик соцреалізму до цього фільму не може застосовуватися. Історія матері, яка надмірно опікала сина, але у відповідь отримала лише невдячність, символічно зрівнюється з образом країни, яка позбавила своїх громадян головного — свободи. Крізь щільну тканину особистого, побутового оповідання визирає безперечний авторський нонконформізм режисерки, тому нападки на фільм з боку держчиновників були ще більш прозорими.

У фільмі головний акцент зроблено на образі Євгенії Устинової, син Саша лише доповнює її. Сильна любов до сина зробила її внутрішньо вразливою і в певні моменти сліпою, такою, що не помічає очевидної шкоди від власних методів виховання. При цьому в умовах радянської дійсності їй за визначенням не могло бути просто, оскільки мати-одиначка в СРСР була об'єктом очевидного засудження.

«Астенічний синдром»

[ред. | ред. код]

«Астенічний синдром», що вийшов у період перебудови, це гранично жорстке кіно, що констатувало прийдешній розпад країни, фокусуючись на розпаді окремих особистостей. І розпад цей починається з неможливості чітко будувати комунікацію — ясна і зрозуміла мова перетворюється в нескінченний потік безглуздих, зайвих слів, будь-яка спроба діалогу обертається постійною лайкою. Муратова показує людей, занурених в постійний конфлікт — як з собою, від втоми та апатії, так і з іншими.

Вихід із цього замкнутого кола конфліктних ситуацій можливий лише в разі виникнення будь-якої емпатії, проте ніхто з дійових осіб не прагне подолати патологічне погіршення душевного та фізичного стану. Найстрашніша сцена стрічки — в шкуродерні, де камера цілеспрямовано не ухиляється від найжорстокіших моментів. Саме в цьому епізоді сконцентрована вся та дегуманізація, що стала фундаментом особистості «радянської людини».

«Чутливий міліціонер»

[ред. | ред. код]

Нетипова картина в кар'єрі Муратової відкрила відлік її кінематографічних робіт у 1990-ті. «Чутливий міліціонер» спочатку може здатися занадто інфантильною, награною і навіть знущальною картиною, оскільки час, в який вийшов фільм, не давав можливості розслаблятися, оскільки для багатьох стояло питання виживання. Втім, саме такий художній контраст з реальністю за межами кадру і робить цей фільм таким, що запам'ятовується.

«Чутливий міліціонер» є міською казкою, з усіма притаманними казкам умовностями. Це картина і про можливість неможливого в країні, де, здається, не може бути місця для віри в диво. В тому, що вони можуть, як і раніше, існувати в період первісного нагромадження капіталу, рекету і загального насильства, не вірилося практично нікому. І фільм Муратової саме про можливість віри навіть у повній темряві.

«Чеховські мотиви»

[ред. | ред. код]

Керівництво Держкіно України хотіло доручити зйомки екранізації класики Муратовій ще в 1970-х, тоді їй пропонувалося взятися за «Княжну Мері» Михайла Лермонтова. Однак фільм не відбувся, в першу чергу через скандали навколо фільму «Серед сірих каменів». У нульових Муратова сама взялася за перенесення на екран творів Чехова, вибравши для стрічки найнеочевидніші його твори: оповідання «Важкі люди» та п'єсу «Тетяна Рєпіна». «Чеховські мотиви» акцентують глядацьку увагу на жаху повсякденності і посередності. Як людина створює своє оточення, так і оточення створює людину, або ж її руйнує — в залежності від ситуацій. Стрічка на прикладі долі Тетяни Рєпіной і Петра показує цю нестерпну вразливість людей від тих, хто є їх близькими, друзями чи партнерами. Власне, неможливість повної свободи присутня й у цій картині як одна з генеральних тем.

«Настроювач»

[ред. | ред. код]

Книга «Нариси кримінального світу царської Росії» Аркадія Кошки була перетворена Муратовою в стильний, іронічний фільм, який починається як мелодрама, а завершується як трагедія людини, що змогла в якийсь момент переступити не тільки через себе, але і через інших. Кіра Муратова зробила фільм споглядальним і неквапливим, максимально зосередившись на деталях розповіді й точному, прискіпливо психологічному зображенні дійових осіб.

Фільмографія

[ред. | ред. код]

Режисерка-постановниця:

Премії і нагороди

[ред. | ред. код]

Хронологічний список нагород режисерки:[27]

Вшанування пам'яті

[ред. | ред. код]

У місті Одеса вулицю Льва Толстого перейменували на вулицю Кіри Муратової.

