Етногенез слов'ян

Етногене́з слов'я́н — процес формування слов'янських народів з конгломерату індоєвропейських племен. Наразі не існує загальновизнаної версії формування слов'янського етносу. Однією з головних є теорія автохтонного походження слов'ян гіпотетично від людей за назвою «праслов'яни», за твердженням польського археолога Юзефа Костжевського — вони творці лужицької культури^[1]. Теорія, що праслов'яни вже жили в бронзову добу підтримується мовознавцями (лінгвістами)^[2]. Є також версія, що тшинецька культура була колискою протослов'ян^[3].

Докази на підтвердження теорії автохтонного походження слов'ян з II тисячоліття до нашої ери надані сучасними генетичними дослідженнями гаплогруп мтДНК^[4].

Питання щодо історії слов'ян остаточно ще не вирішене. Корінь «слов-» присутній у самоназвах кількох слов'янських народів: словінці, словенці, словаки. Деякі дослідники стверджують, що праслов'ян не існувало як етносу або вони виникли в результаті змішування різних етнічних груп, а в одне ціле їх об'єднують схожість мови, культури й вірувань^[5]. Однак існування єдиної праслов'янської мови та культури на великому просторі суперечить цій теорії^[6]. Ймовірно експансія слов'ян у IV столітті н. е., була викликана перенаселенням своєї первісної прабатьківщини, що дозволяє припустити наявність їх більшости у Європі^[7].

Археологічно можна довести безперервність слов'янської культури від VI століття н. е., але їхні зв'язки з попередньою культурою в V столітті н. е. й раніше залишаються під питанням. Російська дослідниця Ірина Русанова (1929—1998) запропонувала наступні чотири пункти, характерні для найдавніших слов'янських археологічних пам'яток:

• сільськогосподарський характер регулювання життя;
• поглиблені прямокутні житла, стіни й печі з каменю;
• прикрашена кераміка ручної роботи в Східній Європі;
• кремація, попіл у лунках або урнах без курганів^[8].

Попередником слов'янської культури є пшеворська культура (II століття до н. е. — V століття н. е.) на захід від пізнішого розселення слов'ян черняхівської культури на сході (II століття — V століття). Мала місце поліетнічність, обумовлена впливом германців, сарматів, римлян, що нівелювало локальні відмінності між етнічними групами^[9]. Історичний етногенез слов'ян також мав місце в зарубинецькій культурі (III століття до н. е. — II століття н. е.). Слов'янські риси зустрічаються в культурі домовидних урн V ст. до н. е. — II ст. до н. е., Борис Рибаков вбачав зв'язок слов'ян із лужицькою культурою (XIV-е століття до нашої ери — IV ст. до н. е.) та тщинецько-комаровською культурою (XV ст. до н. е. — XII ст. до н. е.) між Дніпром та Одрою^[10]

Жозеф Денікер відносив слов'янські народи до трьох основних європейських антропологічних типів:

• східного — світловолосі, світлоокі, суббрахікефальні та низькорослі, поширені серед білорусів і росіян;
• західного (кельтського) — темноволосі, дуже короткоголові, низькорослі, трапляються в середній смузі Європи від Луари до Дніпра;
• адріатичного (динарського) — темнопігментовані, короткоголові, високорослі, притаманні слов'янам Балканського півострова, полякам-гуралям і українцям.

У XX—XXI ст. ареали расових комплексів характеризувалися наявністю численних перехідних зон, а в антропологічному складі будь-якого народу присутністю більшої чи меншої кількости морфологічних варіантів (груп). Серед слов'ян цього часу виокремлювали п'ять таких груп, а саме: біломорсько-балтійську, східноєвропейську, понтійську, динарську і дніпровсько-карпатську^[11].

Попри те, що через практикування кремації важко простежити походження слов'ян, з використанням генетики та фізичної антропології серед східнослов'янських племен виокремлюють чотири локальні морфологічні варіанти, носіями яких були нащадки літописних полян, сіверян, древлян, волинян, тиверців та уличів. Аналіз зразків з перехідного періоду похоронів до раннього середньовіччя виявив певну різноманітність антропологічних типів^{[джерело?]}.

