Цар-бог

Цар-бог — король (цар), який стверджувався надприродними здібностями чи якостями. Він, як правило, був втіленням божества або божественного походження. Як такий, він є гарантом уваги богів або посередник між Богом і людиною. Тому, окрім політичного домінування, він також священик.

Сакральні королі (царі) перебувають під суворим ритуалом табу, щоб запобігти втраті або забруднення божественності. У деяких культурах, сакральних царів (королів) було ритуально вбито, коли їх божественній ефективності загрожував занепад (вік, хвороби), в інших — це робилось на регулярній основі. За словами Фрейзера (Золота гілка), це необхідна частина сакрального царства, яку можна виявити у всіх бог-царів, принаймні, як ритуальна дія компенсації. Такий акт компенсації, наприклад, щорічна публічна прочуханка вавилонського царя в Храмі Мардук.

Поняття має доісторичні корені і зустрічається в усьому світі, на острові Ява, у Субсахарській Африці, шаман-королям приписують властивість викликати дощ та забезпечувати родючість та удачу. З іншого боку, король також може бути призначений для страждань і спокути за свій народ. Це означає, що сакральний король може бути зумовлений жертвою людської жертви, або регулярно убитий в кінці терміну його повноважень, або бути пожертвуваним в період кризи (наприклад, Domalde).

Від бронзової доби на Близькому Сході, престол і помазання від монарха є одним з головних релігійних ритуалів. Таким чином, Саргон Аккад описував себе як «депутат Іштар», і як «Папа» англ. Pope, що означає «Намісник Христа».

Цар, оформлений в стилі пастух з ранніх часів, наприклад, термін застосовувався до шумерських князів/шумерських принців^[1], таких як Лугальбанда (Lugalbanda) в 3-му тисячолітті до н. Образ пастуха поєднує в собі теми лідерства та відповідальності за поставки продовольства і захисту, а також перевагу.

Деякі правителі Месопотамії, наприклад, Нарам-Суен, стверджував це божественними атрибутами (короною рогів^[2], рогатим вінцем), і вказували свої імена писати з божественним детемінативом Дінгір (Digir).

Навіть Олександр Великий вважався за життя богом. Гай Юлій Цезар після його смерті, званий як «Divus Iulius» (Божественний Юлій) поруч з Юпітером Оптімусом Максимусом, зведений у ранг вищих «державних» (нім. Staatsgott) богів; наступні римські імператори були апофеозом божеств (божественними).

Тенно^[3] є божественним в тому сенсі, що є Камі (Arahitogami), прямим нащадком богині сонця Аматерасу.

Навіть китайський імператор був у кожному конкретному випадку як живий бог («Син Неба»). Однак, це зокрема, про першого імператора Китаю Цинь Ши Хуан, який згадується в багатьох писаннях в статусі бога-царя (Хуанді;huangdi).

Як за посередництво між людьми і божествами, в сакральних царів зараховували також за особливу мудрість (наприклад, Соломон) або за тлумачення снів.

Більшість монотеїстичних релігій, таких як юдаїзм, християнство або іслам відкидає бога-короля. Сьогодні не відомі культури, в яких практикують визнання бога-короля.

• Фараон
• Імператорський культ
• Каган (Ашина)
• Мікадо
• Королівство Люба

Сакральна монархія була поширена в середні віки, розглядаючи встановлення царів по милості бога:

• Чудо Капетингів
• Королівський дотик, надприродні здібності пов'язані з королями Англії та Франції
• Угорська династія Арпадів

Вивчення поняття було введено сером Джеймсом Джорджем Фрезером в його впливовій книгзі Золота гілка (1890—1915); сакральні царства відіграють важливу роль в романтизмі і езотерика (наприклад, Юліус Евола) і деяких течіях Неоязичництва (теодізм^[4]). Школа панвавілонізму (походить з більшої частини релігії описаною в Біблії на івриті з культів сакрального царства в стародавній Вавилонії).

Так звані британські і скандинавські культ-історичні школи стверджували, що король персоніфікований бог, і стояв в центрі національної або племінної релігії. Англійські «міфу і ритуалу школи» (?) зосередилися на антропології та фольклорі, в той час як скандинавські «Упсала школи» (?), підкреслювали Семітологічні (Semitological) дослідження.

• Бог-Імператор
• Держава (символ)
• Духовні князівства
• Великий цар
• Великий Католицький Монарх
• Катехон
• Міфологічний цар
• Коронація
• Евгемерізм
• Грецький культ героя
• Людське жертвопринесення
• Ісус Христос у порівняльній міфології
• Месія
• Скіпетр
• Крилатий диск
• Життя-смерті-відродження божества

• Henri Frankfort, Kingship and the Gods: A Study of Ancient Near Eastern Religion as the Integration of Society and *Nature. Oriental Institute Essays. Distributed for the Oriental Institute of the University of Chicago (Chicago 1948)
• Sir James George Frazer, The Golden Bough: a study in magic and religion (London 1974).
• Aubrey R. Johnson, Sacral Kingship in Ancient Israel (Cardiff, University of Wales Press, 1955).
• William Fagg, Divine Kingship in Africa (London, British Museum Publications 1978).

• Ronald Hutton, The Pagan Religions of the Ancient British Isles, (Blackwell, 1993): ISBN 0-631-18946-7
• William Smith, D.C.L., LL.D., A Dictionary of Greek and Roman Antiquities, (London, 1875)
• J.F. del Giorgio, The Oldest Europeans, (A.J. Place, 2006)
• Claus Westermann, Encyclopedia Britannica, s.v. sacred kingship.
• James George Frazer, The Golden Bough, 3rd ed., 12 vol. (1911–15, reprinted 1990)
• A.M. Hocart, Kingship (1927, reprint 1969)
• G. van der Leeuw, Religion in Essence and Manifestation (1933, English 1938, 1986)
• Geo Widengren, Religionsphänomenologie (1969), pp. 360—393.
• Lily Ross Taylor, The Divinity of the Roman Emperor (1931, reprint 1981).
• David Cannadine and Simon Price (eds.), Rituals of Royalty: Power and Ceremonial in Traditional Societies (1987).
• Henri Frankfort, Kingship and the Gods (1948, 1978).
• Colin Morris, The Papal Monarchy: The Western Church from 1050 to 1250 (1989),
• J.H. Burns, Lordship, Kingship, and Empire: The Idea of Monarchy, 1400—1525 (1992).

«Англійська школа»

• S.H. Hooke (ed.), The Labyrinth: Further Studies in the Relation Between Myth and Ritual in the Ancient World (1935).
• S.H. Hooke (ed.), Myth, Ritual, and Kingship: Essays on the Theory and Practice of Kingship in the Ancient Near East and in Israel (1958).

«Скандинавська школа»

• Geo Widengren, Sakrales Königtum im Alten Testament und im Judentum (1955).
• Ivan Engnell, Studies in Divine Kingship in the Ancient Near East, 2nd ed. (1967)
• Aage Bentzen, King and Messiah, 2nd ed. (1948; English 1970).

• article Rex Sacrificulus in Smith's Dictionary of Greek and Roman Antiquities
• Священні королі, книга про священні царства в різних культурах