Церковна десятина

Ця стаття містить текст, що не відповідає енциклопедичному стилю. Будь ласка, допоможіть удосконалити цю статтю, погодивши стиль викладу зі стилістичними правилами Вікіпедії. Можливо, сторінка обговорення містить зауваження щодо потрібних змін. (травень 2024)

Десяти́на (лат. decenia) — рід церковного або світського податку, поширений в Середньовічній Європі та на Русі в княжу добу; десята частина доходів, яку сплачувало залежне населення церкві у феодальний період в європейських країнах. Первісно десятину давав князь єпископові як десяту частину своїх річних прибутків.

У Старому Заповіті про десятину вперше згадується в історії про патріарха Авраама, який передав десяту частину військової здобичі Мелхіседеку, царю Саліма і священику:

«Благословен хай буде Бог Всевишній, що видав ворогів твоїх тобі в руки!» І дав йому (Аврам) десяту частину з усього.» (Бут. 14: 20).

Патріарх Яків обіцяв віддати Богу десятину, якщо Він збереже його у дорозі:

«Як Господь буде зо мною і збереже мене в цій дорозі, що її верстаю, і як дасть мені хліба їсти та й одежі одягтися,так що вернусь я живим-здоровим у господу мого батька, то Господь буде мені Богом...і з усього, що даси мені, напевно дам тобі десятину». (Бут. 28: 20 -22)

Однак немає прямого підтвердження, що спочатку десятина мала регулярний або загальнообов'язковий характер. Найбільш раннє свідоцтво про регулярну десятину — слова з Книги пророка Амоса:

«Приносьте ранком ваші жертви, що три дні — ваші десятини.» (Ам. 4: 4)

Поступово десятина набуває іншого змісту. Мойсей встановлює її як обов'язковий податок для ізраїльтян, які отримали землю в Ханаані, на користь левітів, храмових служителів, що не мали земельних наділів і тому їм потрібні були засоби для існування. Десятина в даному випадку становила своєрідну компенсацію, що виділялась їм замість відсутнього наділу землі. Одну десяту частину від отриманої десятини Левіти вносили на утримання первосвященика. (Чис. 18: 21-32). Під десятиною розумілася десята частина зі всього, що добуває своєю працею людина:

«Всяка десятина від землі, чи від засівів із поля, чи від плодів із дерева, буде Господеві, (вона) свята Господеві...Десятина з великорослої чи з дрібної скотини; десятина з усього, що проходить під ґирлиґою пастуха, буде свята Господеві.» (Лев. 27: 30-32)

Але не тільки десятина була засобом жертви Богу — існували й іншого роду пожертвування. Так, у Виході (22: 29-30) записано:

«Так робитимеш з волом і з дрібним скотом твоїм; сім днів буде воно при матері своїй, восьмого ж дня даси його мені.»

Первістки людей присвячувалися Богу, а первістки від тварин приносилися на восьмий день в жертву Богові.

Головний сенс приношення десятини в Старому Заповіті — навчитися боятися Господа:

« Даватимеш точно десятину з усього врожаю твого посіву, з того, що виросте в полі щороку. І їстимеш перед Господом, Богом твоїм, на місці, яке вибере він, щоб там поставити своє ім'я, десятину твого зерна, твого молодого вина й твоєї олії й перваків твоєї високорослої та дрібної скотини, щоб ти навчавсь, поки життя, боятися Господа, Бога твого.»(Втор. 14: 22-23).

Старозавітна людина була переконана, що земля та її плоди належать Богу, який дав їх Ізраїлю у володіння:

«Господь - мій пастир: Нічого мені не бракуватиме.На буйних пасовиськах він дає мені лежати; веде мене на тихі води.» (Пс. 23: 1-2).

Саме тому пророк Малахія називає несплату десятини «обкраданням Бога»:

«Хіба годиться людині обкрадати Бога? Ви ж мене обкрадаєте й питаєте: В чім ми тебе обікрали? - Десятинами й приносами!»(Мал. 3: 8).

У Новому Заповіті заповідь про десятину прямо не скасовується, але й не пропонується. Христос викриває буквалізм співвітчизників:

«Горе вам, книжники й фарисеї, лицеміри, що даєте десятину з м'яти, кропу і кмину, а занедбуєте, що найважливіше в законі: справедливість, милосердя і віру. І те слід робити, і того не слід лишати.» (Мв. 23 : 23).

Цікаво, що десятиною хвалиться фарисей з євангельської притчі:

«... з усіх моїх прибутків даю десятину.» (Лк. 18: 12).

В апостольських посланнях відсутні вимоги чи вказівки для християн слідувати системі десятин. Однак апостол Павло неодноразово пише про необхідність матеріальної підтримки Церкви, зокрема її служителів. Так, у Першому посланні до коринтян він говорить:

« Хіба не знаєте, що ті, які коло святого працюють, їдять із святого, і ті, які служать жертовникові, мають частку з жертовника? Так само й Господь звелів тим, що проповідують Євангелію, з Євангелії жити.»(1 Кор. 9: 13-14).

