Марія Бек

Маруся (Мері) Бек
Mary Virginia Beck
Псевдо	Марія Бек
Народилася	29 лютого 1908(1908-02-29) Форд-Сіті, Пенсільванія, США
Померла	30 січня 2005(2005-01-30) (96 років) Клінтон Тауншип, Мічиган, США
Поховання	Цвинтар святого Андрія
Громадянство	США
Національність	українка
Місце проживання	США
Діяльність	юристка, державна, політична, громадська діячка
Alma mater	Університет Піттсбурга і University of Pittsburgh School of Lawd
Партія	Демократична партія США
Батько	Михайло Бек
Мати	Анна Войтович Бек
Родичі	Іван Бек (брат)
Нагороди	Зала слави жінок Мічигануd (1991)

Маруся^[1] Євгенія^[2] (Ме́рі Вірджинія) Бек (англ. Mary V. Beck; 29 лютого 1908, Форд-Сіті, Пенсільванія, США — 30 січня 2005, Клінтон Тауншип, Мічиган, США) — українська юристка, журналістка, державна, політична й громадська діячка в українській діаспорі США, меценатка. Перша в Україні жінка серед адвокатів та журналістів, перша жінка в Раді Детройту (1949), її очільниця, перша жінка-мерка Детройту (з 1958 по 1962). Докторка права (1932^[3]). Невтомно привертала увагу міжнародної спільноти до становища українського та инших народів, вимушених жити в умовах тоталітарного комуністичного режиму в СРСР. Ініціяторка створення жіночої преси, друкувалась під псевдонімом Маруся Синенька.

Народилася 29 лютого 1908 року в Форд-Сіті (Пенсільванія, США) в родині з української діаспори. Походила з родини твердих лемків, її батьки переїхали до Америки з Лемківщини (нині Словаччина).

1921 року батьки відправили Марусю Бек на батьківщину в Україну, де вона навчалася^[1] в українській^[4] Чортківській гімназії^[1], у 1925 році закінчила Коломийську гімназію. Протягом певного часу в 1920-х проживала в Бучачі^[3], де в Місійному інституті імені святого Йосафата навчався її брат Іван, приятель Михайла Островерхи^[4]. Закінчила навчання в Пітсбурзькому університеті (з 1944 — доктор юриспруденції, перша жінка, яка удостоїлася звання в цьому університеті).

Стала першою жінкою-адвокаткою серед діаспорян^[5] і почала практикувати в Детройті, розвиваючи зацікавленість політикою, і вирішила увійти до Муніципальної ради (Міської ради) Детройту. Проте це вдалося лише з 5 спроби, завдяки активній агітації землячок-українок на підтримку її кандидатури. Українська громада Детройту була невеликою, тому обрання Бек до ради було справжнім тріумфом: у 1949 році Марія Бек стала першою жінкою, обраною до міськради Детройту, за всі 250 років існування ради. «Я розумію, що на мене покладається велика відповідальність. Я також свідома того, що кожна моя дія буде впливати на імідж всіх жінок Детройту», — зазначила Марія Бек щодо свого обрання.^[5]

У раді Бек відразу запровадила нововведення: штрафи депутатів за нецензурну лексику, кошти з яких ішли на благодійність.^[5]

Через рік (1950) Марія Бек стала президенткою Ради. У 1950-ті, за десятиліття до руху Кінга, Бек призначила у Раду опікунів Детройта першу жінку-афроамериканку. У 1958—1962 роках була мером Детройту. Також очолювала різні депутатські комісії. До завершення політичної діяльності в 1970 році Марія Бек зробила значний внесок у справу збереження історичних архітектурних пам'яток, турбувалася про поліпшення санітарно-побутових умов проживання в Детройті та екологію міста, розвивала молодіжний спорт, сприяла допомозі малозабезпеченим, лобіювала питання молоді та злочинності серед неповнолітніх (виступала за розширення програм, що попереджають дитячі та юнацькі правопорушення), а також американської зовнішньої політики щодо поневолених народів, зокрема й українського.