У місті Лисичанськ вулицю Зої Космодем'янської перейменували на вулицю Кіри Муратової.[30]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Русланович Г. Г. Українська правда / за ред. М. С. Хайретдинівна — 2000.
  2. ↑ Померла Кіра Муратова [Архівовано 12 червня 2018 у Wayback Machine.] — Українська правда, 6 червня 2018
  3. ↑ Taubman, Jane A. «The Cinema of Kira Muratova [Архівовано 21 листопада 2021 у Wayback Machine.].» The Russian Review, vol. 52, no. 3, 1993, pp. 367—381. (англ.)
  4. ↑ Roberts, Graham. (1999). The Meaning of Death: Kira Muratova's Cinema of the Absurd [Архівовано 21 листопада 2021 у Wayback Machine.]. // B. Beumers (Ed.). Russia on Reels: The Russian Idea in Post-Soviet Cinema. London: I.B.Tauris. 220 p.: pp. 144—160. (англ.)
  5. ↑ Women and Russian film: The films of Kira Muratova // David C. Gillespie (2003). Russian Cinema. Harlow. UK, and New York: Longman. с. 92-102. ISBN 978-1-317-87412-6. Архів оригіналу за 1 серпня 2021. Процитовано 1 серпня 2021. (англ.)
  6. ↑ Kira Muratova: The Zoological Imperium [Архівовано 24 січня 2022 у Wayback Machine.] // Ненсі Конді[en] (2009). The Imperial Trace: Recent Russian Cinema. Oxford University Press. с. 115—140. ISBN 978-0199710546. (англ.)
  7. ↑ Муратова Кіра Георгіївна [Архівовано 14 червня 2018 у Wayback Machine.] // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.
  8. ↑ Muratova, Kira 1934—2018 (Kira Georgievna Korotkova) [Архівовано 2 березня 2022 у Wayback Machine.]. encyclopedia.com. 2018 (англ.)
  9. ↑ М. В. Юр. Муратова Кіра Георгіївна [Архівовано 2 жовтня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — С. 134. — ISBN 978-966-00-1061-1.
  10. ↑ Illegal Communist Movement in Prewar Romania [Архівовано 10 липня 2020 у Wayback Machine.]: Natalia Reznic Korotkova (1906—1981).
  11. ↑ Viața și moartea unui comunist basarabean Iuri Korotkov, tatăl Kirei Muratova. Архів оригіналу за 3 січня 2020. Процитовано 1 серпня 2021.
  12. ↑ а б в г д Jane Taubman. Kira Muratova [Архівовано 12 серпня 2020 у Wayback Machine.]. New York: I.B. Tauris. 2005. 168 p. ISBN 9781850434092 (Kinofiles Filmaker's Companion Series #4) (англ.)
  13. ↑ Kira Muratova. The More Things Change …. filmmuseum.at/en/. 2019 (англ.)
  14. ↑ Юлія Попович.Життя і смерть бессарабського комуніста. Юрій Коротков, батько Кіри Муратової Observatorcultural.14-07-2017
  15. ↑ Сміливий погляд Кіри Муратової [Архівовано 14 червня 2018 у Wayback Machine.] — журнал «Кіно-театр», 2005:#3
  16. ↑ Weird and Wild (on Kira Muratova) — Chicago Reader, 6.05.2005 (дзеркало [Архівовано 14 червня 2018 у Wayback Machine.]) (англ.)
  17. ↑ Кіра Муратова // НСКУ, 2018
  18. ↑ Український режисер стала членом журі кінопремії «Оскар» [Архівовано 29 червня 2017 у Wayback Machine.] — espreso.tv, 29 червня 2017
  19. ↑ Film Academy Invites Record 774 New Members, From Gal Gadot To Betty White // Deadline, 28 червня 2017 (англ.)
  20. ↑ [https://m.colta.ru/articles/society/2458-kira-muratova-ya-mogla-by-vyskazat-lichnye-pretenzii-k-ukraine-no-ya-ih-ne-imeyu Отдать Крым — пусть успокоятся! Невозможно противостоять такой сильной армии
  21. ↑ Кіра Муратова: Боротьба за територію — огидна! Відчепіться від України! [Архівовано 6 червня 2018 у Wayback Machine.] — Українська правда. Життя, 14 квітня 2014
  22. ↑ Кіра Муратова про агресію Росії: Облиште Україну в спокої! [Архівовано 6 червня 2018 у Wayback Machine.] — TheInsider, 14 квітня 2014
  23. ↑ Муратова про події в Україні: Недобре, коли сильний пригнічує слабкого, свідомо знаючи, що він сильніший [Архівовано 12 червня 2018 у Wayback Machine.] — espreso.tv, 14 квітня 2014
  24. ↑ Кіра Муратова: «Я з Майданом» [Архівовано 6 червня 2018 у Wayback Machine.] — Урядовий кур'єр, 21 березня 2014
  25. ↑ Режисер Кіра Муратова: Я на боці цього народу, я з Майданом [Архівовано 2 березня 2021 у Wayback Machine.] — ТСН, 21 березня 2014
  26. ↑ Кіра Муратова про новини з Майдану: Я добре розбираюсь в монтажі [Архівовано 7 червня 2018 у Wayback Machine.] // Tochka.net, 20 березня 2014
  27. ↑ Кіра Муратова [Архівовано 14 липня 2014 у Wayback Machine.] на сайті Національної академії мистецтв України, 2018
  28. ↑ Відзнаки фонду — «ІНТЕЛЕКТУ НАЦІЇ» [Архівовано 7 червня 2018 у Wayback Machine.] // «День», 19 серпня 2000
  29. ↑ Кінорежисерові Кірі Муратовій присвоєно звання «Почесний громадянин міста Одеси» [Архівовано 18 жовтня 2017 у Wayback Machine.] // Одеська міська рада, Департамент інформації та зв'язків з громадськістю. 27.07.2017
  30. ↑ Додаток 1_Лисичанськ_.docx. Google Docs (укр.). Процитовано 7 серпня 2024.

Джерела

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]
Вікіцитати містять висловлювання від або про: Муратова Кіра Георгіївна
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Муратова_Кіра_Георгіївна&oldid=43760565