Турівське князівство

Турівське князівство Турово-Пінське князівство
988 – 1340
Столиця	Турів Пінськ
Мови	Давньоруська
Релігії	православ'я
Форма правління	Монархія
Історія
- Засновано	988
- Ліквідовано	1340
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Турівське князівство

Турівське князівство^[1] (Турово-Пинське^[1], Турово-Пінське^[2], Туровське^[2]) — руське князівство Х-XIV століть у складі Київської Русі і Великого князівства Литовського. Столиця князівства — місто Турів. З середини XII ст. вотчина княжої гілки Рюриковичів — Ізяславичів Турівських.

Розміщене в центральній частині правобережного Полісся; північна, більша частина лежала на території, заселеній дреговичами, менша, південно-східна — деревлянами. У наші часи більша частина території Турівського князівства перебуває у складі Республіки Білорусь, південні райони у складі України. В етнографічному плані територія князівства належить до україно-білоруської етнічної межі.

Праліси і багна убезпечували мешканців Турівсько-Пінського князівства від наїздів південних кочовиків. Основою прожитку було хліборобство, полювання, рибальство та бджільництво; через Турівсько-Пінське князівство проходили важливі торгові шляхи: водний і сухопутний з Києва до Польщі та сухопутний з Києва на Литву і до балтійських країн, що сприяло економічному і політичному піднесенню Турівсько-Пінського князівства (зокрема у стосунках з Польщею і Литвою).

На півдні й заході Турівське князівство межувало з Волинською, на сході — з Київською, а на півночі — з Полоцькою землями.

Найдавніші, згадувані літописцем міста: Турів, який був політичним центром князівства (980) та Пінськ (1097 і 1166).

За Володимира Святославича Турово-Пінське князівство увійшло до складу Київської держави (вже з кінця IX ст. було під її впливом).

У 980 першим київським намісником князівства став син Володимира Святополк Окаяний.

Великий князь київський Ярослав Мудрий посадив у Турові свого старшого сина Ізяслава. Після смерті Ярослава Турівське князівство залишилось під управлінням київського князя. Після загибелі Ізяслава у 1078 році, Турівське князівство перейшло до його молодшого сина, Ярополка Ізяславича, а згодом у 1088 році до другого сина — Святополка, який княжив до 1093 року.

1157 князь-ізгой Юрій Ярославич, онук Святополка Ізяславича, самовільно захопив Турів і спромігся відстояти його в боротьбі з коаліцією, що її організував великий князь київський. З цього моменту Турівське князівство закріпилося за Юрієм в якості вотчини. До князівства належали також Пінськ і Дубровиця, які незабаром стали уділами синів Юрія. Відомості про них у літописі уривчасті. 1168 Турів належав Івану Юрійовичу, тоді ж згадано його брата Святополка. 1184 Туровом володів уже Святополк (п. 1190), Пінськом — Ярослав, а Дубровицею — Гліб, який помер 1196, будучи князем турівським.

На початку XIII ст. Турів поступився політичним значенням Пінську, князі котрого з 1204 по 1229 були учасниками низки коаліцій південноруських князівств. 1223 ряд удільних князів Турівсько-Пінської землі (серед них незаперечно атрибутовано Олександра Дубровицького) брали участь у битві на Калці. Після того, як монголи 1240 спалили багато міст, значення вцілілого Пінська ще більше зросло. Сюди 1241 перенесли з Турова єпископську кафедру. 1240—1244 роках Пінськом володів кн. Михайло, важливий союзник Данила Галицького. 1251 року пінських князів згадано у множині. Вони намагалися балансувати між новими центрами сили — Галицько-Волинським князівством, Литвою і Золотою Ордою. 1263 Пінськ надав прихисток литовському князю Войшелку і військову допомогу у відновленні контролю над Литвою. 1275 пінські й турівські князі брали участь у поході на Литву, що його організували монголи. 1292 одна з гілок місцевої династії володіла Степанню, яка, імовірно, виділилася з Дубровицького уділу.

Користуючися з незгод у Золотій Орді та вигасання Галицько-Волинської династії Романовичів у 1330 роках, землі Турівського князівства опанувало Велике князівство Литовське, й вони повністю потрапили під владу представників литовської династії Гедиміновичів. За відомостями пізніх білорусько-литовських літописів, Пінськ перейшов у власність великого князя і став одним з уділів Наримунта Гедиміновича, потім — його нащадків. Поряд із цим різні гілки місцевої династії продовжували володіти рештками князівства. Серед них в актових документах кінця XIV ст. фігурують Іван Семенович Степанський, Давид Дмитрович Городецький (за центром його уділу надалі закріпилася назва Давид-Городок) та його брати Іван і Юрій. Останній незаперечний представник цієї династії Митко (Дмитрій) Давидович Городецький помер після 1432 року. Потім Городець і Турів дісталися Свидригайлу Ольгердовичу, а Дубровиця і Степань — князю Юрію Семеновичу Гольшанському.

• Тур^[3] (кінець Х ст.)

Рюриковичі

• Святополк Окаянний (990—1013)
• Ізяслав Ярославич (1042—1052)
• Ярополк Ізяславич (1078—1086)
• Святополк Ізяславич (1088—1093)
• Брячислав Святополкович (1110—1123)
• Ізяслав Святополкович (1123—1123)
• В'ячеслав Володимирович (1125—1142)
• Святослав Всеволодович (1142—1142)
• В'ячеслав Володимирович (1142—1146)
• Ярослав Ізяславич (1146—1148)
• Юрій Ярославич (1148—1150)
• Андрій Юрійович Боголюбський (1150—1151)
• Юрій Ярославич (1151—1154)
• Святослав Всеволодович (1154—1154)
• Борис Юрійович (1154—1157)
• Юрій Ярославич (1157—1168)
• Іван Юрійович (1168—1170)
• Святополк Юрійович (1170—1190)
• Гліб Юрійович (1190—1195)

• Андрій Іванович (1195—1223)
• Юрій Андрійович (1223 — ?)
• Семен Юрійович (ХІІІ ст.)

Гедиміновичі

• Наримунт Гедимінович (1330 — 1348)
• Михайло Наримунтович (1348  — 1355)
• Василь Михайлович (? — 1392)
• Семен Васильович^[4] (1398—1399)

Нащадками турівських князів вважаються представники відомих українських шляхетських династій — князі Острозькі^[5] і Святополк-Четвертинські.

Найбільш відомим представником Турівського князівства в нашій історії був Кирило Турівський, філософ і церковний письменник ХІІ ст.

• Турово-Пинське князівство // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1957. — Кн. 2, [т. 2] : Голинський — Зернов. — ISBN 5-7707-4049-3.
• М. Грушевський ТУРОВО-ПИНСЬКА ЗЕМЛЯ (з «Історія України-Руси». Том II. Розділ IV.)
• Войтович Л. В. Князівські династії Східної Європи (кінець IX — початок XVI ст.): склад, суспільна і політична роль. Історико-генеалогічне дослідження. — Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича, 2000. — 649 с.
• Турово-Пінське князівство // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2013. — Т. 10 : Т — Я. — С. 186. — ISBN 978-966-00-1359-9.

• Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Турівське князівство
• Турівське князівство // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2004. — Т. 6 : Т — Я. — 768 с. — ISBN 966-7492-06-0.