З відзначених ознак часів Київської Руси наявні, зокрема зміни черепного індексу — із заходу на схід він змінився з мезокефального широколицого (як-то волиняни, деревляни) до доліхокефального середньолицого (сіверяни)^[12]. Наявність масивних форм північно-західної групи, на відміну від грациальних східніших, обумовлена їх належністю до північних європеоїдів близьких до польського племені мазовшан та балтійських племен (латгали, земгали, ятвяги). Відсоток співвідношення на користь першого типу значно зріс після монгольської навали, коли значна частина населення Київщини та Сіверщини була знищена або мігрувала^[13]. Подальші представники доліхокефалів серед етнічних українців містять незначний відсоток, і переважно є представниками пізніших міграцій. Від XX ст. серед українців переважав центральноукраїнський антропологічний тип.

Згідно з лінгвістичним аналізом найстаріша форма слов'янської мови була в період 800 р. до н. е. — 500 р. до н. е., коли потім розділення було в балто-слов'янській мовній групі. Згідно з чеським лінгвістом Ернестом Лампрехтом (1919—1985) слов'янська мова виникла між південним заходом Балтики та південним сходом Німеччини (на теренах сучасної Польщі), у період контакту з носіями іранських мов. Аналіз лексики припускає, що предки слов'ян у першому тисячолітті до н. е. жили в лісистій місцевості з великою кількістю річок, озер і боліт, де росли дуб, береза​​, липа, ясен і верба. Ці та інші лінгвістичні дані підтверджують ідею, що протослов'янське поселення було розташоване в басейні р. Вісли^[14].

У творі «Гетика» 551 р. Йордан називає слов'ян венедами, які у IV столітті мешкали на північ від Карпат. Зокрема, він писав^[15]:

Уздовж крутих Альп (уточнення – Норік з м. Норея)… на лівому схилі, який звернений до півночі, від верхів'їв р. Вісли на обширних територіях влаштувалося численне плем'я венето. Хоча їхні назви варіюються залежно від різних родів і поселень, звані в основному як слов'яни та анти. Слов'яни, що живуть у «Новетунум» (у нижній течії р. Дунаю і р. Сави) і озера під назвою «Мурсінське» (місцевина озера Балатону поблизу гирла р. Драви і р. Дунаю) до Дністра, і на північ до Вісли. Живуть, де є болота та ліси. Анти найбільш пристосовані до життя там, де Понтійське море виходить, що проходить від р. Дністра до р. Дніпра, вздовж річок мають багато станиць.

Те, що вони не були слов'янами, але згадані, ймовірно пов'язано з тим, що жили далеко від римських провінцій, і не наражалися на небезпеку від них^[16].

Крім того, Йордан у «Гетиці» стверджує, що король остготів, Германаріх, у третій чверті IV століття почав війну проти венетів. Однак слов'яни на той час були мирним народом та не чинили опору. У VI ст., у момент написання роботи, вважалося, що слов'яни були войовничими й агресивними та «бушували всюди»^{[джерело?]}.

Найперша згадка датується початком VI ст. у Псевдокесарія Назіанзіна. Позначення «слов'яни» (Suave, склавіни) в текстах відбулося з середини VI ст. н. е., і використовувалося разом з назвою венетів^{[джерело?]}.

У ранньосередньовічних джерелах слов'ян часто ідентифікували з венетами, яких уперше згадує в I столітті Пліній Старший, як і населення басейну Вісли, ймовірно, пов'язаних з германцями. Питання про стосунки германців зі слов'янами є невирішеним. Чеський археолог Любор Нідерле вважав предками слов'ян племена будинів, неврів, скіфів-орачів та інших згаданих Геродотом^{[джерело?]}.

Це незавершена стаття з етнології. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.

• Генофонд слов'ян
• Східні слов'яни
• Західні слов'яни
• Південні слов'яни
• Само (держава)
• Етногенез українців
• Етногенез білорусів
• Етногенез поляків
• Етногенез росіян
• Етнос
• Гаплогрупа R1a

• Синиця Є. В., Терпиловський Р. В. Походження та рання історія слов'ян [Архівовано 21 грудня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 639. — ISBN 978-966-00-1290-5.
• KLANICA, Zdeněk. Počátky Slovanů. Praha: Futura, 2009. ISBN 978-80-254-5298-1 (чес.)
• BERANOVÁ, Magdalena. Slované. Praha: Libri, 2000. ISBN 80-7277-022-5 (чес.)