Слід зазначити, що Апостол не визначає конкретну суму або частину доходу, яку повинні збирати християни на потреби Церкви, але пропонує:

«Першого дня тижня кожний з вас хай відкладає в себе, збираючи, що може заощадити, щоб збірок не робити тоді, коли сам прийду.» (1 Кор. 16: 2).

Такі пожертвування повинні відбуватися віруючими добровільно:

«Нехай дає кожний, як дозволяє серце, не з жалю чи примусу: Бог любить того, хто дає радо.» (2 Кор. 9: 7).

До початку III ст. регулярна десятина в Церкві не практикувалася. Проте вже тоді ієрархи висловлювали жаль, що християни не хочуть навіть десяту частину свого майна передати Церкві для підтримки. Як обов'язок для кожного християнина десятина була встановлена в Західній Церкві в V ст. Церковна десятина згадується в 14 проповідях єпископа Цезарія Арльского. Широко питання представлене і в 33-й проповіді, яка створена приблизно у 536 році. Проповіді обґрунтовують ключові положення — справедливість і доцільність сплати парафіянами церковної десятини, їх пряму для себе вигоду.

«Наближаються жнива, саме час подумати про сплату десятини від усіх плодів і доходів Господу нашому, бо він її справедливо отримує і …. має право на неї розраховувати. Що якщо скаже Бог: ти, чоловіче, мій, я тебе створив, моя земля, яку ти обробляєш, і насіння моє, яке сієш, мої тварини, яких стомлюєш роботою, і раби, мої дощі та зливи, віяння вітрів, сонячне тепло, словом , всі життєві елементи мої власні, а коли ж так, невже ти, докладаючи лише працю рук своїх, сам заслуговуєш хоча б десятини? Подаючи приклад милосердя, Бог залишає нам дев'ять десятих. Як відмовити в десятині тому, кому ми зобов'язані всім?»[1]

Починаючи з VI століття, десятина стає обов'язковою для кріпаків, несплата якої загрожує відлученням від Церкви: Турський собор 567 року пропонував вірним вносити десятину, Маконський собор 585 року вже наказував платити десятину під загрозою відлучення Імператор Карл Великий указом 779 року ввів десятину в державне законодавство, поширивши її виключно на землевласників, при цьому її несплата вважалася кримінальним злочином і каралася іноді стратою. Разом з тим закони Карла Великого передбачали поділ десятини на три частини: на будівництво та утримання храмів, на допомогу мандрівникам і прочанам, на потреби духовенства. У пізньому середньовіччі римо-католицькі єпископи поширили десятину на всі прибуткові заняття, включаючи й самі аморальні. При цьому церковна благодійність була майже повністю забута, зате значна частина доходів йшла на потреби Папи Римського (особливо з століття, при папі Олександрі III).

З посиленням королівської влади духовенству довелося ділитися десятиною і з ними. Через те, що десятина в сумі становила великі доходи, виникали різкі зіткнення між окремими категоріями середньовічного суспільства (наприклад, вікова боротьба за десятину в Польщі між шляхтою і духовенством, про що повідомляє Любович у книзі «Історія реформації в Польщі»).

В епоху реформації католицька церква втратила в більшій частині протестантських країн свої мирські володіння і доходи, що стали тепер надбанням світської влади та дворянства. Відбулась секуляризація церковних володінь. В Англії десятина збереглася, і спроба її відмінити, зроблена в епоху першої революції століття, не увінчалася успіхом, бо в англійській церкві десятина йшла на утримання духовенства, і, скасовуючи її, доводилося шукати замість неї інше джерело прибутку. У католицьких державах десятина продовжувала існувати як і раніше, і, наприклад, у Франції перед революцією духовенство отримувало близько 125 млн ліврів десятини, яка здебільшого залишалася в руках вищого духовенства. З 1789 року почалася епоха скасування десятини, прикладом стала Франція, де революція скасувала десятину, віддавши духовенство на утримання держави. У Швейцарії та деяких державах Німеччини десятина, як і у Франції, була скасована без будь-якої винагороди для тих установ, на користь яких вона стягувалася, але більшість німецьких держав (Нассау, Баварія, обидва Гессена, Баден, Вюртемберг, Ганновер, Саксонія, Австрія, Пруссія та ін) вдавалися до системи викупу.

У XIX столітті десятина втрималася в Англії, де в 1836 році за англ. Tithe Commutation Act у розподілі та способах стягнення цього податку були внесені істотні зміни. У сільських десятинах (англ. prediales) сплата натурою була замінена певною сумою, що називалася англ. tithe rent-charge. Кількість хліба, ячменю і вівса було встановлено раз і назавжди (нормою було прийнято середню кількість за 7 років) і вартість щорічно офіційно визначалась за ринковими цінами та виплачувалась грошима. Крім того, скасовано десятину з рибного промислу, гірського промислу та ін.

Зараз у ряді Західних країн існує церковний податок, який в обов'язковому порядку виплачують віруючі різних конфесій.

