Амальрик Андрій Олексійович

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Амальрик.
Амальрик Андрій Олексійович
рос. Андрей Алексеевич Амальрик
Народився12 травня 1938(1938-05-12)[1][2][…]
Москва, СРСР
Помер12 листопада 1980(1980-11-12)[4][1][…] (42 роки)
Гвадалахара, Кастилія-Ла-Манча, Іспанія
·автомобільна аварія
ПохованняСент-Женев'єв-де-Буа
Країна СРСР
Діяльністьписьменник, журналіст, публіцист, дисидент, історик, правозахисник
Alma materІсторичний факультет МДУ (1963)[5]
Magnum opusWill the Soviet Union last until 1984?d
У шлюбі зQ124867246?
Автограф
CMNS: Амальрик Андрій Олексійович у Вікісховищі

Амальрик Андрій Олексійович (рос. Амальрик Андрей Алексеевич; 2 травня 1938, Москва — 12 листопада 1980, Гвадалахара, Іспанія) — радянський історик і публіцист. Учасник російського правозахисного руху. Політв'язень радянських концтаборів.

Життєпис

[ред. | ред. код]

Андрій Амальрик народився в родині відомого історика і археолога Олексія Амальрика. Мати — Зоя Григорівна Амальрік (уроджена Шаблеева) (1900—1961). Тринадцятирічним хлопчиком він влаштував самодіяльний домашній ляльковий театр і ставив свої п'єси.

У 1959—1960 та 1962—1963 роках навчався на історичному факультеті Московського державного університету. Був відрахований за курсову роботу «Нормани і Київська Русь», де відстоював свою версію «норманської теорії»[6], згідно з якою літописна хронологія є вигаданою, сказання про покликання варягів було сагою, що існувала серед скандинавів в Новгороді і було записано упорядником Новгородського зводу 1050 року, а Рюрик міг з'явитися в Новгороді і Ладозі в 920-х — 930-х роках. Першим же київським князем був Аскольд, якого перед захопленням Києва вбив Олег Віщий. За припущенням Амальрика, Олег загинув під час походу русів на Каспійське море у 911—912 роках і його наступником став Дір. У свою чергу Дір став жертвою Ігоря Рюриковича, що йшов у великий похід на південь[7].

Відрахування Амальріка з МДУ згадує в своїх мемуарах Олександр Зімін: «Одного разу прийшов до мене з рефератом про норманізм, в якому громив Рибакова. Я йому сказав, що, звичайно, може він і правий, але потрібно вчитися, і „гусарським наїздом“ істину не доводять. Але, очевидно, систематичне навчання була йому не по нутру. Подальше його життя — сторінка життя нашої країни, а до історії нашої феодальної науки вона вже відношення не має»[8]. Лев Клейн у своїй монографії «Суперечка про варягів», згадуючи як він готував до видання її рукопис, зазначив наступне: «У тому ж 1960 році, коли в Ленінградському університеті я написав свою книгу, в Московському університеті студент історичного факультету подав курсову роботу на ту ж тему і з тим самим ухилом — виявити правду про варягів та їх ролі. Він був моментально виключений з Університету, а пізніше, ставши відомим дисидентом, пройшов психушку, табори і був видворений з країни. Це Андрій Амальрик. Висновки мої були тими ж, що у Амальрика, але факультет був кілька ліберальніше, а я був старшим, досвідченішим. У мене за плечима було керівництво в шкільні роки підпільною юнацькою організацією „Прометей“, яку розкрили лише заднім числом. Ніхто не був заарештований, хоч і виявилися, звичайно, надовго під наглядом НКВС. Було і ризикований, але успішний виступ (в студентські роки) проти марризму, який тоді ще вважався „залізним інвентарем марксизму“».

Після відрахування з МДУ писав п'єси в дусі «театру абсурду». Працював картографом, медичним лаборантом, робітником, освітлювачем, перекладачем технічної літератури, коректором. Колекціонував художників-авангардистів, зокрема, купував картини у свого друга Анатолія Звєрєва. У травні 1965 року був заарештований і засуджений до двох з половиною років заслання до Сибіру за дармоїдство, жив в селі Гур'ївка Кривошиїнського району Томської області[9][10].

У червні 1966 року достроково звільнений і повернувся до Москви. Працював на посаді позаштатного співробітника в Агентстві друку «Новини». Ця робота дозволила йому створити коло знайомств серед іноземних кореспондентів. Передав іноземному кореспондентові «Меморандум» Андрія Сахарова. Публікувався за кордоном.

Разом з Павлом Литвиновим написав збірку «Процес чотирьох» про суд над Олександром Гінзбургом, Юрієм Галансковим, Олексієм Добровольським і Вірою Лашковою. У жовтні 1968 року передав збірку іноземним кореспондентам, з якими багато спілкувався. В кінці 1968 року був звільнений з Агентства друку «Новини» та став працювати листоношею.

У квітні-червні 1969 року написав книгу-есе, що мала значний резонанс — «Чи проіснує Радянський Союз до 1984 року?»[11], де вказав на неминучий розпад СРСР (наприклад, в результаті можливої ​​війни з Китаєм). Книга мала великий суспільний резонанс у самвидаві і за кордоном. Публікував і інші свої роботи на Заході і в самвидаві, що призвело його до ув'язнення.

21 травня 1970 року заарештований у селищі Акулово Рязанської області. Звинувачений у «розповсюдженні антирадянської літератури» і етапований до Свердловська (нині — Єкатеринбург). На процесі 11-12 листопада 1970 року його судили разом зі Львом Убожко, який поширював роботи Амальрика. Винним себе не визнав. В останньому слові Амальрик сказав:

… Ні проведене режимом «полювання за відьмами», ні її окремий приклад — цей суд — не викликають у мене ні найменшої поваги, ні навіть страху. Я розумію, втім, що подібні суди розраховані на те, щоб залякати багатьох, і багато будуть залякані, — і все ж я думаю, що процес ідейної розкутості, який почався, — незворотній.[9]

Засуджений судом до 3 років виправно-трудових таборів за статтею 190-1 кримінального кодексу РРФСР («поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять радянський суспільний і державний лад»). Відбував покарання в Новосибірській і Магаданській областях[9]. 21 травня 1973 року, в день закінчення його терміну, проти Амальрика було порушено нову кримінальну справу за тією ж статтею 190-1 КК РРФСР. У липні 1973 року знову засуджений до 3 років таборів. Після чотиримісячного голодування протесту і прохань про помилування, що надійшли з усього світу (враховуючи 247 членів ПЕН-клубу), вирок був змінений на 3 роки заслання до Магадану. Більшу частину терміну провів у виправній колонії, розташованій поблизу селища Тала.

Повернувся до Москви у травні 1975 року. Проте в отриманні паспорта і відновлення московської прописки органами МВС Амальрику було відмовлено. Замість цього як заслання йому було наказано проживати в 100 км від Москви в селі Ворсино Борівського району Калузької області.

На початку 1976 року Юрій Орлов, Андрій Амальрик, Валентин Турчин і Натан Щаранський виробили ідею про створення спеціальних неурядових груп для збору інформації про порушення прав людини в різних країнах (перш за все в СРСР) та інформування урядів країн-учасниць Гельсінкських угод. Така організація, яка обмежила свою діяльність територією тільки СРСР, отримала назву Громадська група сприяння виконанню Гельсінкських угод в СРСР (згодом Московська Гельсінська група).

У липні 1976 року Амальрик змушений покинути СРСР. На еміграції продовжив громадську і публіцистичну діяльність, написав книгу спогадів «Записки дисидента», писав книгу-дослідження «Распутін»[12].

12 листопада 1980 року загинув в автокатастрофі в Іспанії. Похований на цвинтарі Сент-Женев'єв-де-Буа під Парижем. Реабілітований судом у 1991 році.

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б RKDartists
  2. ↑ Encyclopædia Britannica
  3. ↑ а б Енциклопедія Брокгауз
  4. ↑ Deutsche Nationalbibliothek Record #118502387 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
  5. ↑ Казак В. Лексикон русской литературы XX века, Lexikon der russischen Literatur ab 1917 — Москва: 1996. — С. 14. — ISBN 978-5-83-340019-7
  6. ↑ А. Амальрік: «Східно-імперія, створена німцями, візантійцями і монголами, вступила в останні десятиліття свого існування …» [Архівовано 1 листопада 2016 у Wayback Machine.]; Радіо Свобода, 12 червня 2015 (рос.)
  7. ↑ Д. Н. Верхотуров «Андрей Амальрик: рефутация советского антинорманизма». — Valla. — № 4(1-2), — 2018. [Архівовано 20 січня 2021 у Wayback Machine.] (рос.)
  8. ↑ Зімін А. А. Храм науки // Долі творчої спадщини вітчизняних істориків другої половини XX в. / Упоряд. А. Л. Хорошкевич. М., 2015. С. 234. (рос.)
  9. ↑ а б в Андрій Олексійович Амальрик [Архівовано 18 вересня 2010 у Wayback Machine.]; Електронна бібліотека Олександра Білоусенко, 8 жовтня 2020 (рос.)
  10. ↑ Село Гур'ївка була ліквідована рішенням Кривошиїнського Райвиконкому № 129 від 30.06.1975 року. (Краєзнавчий портал Земля Томська [Архівовано 27 травня 2020 у Wayback Machine.])
  11. ↑ А. Амальрік Чи проіснує Радянський Союз до 1984 року? [Архівовано 1 жовтня 2007 у Wayback Machine.]; vehi.net. Процитовано 15 листопада 2020 (рос.)
  12. ↑ «Распутін», Слово, 1992 р. Архів оригіналу за 16 березня 2016. Процитовано 15 листопада 2020.

Джерела

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Амальрик_Андрій_Олексійович&oldid=35906762