Фортеця святої Єлисавети

Фортеця Єлисавети
48° пн. ш. 32° сх. д. / 48.498° пн. ш. 32.254° сх. д. / 48.498; 32.254
Тип	фортеця
Країна	Україна : ISO3166-1 alpha-3:UKR; ISO3166-1 цифровий:804;
Розташування	Кропивницький[1]
Фортеця святої Єлисавети (Україна)
Фортеця святої Єлисавети у Вікісховищі

Форте́ця Єлисаве́ти (Єлисаветинська фортеця; трапляється також написання Фортеця Єлизавети, Єлизаветинська фортеця) — фортеця-зірка, адміністративний центр Новосербського поселення (Нової Сербії та Новослобідського козацького полку). Названа на честь Святої Елисавети — покровительки імператриці Єлизавети Петрівни.

Мала форму правильного шестикутника периметром (разом із зовнішніми укріпленнями) до 6 верст. Єлисаветинська фортеця була головним поселенням (штаб-квартирою) Новослобідського козацького (згодом Єлисаветградського пікінерного) полку. Фортеця була одним з оплотів російського впливу в регіоні: протягом 1753—1764 вона була місцем перебування вищого російського командування на півдні України; у ній діяла слідча комісія у гайдамацьких справах (з 1756). Під час російсько-турецької війни 1768—1774, коли у межі Єлисаветградської провінції вдерлися татари, гарнізон укріплення закрився у фортеці і не вступив в бій з татарами, які безкарно пограбували і попалили навколишні села. З 1775 фортеця Єлисавети остаточно втрачає своє оборонне значення. У 1784 фортецю було ліквідовано, з неї було вивезено до Херсона всю артилерію. Повне скасування статусу фортеці Єлисавети здійснилося 15 березня 1805 року.

Фортецю Єлисавети було побудовано відповідно до сенатського указу, яким також створювалась Нова Сербія^[2]. Указ був підписаний імператрицею Єлизаветою 4 січня 1752 року^[3]. На підставі указу була видана жалувана грамота^[4] Івану Хорвату та інструкція^[5] Івану Глєбову. Проект затверджений 30 липня 1752 року. Вибір місця розташування обумовлений приблизно рівною відстанню від вже наявних тоді фортець — Архангельської (тепер — Новоархангельськ) на Синюсі та Мішуриноріжської на Дніпрі, що створювало оборонну лінію з трьох великих укріплень, проміжки між якими захищалися новосербськими шанцями та козацькими форпостами.

Місце для фортеці обрав генерал артилерії І. Ф. Глєбов згідно з наданою йому 3 лютого 1752 року спеціальною інструкцією. Затвердив його Сенат на засіданнях 21 березня та 1 квітня 1753 року. Але у зв'язку з напруженою політичною ситуацією будівництво було затримано і указ про його початок вийшов тільки 3 березня 1754 року. Урочисте закладання фортеці відбулося 18 червня 1754 року. Будівельними роботами керував інженер-підполковник Л. І. Менцеліус.

Для будівництва фортеці прибув Гадяцько-Миргородський полк (1390 козаків), який виконав основні роботи за чотири місяці: з червня по жовтень 1754. Під час робіт загинуло 72 козаки, 233 захворіло, 855 втекло на Січ ^[6].

Фортеця складалася з утвореного земляними валами шестикутника бастіонних фронтів з шістьома равелінами поперед куртин. Вся фортифікаційна система оточувалася глибокими сухими ровами, вздовж зовнішнього периметру яких проходила фортечна дорога, прикрита шістьома гласисами. На березі Інгулу, для його оборони, в 175 сажнях від фортеці був окремий горнверк — шанець Св. Сергія. Бастіони мали форму п'ятикутників, з відкритими на фортечний плац горжами. У бастіонів були подвійні фланки. Равеліни мали форму неправильних ромбів і були відкриті з тилу. У випадку захоплення ворогом це робило їх беззахисними з боку фортечного вогню. Всі верки (захисні споруди) були земляними. Головний вал був висотою 19 футів, товщиною — 18 футів, висота понижених фланків — 7,5 9 футів, висота равелінів — 16 футів, висота гласисів — 7 футів, глибина ровів — 18-21 футів.

