Сіра українська порода

Сіра українська порода
Походження
КраїнаУкраїна Україна (до XIX століття)
ПоширенняУкраїна (Січеславщина, Херсонщина)
Ріст~135 см
Масабугаїв — 800 - 900 кг,
корів — 450 - 550 кг
Колірсірий, ясно-сірий

Сіра українська худоба — порода великої рогатої худоби м'ясо-молочного (колись і робочого) напрямку, різновид сірої степової породи південно-східної Європи. Порода є природним вітчизняним генофондовим об'єктом, який перебуває на межі зникнення, йому надано статус першої категорії охорони[1].

Історія

[ред. | ред. код]

Існує дві версії походження породи. За першою — це автохтонні тварини, які виникли в степовому ареалі від дикого європейського степового тура, за другою — це свійська тварина азійських кочових племен (сарматів та гунів), які в V столітті нашої ери вдерлися до Європи з пустель Азії у пошуках кращих пасовищ, і пригнали свою худобу[2].

Порода створена багатовіковою народною селекцією. Процес формування породи проходив у складних умовах степової зони, у суворому степовому кліматі, на цілинних та перелогових пасовищах, де взимку годувалася майже винятково грубими кормами.

Сіра худоба становила важливу частку багатства Запорозької Січі. Вона культивувалася у запорозьких зимівниках, оскільки найкраще відповідала вимогам степового господарства з поширеним м'ясним та робочим напрямками скотарства.

Робочих биків цієї породи в давнину називали волами. Воли цієї породи могли працювати по 10 — 12 годин на добу, вільно везти вантаж до 100—120 пудів.

Заміна сірої української худоби продуктивними породами почалася в кінці XIX — на початку XX ст. Сіра українська худоба стала основою для створення вітчизняних порід: червоної степової та лебединської.

Назва

[ред. | ред. код]

Порода спочатку була відома як малоросійська, черкаська, чорноморська, полтавська, подільська, сіра степова, гуцульська, бессарабська, і лише на початку XX ст. за нею закріпилась сучасна назва сіра українська.

Худоба сірої української породи в заповіднику «Козацькі землі України».

Сіра українська худоба є витривала, не вибаглива, має добрі, визначні робочі якості. Для сірої худоби характерні високі відгодівельні й забійні показники.

Характеризується порода міцною конституцією, відноситься до рослих порід.

У породи масть сіра, має три забарвлення масті: біло-сіра, сіра та чорно-сіра. Бугаї значно темніші за корів. У бугаїв шия, грудина, кінцівки мають темніше забарвлення. Телята народжуються рудої масті. Зрідка зустрічаються тварини полової масті. У багатьох тварин, особливо у плідників, бувають темні «окуляри» навколо очей. Носове дзеркало темне. Голова широка в лобі і звужена в лицевій частині. Роги у породи довгі, різної форми, загалом світлі, але на кінцях чорного кольору.

Шкіра у породи щільна, еластична та товста. Тварини рослі й дебелі з витягнутим тулубом. Кістяк дуже міцний. Холка висока, шия — середнього розміру, ноги помітно довгі, дуже міцні, ратиці чорні, м'язи, особливо у передній частині, добре розвинені. Корови достатньо рослі (у холці до 135 см), мають широку та глибоку грудину (глибина грудей — 75 см, завширшки — 46 см). Жива маса дорослих корів: 580—600 кг. Окремі тварини досягають ваги 700 кг та більше.

У породи добрі смакові якості м'яса.

Поширення

[ред. | ред. код]

Сіра українська худоба в давні часи посідала ареал всієї степової зони Східної Європи, від Карпатських гір до Кубані.

До 1920-х років була поширена по лісостепу й степу. У 1960-х роках порода збереглася в незначній кількості у господарствах Дніпропетровської, Херсонської та Черкаської областей. Сьогодні масиви поголів'я сірої української худоби України зосереджені в дослідному господарстві «Поливанівка» Інституту сільського господарства степової зони України (Січеславщина) та дослідному господарстві «Маркеєво» Інституту тваринництва степових районів «Асканія-Нова» (Херсонщина), загалом 926 голів (станом на 2020 рік)[3].

