Єльці

Єльці (пол. Jelce)

Герб Леліва (пол. Leliwa)
Опис герба: В синьому полі золотий півмісяць рогами догори, над яким розташована золота 6-променева зірка. В нашоломнику хвостове віяло павича, на тлі якого, як і на щиті, зображено золотий півмісяць і зірку. Намет щита синій, підбитий золотом.

Родоначальник:	Іван Єлець (XV століття)
Близькі роди:	Вороничі
Місце походження:	Велике князівство Литовське

Єльці́ (пол. Jelce) — давній руський (український) шляхетський рід герба Леліва, одного походження з Вороничами (пол. Woronicz, Woronowicz) герба Клямри. Предок їх, Іван Єлець, був наприкінці XV століття київським землевласником (зем'янином)^[1].

Герби

Рід Єльців також використовував відміни шляхетського герба Леліва:

1. герб Єльці — у нашоломнику дві золоті хоругви з трьома полями одна над одною, як на гербі Хоругви Кмітів (інша назва Радван Щедрий);

2. герб Єльці ІІ — у полі над зіркою дві золоті хоругви з трьома полями одна над одною, а в нашоломнику дві срібні клямри у вигляді діагонального (Андріївського) хреста, як на гербі Клямри.

У Берестейському воєводстві Великого князівства Литовського та Підляшші рід Єльців використовував герб Порай^[2].

Єльці • Jelce^[3]
Єльці ІІ • Jelce II^[4]
Порай • Poraj^[3]

Представники

Іван Єлець мав двох синів, Федора та Яцка, яким король Казимир IV повернув у XV столітті маєтки Лучин, Турбів та інші. Від цих братів походять дві гілки сім'ї. Перша оселилася в Литві, друга успадкувала маєтки на Київщині.

Київська гілка

Родовим гніздом цих старих київських землевласників був Лучин, над річкою Турбівка (до річки Ірпінь), що належав їм ще з XV століття^[5].

З 1507 року в Овруцькім повіті на річці Кам'янці, правому притоці річки Уж, володіли Литвиновичами, яким згодом було надане ім'я Ксаверів; з 1511 року — Козаровичами в чорнобильських околицях вище гирла річки Ірпінь, що король Сигізмунд I Старий надав своїм привілеєм Яцку Єльцю разом із землями над річкою Тетерів:

…з усіма людьми, з податками медовими і грошовими, з землями пахотними, з ловами звіриними, з річками і правом розширення, осадження людей; також зі звільненням цієї землі від служб осочницьких.
Оригінальний текст (пол.)

…ze wszystkimi ludźmi, daninami miodowemi i groszowemi, z ziemiami pasznemi, z łowy zwierzynnemi, z rzekami i z prawem rozszerzania, przybawiania i ludźmi osadzania; tudzieź z uwolnieniem tejźe ziemi od słuźb osoczniczych.

— Kozarowicze // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1883. — Т. IV. — S. 537. (пол.)

1545 року Єльцям вже належать землі, починаючи з півдня: старе їх гніздо Лучин у верхів'ях річки Ірпінь в київських околицях; малинський маєток біля овруцького кордону у пониззі річки Ірші площею 5,20 квадратні милі; Народичі над самою річкою Уж, в гирлі річки Жерев; Ремези^[ru] (зараз Єльський район Гомельської області, Білорусь) за річкою Словечна, над річкою Чертень біля мозирського кордону. 1552 року в чорнобильських околицях додалися Левковичі на річці Вересня (до річки Уж).

Це значне, хоча і розпорошене, майно ще на початку XVII століття здебільшого належало роду Єльців.

1625 року київський хорунжий Федір Єлець (якийсь час також мав уряд київського підвоєводи за Томаша Замойського^[6]) був призначений «королем Його Милістю і Річчю Посполитою» одним із комісарів «для приведення до належного стану Війська Запорозького й оголошення йому королівської волі» при укладенні Куруківського договору^[7].

У трактаті ченця Києво-Печерської лаври Атанасія Кальнофойського «Тератургіма або дива…», який був виданий 1638 року польською мовою у Києві, поряд з описами 64 див, які відбувалися між 1594 та 1638 роками, розміщено 31 епітафію з надгробків відомих осіб, похованих у монастирі. Так під двадцять третім надгробком поховані представники роду Єльців — київські нобілі Ян (поет) та Дмитро Федорович (писар земський київський) разом з дружиною, Філіп (підстолій київський) «зі своїми попередниками лежать»^[8].

В наступні роки київська гілка Єльців переходить у жіночу лінію родів Байбузів (Анна — дружина Михайла, мати гетьмана реєстрових козаків Тихона Байбузи^[9]), Слоцьких, Дефрессів і Красицьких (Маріанна — бабуся по материнській лінії останнього князя-єпископа Вармійського Ігнація Красицького). Ця гілка вважається остаточно згаслою з 1780 року^[2].