У фортеці було троє воріт, облаштованих сторожовими вежами та кордегардіями — Троїцькі (головні, тепер виїзд на Ново-Олексіївку), Пречистенські та Всіхсвятські. Бастіони фортеці названі іменами святих — Петра (перший від Троїцьких воріт за стрілкою годинника), далі послідовно — Олексія, Андрія Первозваного, Олександра Невського, Архістратига Михаїла та Катерини. Равеліни також мали святих покровителів — Анни (навпроти Троїцьких воріт), потім по колу — Наталії, Іоанна, Пресвятих Печерських, Миколая та Феодора.

У зв'язку зі стурбованістю Туреччини щодо правомірності місця розташування фортеці та розпочатими з цього приводу переговорами, будівництво у середині жовтня 1754 року було призупинене, хоча в цілому оборонні вали були вже насипані, тільки не на повну висоту. За донесенням особливого турецького уповноваженого паші Девлет-Алі-Сент-Аги, який здійснив огляд фортеці Єлисавети, у 1755 році вона була вже побудована «міцно і надійно», але вали невисокі, у деяких місцях до 2 аршинів, а де й менше. На висновки турецького візитера, що заспокоїли Порту, очевидно вплинуло дуже добре прийняття, яке йому організували попереджені завчасно російським послом у Стамбулі надвірним радником О. М. Обрєзковим комендант фортеці бригадир О. І. Глєбов та головний військовий командир краю генерал-майор І. Ф. Глєбов. Незважаючи на дипломатичні дебати, роботи у фортеці з причини ускладнення на південному кордоні були поновлені вже у 1756 році: вздовж прикритої дороги поставлений палісад, де не було брустверів, — улаштовані рогатки, у вихідних кутах і на фланках бастіонів, а також на фасах равелінів поставлені гармати, перед якими насипали бруствери.

Артилерійське озброєння фортеці тоді складалося зі 120 гармат, 12 мортир, 6 фальконетів, 12 гаубиць та 6 мортирів. В наступні роки будівельні роботи у фортеці продовжувалися, але дуже повільно і не були закінчені навіть до кінця правління імператриці Єлисавети (1761 р.) На території фортеці було розбудоване ціле місто, в центрі якого стояла дерев'яна Свято-Троїцька церква, що з 1755 по 1801 роки мала статус соборної. Солдатські казарми були розраховані на 2200 вояків. Гарнізон складався з трьох батальйонів та двох команд — артилерійської та інженерної. Тут знаходилися комендантський, ганералітетський, протопопський будинки, порохові погреби (один з них, що у бастіоні Св. Петра, у 1994 році був досліджений кіровоградськими археологами), кузні, криниці, провіантський магазин (склад), кордеґардії та інші будівлі. Чотирнадцятикімнатний дім, в якому у 1787—1788 роках жив генерал-фельдмаршал князь Г. О. Потьомкін, пізніше був пристосований для перебування послів, що зупинялися тут, подорожуючи з Петербурга до Константинополя і зворотно.

В 1763 році у фортеці було відкрито школу для офіцерських дітей, у 1764 році — засновано першу в Україні друкарню гражданського шрифту, у 1787—1788 роках Григорій Потьомкін заснував тут один з перших в Україні медичних навчальних закладів — медико-хірургічну школу, яку закінчив Єфрем Мухін (1766—1850), що став видатним хірургом і був одним з вчителів Миколи Пирогова (1810—1871). Сам Пирогов працював у фортечній лікарні під час Кримської війни 1853—1856 років. На території лікарні встановлене погруддя славетному хірургу.