Коріння десятини виходять із практики забезпечення язичницьких святилищ. Офіційно виникла у Х ст. і зберігалася до XIX ст. Церковна десятина у Київській Русі з'явилась після прийняття Володимиром Великим християнства у 988 році. Він віддав десяту частину своїх прибутків на будівництво Десятинної церкви (церкви Богородиці) — першої кам'яної церкви Київської Русі Це джерело прибутку «священства» було привнесено з Візантії і спиралося на давню першохристиянську традицію. Десятина закріплювалася 59-м апостольським правилом церковного статуту Володимира, який проголошував, що церковне багатство —

«жебраків багатство, церквам, монастирям, пустелям подняття , живим притулок і втіха, мертвим пам'ять».[2]

На Русі десятина спочатку являла собою 1 / 10 частина князівських доходів, які передавалися на користь церкви (іноді замінювалася грошами або угіддями). Для її збору існували спеціальні посадові особи — десятники, які могли бути людьми як духовними, так і світськими. До обов'язків десятників, крім збору податків, входили й інші обов'язки, головним чином спостереження за благопристойною поведінкою священнослужителів і сумлінним виконанням ними своїх службових обов'язків. У чистому вигляді, як князівська данина десятина існувала з IX до кінця XII в.^[3] Десята частина врожаю віддавалася церковними (монастирськими) селянами на користь монастиря, який виступав як феодальний власник. Така ситуація могла викликати невдоволення селянства. У 1337 р. відбулось повстання в Новгороді проти Юр'ївського монастиря, яке закінчилось вбивством архімандрита, в 1594—1595 р.р. — повстання селян Волоколамського монастиря.^[3] До XVI–XVII ст.. отримала розвиток система спеціальних зборів на користь церкви, яка була незалежною від державної влади. Збори з парафіяльних дворів (воєводських, вотчинних, гостинних) становили 6 грошей; з піддячих, найкращих людей посадських — 4; з інших — 2 гроша. З 1687 р. система була офіційно обов'язковою для всіх єпархій. Мали місце додаткові прибутки: встановлені мита з новопоставлених осіб та церков, передача певної кількості землі приходу для власноручнї обробітки.^[3] Православна Церква особливого значення десятині не надавала, оскільки її доходи без були і так достатні. Благочестиві російські князі, купці і самі прості люди жертвували на утримання церкви великі кошти без будь-якого спеціального примусу. Це були не тільки гроші, але, в першу чергу, чудотворні ікони, дорогоцінне начиння, землі для заснування монастирів. У необхідних випадках до фінансової допомоги церкві вдавалася світська влада. Однак, починаючи з царювання Петра Великого, добробут церкви почав непокоїти світську владу, яка мріяла про повне відлучення церковного майна. Перша, несмілива спроба секуляризації була зроблена самим Петром, який перетворив Монастирський наказ у Економічну колегію. Імператриця Катерина ІІ в 1764 році відразу позбавила церкву всіх її земельних володінь. При цьому перестало існувати більше двох третин всіх Російських монастирів, а ті монастирі і храми, що залишилися стали утримуватися за рахунок Державної скарбниці.^[4] Ліквідована церковна десятина була в кінці XIX в. Ще безжалісніше діяли більшовики, які організували в 1922 році тотальне вилучення церковних цінностей, при якому Церква, не тільки була пограбована матеріально, а й загинула величезна кількість пам'яток культури та духовних святинь. Після розпаду СРСР православна церква знаходить ці кошти у вигляді добровільних пожертвувань віруючих та благодійних актів. При цьому, ні про яку обов'язкову десятину або про будь-який інший церковний податок мова не йде.^[4]

Багато людей вірять в те, що, віддаючи десятину, хвалять свого Бога і забезпечують собі місце на небесах. У церкві Королівського коледжу в Кембриджі (Англія) можна прочитати такі слова Вільяма Вордсворта:

«Дай те, що можеш: не сприймає Бог ні занадто малий, ні великий податок».[5]

«Той, хто тільки бере і нічого не дає, подібний стоячій воді ставка: все, що в нього втікає, залишається, а все, що залишається, стає затхлим». (Джон А. Джеймс) [5]

«Данина у вигляді десятини - це мовчазна угода щодо того, що людина перебуває в партнерстві з Богом ... Десятина вносить у свідомість почуття божественного порядку….Це - найнадійніший спосіб показати багатство ». (Чарльз Філлмор) «Указ слово» [5]

• Грушевський М. Ілюстрована історія України. Репринтне відтворення видання 1913 р. — К., 1990. — 524 с
• Кульчицький С. В. Мисик Ю. А. Власов В. С. Історія України, Київ «Літера», 2011 рік, 526 ст.
• Полонська-Василенко Н. Історія України у 2-х томах, К. 1992 р.
• Всесвітня історія Документи і матеріали 6-11 класи,-Х.: «Ранок», 2011 р. 288 с.
• Всесвітня історія ПД Х.: Весна, 2009 р.. 760 с.

• Православие и современность(рос.)
• Десятина церковна // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1958. — Т. 2 : Д — Є, кн. 3. — С. 333. — 1000 екз.