Відбитки особистих печаток

Особисті печатки XVI — XVII століть представників роду Єльців за матеріалами київських архівосховищ^[10]:

Федір Єлець, 1514
Дмитро Єлець, 1585
Федір Єлець, 1624
Теодор Єлець, 1634

Волинська губернія

Рід Єльців внесений до I частини (роди дворянства жалуваного або дійсного) списку дворян Волинської губернії на 1906 рік^[11], герб Леліва^[12]:

1. Людвік-Іосиф — син Якова Антонова (указ Урядуючого Сенату Російської імперії № 5150 від 30 червня 1845 року);

1.1. Генріх-Станіслав (указ № 3735 від 9 квітня 1859 року);

1.1.1. Павлина-Марія (указ № 610 від 21 лютого 1898 року);

1.1.2. Іосиф (указ № 610 від 21 лютого 1898 року);

1.1.3. Петро (указ № 610 від 21 лютого 1898 року);

1.1.4. Микола (указ № 610 від 21 лютого 1898 року).

1.2. Станіслав-Мартін (указ № 3735 від 9 квітня 1859 року);

Гродненська губернія

Єлець Іван (Ян) — дворянин Гродненської губернії Пружанського повіту; учасник Польського повстання 1863—1864 років. 1864 року був визнаний політичним злочинцем та позбавлений судом прав на майно, яке підлягало конфіскації до казни. Засуджений на заслання до Тобольської губернії^[13].

Рід Єльців внесений у дворянську родовідну книгу Гродненської губернії на 1900 рік під № 968 до «Списку родів без позначення родовідної книги»^[14].

Списки дворян

Волинська губернія, 1906 рік
Гродненська губернія, 1900 рік

Примітки

↑ Елец, дворянский род // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос. дореф.)
↑ ^а ^б «Der polnische Adel und die demselben hinzugetretenen andersländischen Adelsfamilien. General-Verzeichniss», Vol. 1. — Hamburg, 1900. — S. 376 [Архівовано 29 жовтня 2009 у Wayback Machine.]. (нім.)
↑ ^а ^б Герби роду Єльців // Gajl T., Milewski L. «Herbarz Polski» [Архівовано 18 грудня 2013 у Wayback Machine.] (пол.)
↑ Герб «Єльці ІІ» // Gajl T., Milewski L. «Herbarz Polski» [Архівовано 18 грудня 2013 у Wayback Machine.] (пол.)
↑ Jabłonowski A. «Źródła dziejowe. Tom XXII. Ziemie ruskie. Ukraina (Kijów — Bracław)», dział III. — Warszawa, 1897. — S. 593 [Архівовано 2 грудня 2013 у Wayback Machine.]. (пол.)
↑ Білоус Н. Павел Пачинський — київський намісник та вірний слуга воєводи Томаша Замойського (у світлі листування 1619 —1626 рр.) // «Соціум». Альманах соціальної історії, 2010. —Випуск 9. — С. 251.
↑ Мемуари до історії Південної Русі. Вип. 2 (перша половина XVII ст.) [Архівовано 18 лютого 2020 у Wayback Machine.] — Дніпропетровськ: Січ, 2006. — 439 с. — С. 146. — ISBN 966-511-294-5.
↑ Kalnofoysky Athanasius «ΤΕΡΑΤΟΥΡΓΗΜΑ lubo cuda…» — Kijow: Z drukarni Kijowopieczarskiey, 1638. — s. 43 [Архівовано 16 квітня 2016 у Wayback Machine.] (пол.),
Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей . — К: Типография Е. Я. Федорова, 1874. — отдел ІІ. — С. 38 [Архівовано 12 грудня 2013 у Wayback Machine.]. (рос.),
Войтович Л. «Князівські династії Східної Європи (кінець IX — початок XVI ст.): склад, суспільна і політична роль». — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича, 2000. — 649 с. — ISBN 966-02-1683-1 [Архівовано 11 березня 2012 у Wayback Machine.].
↑ Niesiecki K. Korona polska przy złotej wolności Starożytnemi Wszystkich Kathedr, Prowincyi y Rycerstwa Kleynotami Heroicznym Męstwem y odwagą, Naywyższemi Honorami a naypierwey Cnotą, Pobożnością y Swiątobliwością Ozdobiona …— Lwów: w drukarni Collegium Lwowskiego Societatis Jesu, 1728. — Т. 1. — 406 s. — S. 54. (пол.)
↑ Алфьоров О., Однороженко О. А. «Українські особові печатки XV—XVII ст. за матеріалами київських архівосховищ». — Харків: Просвіта, 2008. — 200 с. — С. 49-50. [Архівовано 18 серпня 2017 у Wayback Machine.] — ISBN 966-7409-51-X.
↑ «Список дворян Волынской губернии». — Житомир: Волынская губернская типография, 1906. — 478 с. — С. 45 (рос.)
↑ Seweryn Uruski «Rodzina. Herbarz szlachty polskiej», tom VI. — Warszawa, 1909. — str. 48 [Архівовано 11 грудня 2013 у Wayback Machine.] (пол.)
↑ Списки политических преступников, лишенных по суду прав состояния, имущество коих подлежит конфискации в казну, 1864 (рос.). Архів оригіналу за 19 серпня 2011.
↑ Алфавитный список дворянских родов Гродненской губернии, внесенных в дворянскую родословную книгу. — Гродно : Типография Э. И. Мейлаховича, 1900. — С. 17, № 968. (рос.)