З історією фортеці Єлисавети пов'язано багато знаменитостей. Влітку 1769 року тут перебував зі штабом своєї 2-ї армії генерал-аншеф П.О.Рум'янцев (1725—1796), генерал-фельдмаршал з 1770 р., граф з 1775 р.). Тоді ж у фортеці знаходився Донський козачий полк Є. Д. Кутейникова (1725—1779), в якому служив хорунжим О.І.Пугачов (1740—1775). Приборкувач Пугачовського повстання генерал-аншеф граф П.І.Панін (1721—1789) теж був у фортеці Єлисавети — у 1770 році йому тут організували тріумфальну зустріч з гарматним салютом як покорителю Бендер. Розминувся він тоді з хорунжим Пугачовим, щоб через кілька років переслідувати його як самозванця Петра ІІІ.

У 1779 році у фортеці був член Військової колегії генерал-поручик І. І. Апухтін (1726—1804). Князь Г. О. Потьомкін (1739—1791, генерал-фельдмаршал з 1784 року) вперше прибув у фортецю 27 вересня 1782 року, пізніше він часто приїздив і жив у своєму фортечному будинку. Часто і на досить тривалий час у 1773—1794 роках у фортеці перебував М. І. Кутузов (1745—1813, генерал-фельдмаршал з 1812 року). Знаменитий полководець О. В. Суворов (1729—1800, генерал-фельдмаршал з 1794 року) бував у фортеці в 1786 та 1792 роках. Відомий австрійський фельдмаршал принц Ш. Ж. де Лінь знаходився у фортеці у 1788 році і залишив про цей період цікаві спогади. Генерал-фельдмаршал (1799) граф (1797) І.В.Гудович (1741—1820) був у фортеці Єлисавети коли командував корпусом під час російсько-турецької війни 1787—1791.

Бували тут і кошові отамани та січова старшина українських козаків. Після ліквідації Запорозької Січі у 1775 році архів і зброя запорожців певний час зберігалися у фортеці ^[7].

Безпосередньо у бойових діях фортеця Єлисавети брала участь тільки один раз. Сталося це під час російсько-турецької війни 1768—1774 років, перша кампанія якої розпочалася 1769 року навалою Кримського хана Кирима Ґерая на Єлисаветградську провінцію. 4 січня очолюване ним 70-тисячне турецько-татарське військо перейшло російський кордон біля Орловського шанця і 7 січня зупинилося біля фортеці Єлисавети, в якій укрився начальник провінції генерал-майор О. С. Ісаков з гарнізоном та місцевими жителями. Орду зустрів вогонь фортечних гармат. Кирим Ґерай не зважився на штурм, а О. С. Ісаков не міг йому протиставити достатньої військової сили для відкритого бою. Нападники розділилися на кілька загонів, знищили вогнем і мечем поблизькі села, захопили в полон більше тисячі жителів, забрали багато худоби та відійшли за Дністер. За легендою з фортеці була зроблена вилазка кінного загону князя І. В. Багратіона, який порубав ар'єргард татар, хоча документальних підтверджень цьому факту немає. Це було останнє татарське нашестя на Україну. Певну роль в його невдачі зіграла і фортеця Єлисавети. В кінці XVIII ст. фортеця Єлисавети втрачає своє стратегічне значення.

Рескриптом імператриці Катерини ІІ від 10 лютого 1784 року на ім'я генерал-фельдмаршала князя Г. О. Потьомкіна було повідомлено, що фортеця Єлисавети «так як за своїм становищем в середині держави фортецею вважатися не могла і була перетворена на внутрішнє місто». Поступово, протягом кількох років фортеця обеззброювалася. У 1794 році тут ще утримувалося 162 гармати, які обслуговувалися 277 артилеристами. Гармати та артилерійські припаси вивозили в прикордонні міста, головним чином у Херсон. У квітні 1795 року 5 гармат було відправлено в Новомиргород. Тільки дві гармати збереглися у фортеці Єлисавети — вони встановлені на кам'яних п'єдесталах при в'їзді з колишніх Пречистенських воріт.

Повне скасування статусу фортеці Єлисавети здійснилося 15 березня 1805 року. Фортечний гарнізон був розформований, але в казармах ще багато років розміщався нестройовий батальйон (три інвалідні роти).