Фото Марії Бек досі прикрашає Залу слави місцевого самоврядування Детройту. Тут її називають «Леді з Перших» (the Lady of Many Firsts), оскільки вона багато в чому була першою.

Марія Бек була визначною активісткою української діаспори, у якій її називали «борцем за свободу» за її невтомні зусилля привертати увагу міжнародної спільноти до становища українського та інших народів, вимушених жити в умовах тоталітарного комуністичного режиму в СРСР. Найбільшою турботою Бек був захист інтересів національних меншин.

Ще в університеті вона організувала недільні дитячі школи українознавства. Ініціювала створення Українського павільйону в експозиції до сторіччя прогресу в Чикаго. Була віцепрезиденткою виконкому Українських національних зборів українського уряду, а пізніше директоркою закордонних справ. Виконавча директорка Українського інформаційного бюро в Детройті, голова Комітету з питань розвитку України в Мічигані. На цих посадах славилась діяльністю на захист українських дисидентів та популяризацією творчості українських митців в еміграції.^[5]

На видання історично-мемуарної збірки «Бучач і Бучаччина» разом з братом Іваном пожертвувала 100 $^[6].

Двічі приїжджала в Україну: в 1963 та 2003 році, коли отримала на VIII Світовому Конґресі Українців найвищу громадську відзнаку — Медаль святого Володимира за довічні досягнення.

Марія Бек допомагала організовувати нові відділення Української національної жіночої ліги Америки.

Від року заснування (1948) плідно працювала у Світовій федерації українських жіночих організацій, зокрема, була фундаторкою Літературних конкурсів (тепер її імені), які очолювала з 1959 до 2005 року. 1993 року в конкурсі брали участь і діти Незалежної України. Темою конкурсу стала 60-та річниця голодомору в Україні (твори видані окремим томом). У 10-ту річницю Чорнобильської катастрофи твори учасників конкурсу знову видані окремим томом.

Марія Бек була ініціаторкою створення жіночої преси. Її перша спроба — журнал «Жіночий світ», згодом «Наше життя» та «Українська Зоря». Також співпрацювала з канадським «Вільним словом», де друкувалася під псевдонімом Маруся Синенька. Під ним же вела рубрику в «Детройтських вістях». З її ініціативи засновано Українську літературну премію для жінок, якою нагороджують і нині.

Діяльність Марії Бек створила образ успішної американки українського походження.^[5]

Померла Марія Бек 30 січня 2005 року, за місяць до 97-го дня народження. Похована поряд з братом Іваном (якийсь час проживав у приміщеннях Бучацького монастиря ЧСВВ^[1]), який був їй духовним батьком та про якого казала, що «ціле життя стояв поряд мене». Як українка за походженням похована на православному Цвинтарі святого Андрія в Саут-Баунд-Бруку (штат Нью-Джерсі).

Нагороджена Хрестом Відродження — військовою відзнакою, запровадженою у 1977-му Урядом УНР в екзилі на честь 60-ліття організації збройних сил Української Народної Республіки (наказ № 47 від 15.8.1977, число нагороди — 5).^[7][8]

У 2003 році отримала на VIII Світовому Конґресі Українців найвищу громадську відзнаку — Медаль святого Володимира за довічні досягнення.

• Анна Вахнянин. Перша жінка-мер Детройту // Гендер в деталях, 2019.
• Абліцов В. «Галактика „Україна“. Українська діаспора: видатні постаті» — К. : КИТ, 2007. — 436 с.
• Дуда І. Бек Марія (Маруся-Євгенія, псевд. Маруся Синенька) // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. — Т. 1 : А — Й. — 696 с. — ISBN 966-528-197-6.
• Жінки Мічигану: Зала слави — Мері Бек [Архівовано 19 березня 2016 у Wayback Machine.] (англ.)
• Шипилявий С. Меценати, фундатори і передплатники пропам'ятної книги «Бучач і Бучаччина» // Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник / ред. колегія Михайло Островерха та інші. — Ню Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто : НТШ, Український архів, 1972. — Т. XXVII. — С. 752–753.

• Приірпінські нащадки Марії Бек — першої жінки, що діяла як мер Детройту [Архівовано 22 лютого 2020 у Wayback Machine.].