Більше десятка голів родича сірої української породи — сірої угорської, є в селищі Мамаєва Слобода у Києві.[4][5] Окремі тварини сірої української знаходяться в біосферному заповіднику «Асканія-Нова», Межигір'ї та фермі «MotherFarm».

Українська сіра порода на острові Малий Татару

У 2005 році за підтримки українського відділення Всесвітнього фонду дикої природи (WWF) дванадцять голів сірої української (один бик, п'ять телят і шість корів) були завезені на острів Малий Татару в українській дельті Дунаю. Тварин придбали в біосферному заповіднику «Асканія-Нова», вони добре акліматизувалися, їх чисельність почала зростати.[6][7]

Література

[ред. | ред. код]
  • Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
  • Сіра українська худоба: минуле, сучасне, майбутнє: монографія / авт. кол. : В. С. Козир, В. І. Барабаш, С. О. Олійник [та ін.] ; під ред. В. С. Козиря ; Ін-т тваринництва центр. районів УААН. − Д., 2008. − 241 с. : іл. − Бібліогр. : с. 230−239 (121 назва).
  • Мікроеволюційні процеси у генофондовому стаді сірої української породи в умовах дослідного господарства «Поливанівка» / В. С. Козир, Т. В. Попікова // Бюлетень Інституту сільського господарства степової зони. — 2011. — № 1. — С. 183—186.
  • Збереження сірої української породи в степах Херсонщини / Васильківський С. Б., Фурса Н. М.// Тваринництво України. — 2002.- № 5.- С.5-6.
  • Асканійська популяція сірої української породи/ Гринько П. М., Кононенко Г. З., Долгоброд М. А., Чуй Р. Ф., Фурса Н. М. // Науково-технічні розробки в галузі тваринництва ІТС
  • Збереження генофонду сірої української породи великої рогатої худоби / Вороненко В. І., Омельченко Л. О., Фурса Н. М., Макарчук Р. М. // Науковий вісник «Асканія-Нова».- 2011. — Вип. — 4. С.73-83.
  • Збереження генофонду сільськогосподарських тварин / В. Буркат, М. Єфіменко, Б. Подоба // Тваринництво України. — 2007. — № 2. — С. 6–9.
  • Збереження генофонду сірої української породи / В. С. Козир // Тваринництво України. — 2006. — № 10–11. — С. 25–28.
  • Сіра українська худоба: минуле, сучасне, майбутнє: монографія / В. С. Козир, В. І. Барабаш, С. О. Олійник [та ін.]; за ред. Козиря В. С. — Дніпропетровськ.: ІТЦР УААН, 2008. — 244 с.
  • Сіра українська…окремі генетичні характеристики / В. Дзіцюк, В. Гуменний // Тваринництво України. — 2008. — № 8. — С. 21–24.
  • Рубан Ю. Д. Зберегти генофонд порід худоби України // Тваринництво України. — 1994. — № 3.
  • Генетико-селекційний моніторинг у ясному скотарстві / М. В. Зубець, В. П. Буркат, Ю. Ф. Мельник [та ін.]; за ред. Зубця М. В. — К.: Аграр. наука, 2000. — 187 с.
  • Дослідження генофонду сірої української худоби за генетичними маркерами та ембріотехнологічними підходами / Б. Є. Подоба, К. О. Арнаут, С. І. Ковтун, О. В. Щербак // Наук. вісн. Нац. ун-ту біоресурсів і природокористування України. — 2009. — № 138. — 420 с.

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. Збереження біорізноманіття тварин
  2. Широких І. Велика рогата худоба /Широких І. — Харків: Держсільгоспвидав.- 1930.- С.13.
  3. Володимир Козирь. Сіра українська порода: національне надбання на межі зникнення [Архівовано 4 лютого 2020 у Wayback Machine.]
  4. Архівована копія. Архів оригіналу за 23 листопада 2017. Процитовано 23 листопада 2017.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  5. [[https://web.archive.org/web/20171123132911/http://mamajeva-sloboda.ua/territory/velyka-rohata-hudoba-voly/ Архівовано 2017-11-23 у Wayback Machine.]
  6. Позбавлення від кайданів: як нам врятувати озера Придунав'я?. Архів оригіналу за 6 вересня 2018. Процитовано 2 березня 2021.
  7. От них веет целинной степью: о реликтовых обитателях острова Малый Татару

Посилання

[ред. | ред. код]