Орбіта захоронення
Орбіта поховання — орбіта, на яку переводять супутники після завершення їх експлуатації для зменшення ймовірності зіткнень і звільнення місця на орбіті.
Для геостаціонарних супутників орбітою поховання є орбіта, перигей якої щонайменше на 200 кілометрів перевищує висоту геостаціонарної орбіти.
Потрібну зміну перигею (ΔH) для кожного апарату розраховують окремо, за формулою:
де:
— тиск сонячного випромінювання, коефіцієнт якого — зазвичай між 1,2 і 1,5,
— відношення площі [м²] до маси [кг] об'єкта.
Ця формула включає в себе близько 200 км для геостаціонарної орбіти, у ці 200 кілометрів також закладено висоту для маневрів на орбіті. Ще 35 кілометрів запасу зроблено для забезпечення безпеки у зв'язку з впливом гравітаційних збурень (у першу чергу — сонячних і місячних) на супутники.
Для того, щоб отримати ліцензію на надання послуг зв'язку в Сполучених Штатах, Федеральна комісія зі зв'язку США (FCC) вимагає від усіх операторів геостаціонарних супутників, запущених після 18 березня 2002 року, взяти на себе зобов'язання перевести супутники на орбіту поховання в кінці їхнього терміну служби. Державний регулятор США вимагає підвищити, ΔH, ~ 300 км.
Низькоорбітальні військові розвідувальні супутники з ядерною енергетичною установкою застосовують нижчі орбіти поховання (близько 1 тис. км). На ці орбіти переводять ядерні реактори після завершення роботи супутника. Термін перебування на цих орбітах становить близько 2 тис. років.[джерело?]
В СРСР це були супутники серії Ромашка, Єнісей, Бук, Топаз. У США аналогічними апаратами були системи SNAP[en][джерело?].
- US Government Orbital Debris Standard Practices (PDF). Архів (PDF) оригіналу за 19 березня 2012. Процитовано 8 червня 2011. (англ.)
- «Движение спутников» на сайте «Физика в анимациях»
 | Це незавершена стаття з космонавтики. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |
