Балаян Зорій Айкович

Зорій Айкович Балаян
вірм. Զորի Բալայան
Зорій Балаян у Степанакерті, 2010 р.
Народився10 лютого 1935(1935-02-10) (89 років)
м. Степанакерт, Нагірно-Карабаська автономна область, Азербайджанська РСР
Країна Вірменія
Національністьвірмени[1][2]
Місце проживанняСтепанакерт, Нагірно-Карабаська Республіка
Діяльністьписьменник, публіцист, лікар, журналіст, мандрівник
Відомий завдякимандрівник, письменник, публіцист, журналіст, політичний та громадський діяч
Alma materРязанський медичний державний університетd (1963)[1]
Знання моввірменська
ЗакладЛітературна газета
Посаданародний депутат СРСР[d]
ПартіяКПРС[1]
Брати, сестриBoris Balayand
НагородиПремія ЛКСМУ імені Миколи Островського

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Балаян.

Зорій Айкович Балаян (вірм. Զորի Բալայան, *10 лютого 1935 р., Степанакерт, НКАО, Азербайджанська РСР) — вірменський мандрівник, письменник, політичний і громадський діяч, співголова Міжнародної екологічної організації «Байкальський рух». Почесний громадянин Єревана.[3]

Біографія

[ред. | ред. код]

Батько був головою виконкому Гадрутського району Нагірного Карабаха. У 1937 році він як «ворог народу» був засуджений за 58-ю статтею і засланий в Автономну Республіку Комі, де і був убитий в 1939 році. Мати, як член сім'ї зрадника Батьківщини в 1943 році була заслана до ГУЛАГу. Зорій з молодшим братом Борисом залишилися жити у сестри батька.

Середню школу закінчив у 1953 році. Ще в старших класах він на конкурсі силачів удостоївся звання чемпіона Нагірно-Карабаської області та Азербайджану.

У 1953 році поступив у військово-морське училище в місті Пушкіні Ленінградської області. На другому курсі його відрахували за політичними мотивами. Відслуживши 4 роки на флоті, Зорій в 1957 році повернувся до Степанакерта, а потім поїхав до матері в Андижан, де вона оселилася після звільнення. Тут він вступив в місцевий медичний інститут, але незабаром перевівся в Рязанський медичний інститут.

Після закінчення інституту працював на Камчатці спортивним лікарем в обласному диспансері лікувальної фізкультури та одночасно лікарем-терапевтом у відомчій лікарні Товариства водників. Писав вірші й оповідання, в основному на медичні теми, для різних далекосхідних газет, а в подальшому і для «Известий», «Комсомольської правди», «Советского спорта», «Літературної газети», «Літературної Росії», «Смены», «Нашего современника», «Нового мира», «Советской женщины», «Работницы» та ін.

в 1969 році у Вірменії виходить у світ вірменською мовою перша книга Балаяна «Жменя бурштину», а слідом за нею і друга — «Шапка Гіппократа».

За результатами подорожей у 1960-ті роки Камчаткою, крім десятка статей у періодиці, написав книгу «Червона Яранга», основна частина якої під заголовком «Сутичка» вийшла в світ у Вірменії. Друга книга була опублікована у видавництві «Молода гвардія» і удостоїлася літературної премії імені Миколи Островського.

Через тривалі відрядження став професійним мандрівником. Здійснив з двома друзями багатомісячний безпрецедентний перехід від Тихого океану до Атлантики на саморобних човнах по внутрішнім водним артеріям — річках, морях, озерам, водоймищам — Азії та Європи. За свідченням авторитетного журналу «Катери і яхти», це було перша подібна подорож у світі. Також він організував чотиримісячний перехід на собачих і оленячих упряжках, який взяв старт з півдня Камчатки і завершився біля берегів Північного Льодовитого океану, повторивши історичний маршрут дослідників Крайньої Півночі. Підсумком всіх подорожей Балаяна ставали книги.

Після десятирічної роботи на Крайній Півночі в 1973 році переїхав до Вірменії. У Єревані працював у Республіканському диспансері лікувальної фізкультури і одночасно співпрацював у «Медичній» і «Літературній» газетах. Незабаром повністю присвятив себе літературній роботі. Автор більше ніж 50 книжок.

У 1989 — був обраний депутатом Національної Ради НКАО. Був народним депутатом СРСР і народним депутатом НКР, співголовою Міжнародної екологічної організації «Байкальський рух».

Політичні погляди

[ред. | ред. код]

Особливу популярність принесло есе «Очаг», присвячене історії Вірменії, і видане окремою книжкою у 1981 р. В есе, зокрема, наголошувалося на вірменську ідентичність Нагірного Карабаху і вірменська історична приналежність Нахіджевану. «Я зустрів схід на березі Араксу. Ми розмовляли з вірменської річкою вірменською мовою», писав З. Балаян. І хоча книга була написана в догорбачевську епоху, Балаян називав турків — у тому числі і азербайджанців — «ворогами» Росії та Вірменії. Книжка викликала бурю протестів в Азербайджані — на що автор, на думку де Ваала, і розраховував. Сабір Рустамханлі, Мірза Ібрагімов і інші видні представники інтелігенції Азербайджану опублікували статті, в яких висловили своє обурення.[4]

Згодом став одним з лідерів карабаського руху. Як лідер, він разом з поетесою Сільвою Капутікян 26 лютого 1988 р (невдовзі після постанови Облради НКАО про возз'єднання з Вірменією) зустрічався з Михайлом Горбачовим, сподіваючись умовити його вирішити карабаське питання.

У 1993 році підписав «Лист 42-х».

Згідно з Томасом де Ваалом, був одним з головних ідеологів руху за приєднання Карабаху до Вірменії. В інтерв'ю, даному в 2000 році, він переконано вибудував у ланцюг доказів існування пантюркістських загроз, настільки різні події, як Геноцид вірмен 1915 року, правління азербайджанського президента Алієва і недавнє вбивство в Стамбулі двох британських футбольних уболівальників фанатами турецької команди.[5]

Спортивна діяльність

[ред. | ред. код]

Майстер спорту СРСР з двох видів спорту: важкої атлетики і зі далекого спортивного плавання на спортивних човнах. Суддя всесоюзної категорії. Заслужений майстер спорту Вірменії (зі значком під № 1). Крім того він — один із засновників Єреванської спортивної школи олімпійського резерву самбо і дзюдо, перший президент Федерації самбо Вірменії (в останні роки — почесний президент), нагороджений кількома медалями та грамотами Міжнародної федерації самбо.

Нагороди

[ред. | ред. код]
  • лауреат Державної премії Вірменії,
  • лауреат премії Спілки журналістів СРСР,
  • лауреат премії імені Миколи Островського,
  • лауреат премії Єгіше,
  • лауреат премії «Літературної газети»,
  • лауреат премії Спілки журналістів Вірменії.
  • медаль відмінника Міністерства охорони здоров'я СРСР,
  • орден Мовсеса Хоренаці (Вірменія),
  • орден «За мужність» (Нагірно-Карабаська республіка),
  • орден «За заслуги перед Вітчизною» (Нагірно-Карабаська республіка),
  • орден Григора Лусаворича (Нагірно-Карабаська республіка),
  • медаль Героя Арцаха «Золотий орел» (Нагірно-Карабаська республіка),
  • медаль «Спарапет» (Нагірно-Карабаська республіка),[6]
  • орден «Месроп Маштоц» (Нагірно-Карабаська республіка).[7]
  • Орден Святого Месропа Маштоца (Вірменія).[8]

Посилання

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в Вірменська радянська енциклопедія / за ред. Վ. Համբարձումյան, Կ. Խուդավերդյան — Հայկական հանրագիտարան հրատարակչություն, 1974.
  2. ↑ Հայկական համառոտ հանրագիտարան — Հայկական հանրագիտարան հրատարակչություն, 1990. — Т. 1.
  3. ↑ Офіційний сайт мерії Єревана. Список почесних громадян Єревана(вірм.)(рос.)(англ.)[недоступне посилання з лютого 2019]
  4. ↑ Том де Ваал. Черный Сад. Архів оригіналу за 8 березня 2016. Процитовано 31 серпня 2010.
  5. ↑ Т. де Ваал. Черный сад. Армения и Азербайджан между миром и войной. Глава 1. Февраль 1988 года. Архів оригіналу за 30 грудня 2010. Процитовано 31 серпня 2010.
  6. ↑ «Генерал вручил медаль Зорию Балаяну». 30.08.2011(рос.)
  7. ↑ Зорий Балаян награжден орденом «Месроп Маштоц», 17.03.2010 [Архівовано 11 березня 2016 у Wayback Machine.](рос.)
  8. ↑ Всеармянская Ассоциация СМИ[недоступне посилання з червня 2019]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Балаян_Зорій_Айкович&oldid=35940162