Посилання

Kasper Nieciescki «Herbarz polski». [Архівовано 12 грудня 2013 у Wayback Machine.] — tom IV. — Lipsk, 1839. — S. 476-481 (пол.)
Adam Boniecki «Poczet rodów w Welkiem Księstwie Litewskiem w XVI i XVI wieku». [Архівовано 11 липня 2015 у Wayback Machine.] — Warszawa, 1887. — S. 107 (пол.)
Adam Boniecki «Herbarz polski». [Архівовано 12 грудня 2013 у Wayback Machine.] — tom VIII. — Warszawa, 1905. — S. 383-385 (пол.)
Seweryn Uruski «Rodzina. Herbarz szlachty polskiej». [Архівовано 11 грудня 2013 у Wayback Machine.] — tom VI. — Warszawa, 1909. — S. 48-50 (пол.)

[1] Елец, дворянский род // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос. дореф.)

[DPA-2] а ^б «Der polnische Adel und die demselben hinzugetretenen andersländischen Adelsfamilien. General-Verzeichniss», Vol. 1. — Hamburg, 1900. — S. 376 [Архівовано 29 жовтня 2009 у Wayback Machine.]. (нім.)

[Gajl-3] а ^б Герби роду Єльців // Gajl T., Milewski L. «Herbarz Polski» [Архівовано 18 грудня 2013 у Wayback Machine.] (пол.)

[4] Герб «Єльці ІІ» // Gajl T., Milewski L. «Herbarz Polski» [Архівовано 18 грудня 2013 у Wayback Machine.] (пол.)

[5] Jabłonowski A. «Źródła dziejowe. Tom XXII. Ziemie ruskie. Ukraina (Kijów — Bracław)», dział III. — Warszawa, 1897. — S. 593 [Архівовано 2 грудня 2013 у Wayback Machine.]. (пол.)

[6] Білоус Н. Павел Пачинський — київський намісник та вірний слуга воєводи Томаша Замойського (у світлі листування 1619 —1626 рр.) // «Соціум». Альманах соціальної історії, 2010. —Випуск 9. — С. 251.

[7] Мемуари до історії Південної Русі. Вип. 2 (перша половина XVII ст.) [Архівовано 18 лютого 2020 у Wayback Machine.] — Дніпропетровськ: Січ, 2006. — 439 с. — С. 146. — ISBN 966-511-294-5.

[8] Kalnofoysky Athanasius «ΤΕΡΑΤΟΥΡΓΗΜΑ lubo cuda…» — Kijow: Z drukarni Kijowopieczarskiey, 1638. — s. 43 [Архівовано 16 квітня 2016 у Wayback Machine.] (пол.),
Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей . — К: Типография Е. Я. Федорова, 1874. — отдел ІІ. — С. 38 [Архівовано 12 грудня 2013 у Wayback Machine.]. (рос.),
Войтович Л. «Князівські династії Східної Європи (кінець IX — початок XVI ст.): склад, суспільна і політична роль». — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича, 2000. — 649 с. — ISBN 966-02-1683-1 [Архівовано 11 березня 2012 у Wayback Machine.].

[9] Niesiecki K. Korona polska przy złotej wolności Starożytnemi Wszystkich Kathedr, Prowincyi y Rycerstwa Kleynotami Heroicznym Męstwem y odwagą, Naywyższemi Honorami a naypierwey Cnotą, Pobożnością y Swiątobliwością Ozdobiona …— Lwów: w drukarni Collegium Lwowskiego Societatis Jesu, 1728. — Т. 1. — 406 s. — S. 54. (пол.)

[10] Алфьоров О., Однороженко О. А. «Українські особові печатки XV—XVII ст. за матеріалами київських архівосховищ». — Харків: Просвіта, 2008. — 200 с. — С. 49-50. [Архівовано 18 серпня 2017 у Wayback Machine.] — ISBN 966-7409-51-X.

[11] «Список дворян Волынской губернии». — Житомир: Волынская губернская типография, 1906. — 478 с. — С. 45 (рос.)

[12] Seweryn Uruski «Rodzina. Herbarz szlachty polskiej», tom VI. — Warszawa, 1909. — str. 48 [Архівовано 11 грудня 2013 у Wayback Machine.] (пол.)

[13] Списки политических преступников, лишенных по суду прав состояния, имущество коих подлежит конфискации в казну, 1864 (рос.). Архів оригіналу за 19 серпня 2011.

[14] Алфавитный список дворянских родов Гродненской губернии, внесенных в дворянскую родословную книгу. — Гродно : Типография Э. И. Мейлаховича, 1900. — С. 17, № 968. (рос.)

[1]

[2]

[3]

[4]

[5]

[6]

[7]

[8]

[9]

[10]

[11]

[12]

[13]

[14]