В роки радянсько-української війни через фортецю проходили шляхи отаманів УНР, анархістів, червоногвардійців, німецьких інтервентів, повстанців Григор'єва, російських білих і більшовиків, які після остаточного заволодіння Україною створили на території фортеці в'язницю для політичних опонентів, передусім для отаманів Холодного Яру. Коло колишніх головних воріт розташовувалася місцева ЧК на підвалах якої у 1922 побував Юрій Горліс-Горський (у 1977 поряд із фортецею було встановлено пам'ятник "Захисникам правопорядку", відомий у народі як "пам'ятник чекістам") ^[8].

• 
  Могили загиблих в боях 2 Українського фронту
• 
  Пам'ятник жертвам нацизму на Катеринівському бастіоні, по боках розташовані братські могили які насправді є заритими траншеями з тілами
• 
  Стіна пам'яті
• 
  Могили воїнів померлих після Другої світової війни
• 
  Пам'ятник чекістам

У часи Голодомору та репресій співробітники ОДПУ і НКВС таємно ховали тут тіла загиблих від голоду і катувань на допитах. За словами місцевого історика Сергія Мілютіна половину засуджених за статтею про контрреволюцію у Кірово окрім українців становили греки родини яких приїхали сюди ще у XVIII столітті, євреї та поляки ^{[9] [10] [11]}.

Під час Другої світової війни нацисти проводили тут розстріли кількох тисяч місцевих партизан і євреїв. Після війни тут було поховано 50 тисяч вбитих з усього міста та створено меморіальний комплекс Пантеон Вічної слави ^[12].

Влітку 2021 року під час подорожі Україною фортецю вперше відвідав іноземний блогер, Алекс ван Терхейден відомий на YouTube як Wondering Englishman, і у своєму 45-хвилинному блозі зробив її огляд ^[13].

Фортеця Святої Єлисавети є унікальною фортифікаційною пам'яткою XVIII ст. Сучасне використання фортечного комплексу не відповідає його історико-культурному значенню.

Зараз тут розташований меморальний комплекс присвячений героям Другої світової війни. Зокрема могили Героїв Радянського Союзу : Григорія Куроп'ятникова, Григорія Балицького, Дмитра Осатюка, Івана Усенко, Василя Галушкіна, Івана Коваля, Миколи Литвинова, Дмитра Семенова, Барі Габдрахманова, Кузьми Антоненко, Ореста Боровкова, Миколи Барболіна, Михайла Родіонова, Валерія Верхоланцева , Юрія Глібко, Миколи Жосана, Олексія Єгорова, Григорія Ткачова, Миколи Климова, Олександра Волкова, Олександра Зінченко.

На сьогодні збереглося 85% споруд фортеці включаючи всі бастіони, більшість равелінів, ескарпів, куртинів, та гласісів, але вони є дуже занедбаними і потребують серйозної реставрації (щоб вони не зникли з плином часу регулярно виникали пропозиції забетонувати їх, проте через високий рівень корупції в країні вони так і не були розглянуті місцевою владою ^[14].

Фортецю внесено до переліку пам'яток культурної спадщини України. Її контури лежать в основі герба Кропивницького.

• 
  Пам'ятник Герою Радянського Союзу Григорію Куроп'ятникову коло фортеці
• 
  Місце колишніх головниз воріт
• 
  Пам'ятник "Скорботна Батьківщина-мати"
• 
  Табличка на стіні пам'яті
• 
  Колишній штаб російської армії
• 
  Погруддя лікарю Миколі Пирогову
• 
  Колишня лікарня
• 
  Один з земляних валів
• 
  Вигляд згори
• 
  Північна частина валів
• 
  Східна частина
• 
  Західна частина
• 
  Південна частина

• Історія Кропивницького
• Герб Кропивницького

• Соколов Г. И. Историческая и статистическая записка о военном городе Елисаветграде // Записки Одесского общества истории и древностей. — Т. 2. — 1848. — С. 386—395;
• Українське козацтво: Мала енциклопедія. — Київ; Запоріжжя, 2005.
• Архів фортеці Єлисавети в ІР НБУВ / Інгульський степ, альманах. К. 2016.

• «Фортеця Єлисавети» К. Шляховий [Архівовано 9 жовтня 2007 у Wayback Machine.]