Валамир

Валамир (готськ. 𐍅𐌰𐌻𐌰𐌼𐌴𐍂𐍃 / Walamers, лат. Valamirus) — король остготів, правив приблизно в 440—469, з династії Амалів, старший син Вандалара.

За життя Валамира обидва молодші його брата, Теодемер і Відімер, не маючи королівського сану, брали участь в управлінні остготським народом і стояли на чолі окремих його племен. Характеризуючи Валамира, Йордан каже, що той відрізнявся стійкістю в збереженні таємниць, ласкавістю в розмові, вмінням розплутати підступність.^[4]

У 451 король гунів Аттіла рушив у Галію. За ним пішли багато народів, у тому числі гепіди з долини Тиси, якими керував король Ардаріх, та остготи, що знаходилися під правлінням братів-королів Валамира, Теодемера і Відімера. 15 липня 451 року в битві на Каталаунських полях гуни та підвладні їм народи були зупинені римлянами, вестготами та їхніми союзниками під керівництвом Аеція. Причому в цій битві готи воювали проти готів — остготи Валамира, Теодемера і Відімера билися проти вестготів короля Теодоріха I. За переказами, воїн Андагіс з роду Амалів метнув спис, що убив Теодоріха I. Аттіла відступив, а через два роки в 453 році він помер.

Після смерті Аттіли розпочалася ворожнеча між його синами. Підвладні народи повернули собі свободу, першими гепіди, король яких Ардаріх у битві на річці Нетаде (Недао) в Паннонії в 454 році розгромив гунів. У цій битві загинув Еллак, син Аттіли.^[5] Хоча остготи вельми неохоче згадували про це і робили все, щоб їхні нащадки забули про цей неприємний факт, але майже немає сумнівів, що в битві при Недао вони билися на стороні гунів. Це положення справ вірно відобразила «Пісня про синів господарки Хельхен». Після цього остготи, як переможена сторона, були змушені знятися з насиджених місць і просити східноримського імператора Маркіяна дозволити оселитися в Імперії. Маркіян надав їм землі в Паннонії, за умови, що за щорічну плату готи Валамира будуть стояти на паннонській річці Саві для захисту Далмації і Верхньої Мезії від інших варварів. Під час цих подій Валамир не зміг утримати у своїх руках королівську владу над усіма остготами. Частина остготів, після битви при Недао, відмовилася коритися Валамиру і поступили на військову службу в Константинополь. Там вони спершу перебували під командуванням родича Валамира, Амала, який носив латинське ім'я Тріарій, а після його смерті, у другій половині 50-х років, владу перебрав його син, Теодоріх Страбон. Остготи Андагіса і Андела з роду Амалів, які в 451 році билися під проводом Валамира на стороні гунів, після розпаду гунського союзу теж відділилися від готів Валамира та оселилися в Добруджі і в Північній Болгарії разом з аланами, скірами та сарматськими садагарами.

У Паннонії остготи розселилися в трьох кантонах, по числу братів; Валамир як король був їхнім верховним правителем. Найзахіднішою з трьох частин правив Теодемер, найменшою була центральна частина — молодшого брата Відімера, тоді як Валамир, як найсильніший, взяв собі східну частину, якій загрожувала найбільша небезпека. Згідно сучасній географії Тіодемер володів центром і півднем комітату Шомодь і північно-східній Хорватією, Відімер — Верхньою Славонією, а Валамир — Нижньою Славонією. Ймовірно, що Валамир з братами мали військо чисельністю до 18 000 воїнів.

Ледве остготи уклали союз з імператором, як на сході знову з'явилися гуни. У 456 році вони напали на короля Валамира, «свого раба-втікача», причому так несподівано, що він змушений був оборонятися один, без підтримки братів. Все ж Валамиру вдалося відбити напад. Переможені гуни, ймовірно, відступили до Дніпра. Стверджують, що в день, коли звістка про перемогу Валамира досягла Теодемера, у того народився син — майбутній Теодоріх Великий.^[6]

У 457 році на чолі Східної Імперії став Лев I — він спробував переглянути союз з готами Паннонії. «Звичні щорічні виплати» не надходили, тому через два роки, в 459 році, Валамир послав гінців у Константинополь з приводу дотримання вірності договору. Але його посланці повернулися тільки з одним повідомленням — як добре при імператорському дворі зустріли Теодоріха Страбона і його. Тоді Валамир почав війну. Остготи просунулися по долині Морави на південь до Епіру, навіть столиця, Дураццо, опинилася в руках остготів. Повстання федератів досягла своєї мети — імперський уряд виділив «звичні щорічні виплати» у розмірі 300 фунтів золота на рік, і готи повернулися в Паннонію. Тоді ж маленький Теодоріх був посланий як заручник у Константинополь і пробув там 10 років. Протягом цього десятиліття між готами і римлянами зберігався мир або, принаймні, те, що вони хотіли вважати таким.^[7]

Поки Валамир у 467 (або 468) році підпорядковував своїй владі сарматських садагарів Внутрішньої Паннонії, син Аттіли Денгізик (Денгіцих) спробував захопити місто Бассіана між Сінгідуном і Сірмієм. Валамир повернув назад і розбив гунів Денгізика. Це була остання спроба гунів повернути собі панування над остготами.^[8]

У той час як сили остготів були задіяні на сході, через готську Савію на Далмацію вирушили з Північної Паннонії свеви. Вони змогли безперешкодно пройти по території Теодемера, викрасти худобу готів, і, навантажені здобиччю, повернули назад. Однак Теодемер зустрів їх біля озера Пелсо і взяв у полон разом з їхнім вождем Хунімундом. Щоб отримати свободу, королю свевів довелося стати «сином Теодемера по зброї» — небажана честь, яка повинна була зміцнити його залежність від готів, не справила на свевського короля належного враження і він негайно почав плести змову проти остготів. Насамперед, він хотів розділити та послабити готські сили. У 468 році, (або на початку 469 року) проти Валамира раптово виступили скіри, що проживали в долині Тиси і він цього разу знову залишився один. Хоча остготи і перемогли, але сам Валамир загинув у цій битві. За словами Йордана, щоб підбадьорити своїх, він скакав перед військом верхи на коні; злякавшись, кінь впав і скинув вершника, який тут же був пронизаний ворожими списами.^[9] Іоанн Антіохійський датує перехід влади від Валамира до Теодемера консульством Зенона, тобто 469 роком.

Це незавершена стаття про монарха, династію чи її представника (представницю). Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.