Фрунзе Михайло Васильович

Михайло Васильович Фрунзе рос.Михаил Васильевич Фрунзе
Голова Реввійськради СРСР
січень 1925 року — жовтень 1925 року
Попередник:	Троцький Лев Давидович
Наступник:	Ворошилов Климент Єфремович
Народний комісар по військовим і морським справам СРСР
січень 1925 року — жовтень 1925 року
Попередник:	Троцький Лев Давидович
Наступник:	Ворошилов Климент Єфремович
Народження:	21 січня (2 лютого) 1885(1885-02-02) Бішкек, Пішпекський повітd, Семиріченська область, Туркестанське генерал-губернаторство, Російська імперія
Смерть:	31 жовтня 1925(1925-10-31) (40 років) Москва, СРСР[1]
Причина смерті:	хлороформ
Поховання:	Некрополь біля Кремлівської стіни
Країна:	Російська імперія →  СРСР
Освіта:	Санкт-Петербурзький політехнічний інститут[d]
Партія:	РКП(б) з 1904 року
Батько:	Фрунзе Василь Михайлович
Мати:	Бочкарова Мавра Юхимівна
Діти:	Фрунзе Тимур Михайлович і Фрунзе Тетяна Михайлівнаd
Наукова діяльність
Наукова сфера:	Військова справа
Відомий як:	революціонер, командуючий фронтів РСЧА
Автограф:
Нагороди:	Почесна революційна зброя
Медіафайли у Вікісховищі
Висловлювання у Вікіцитатах
Роботи у  Вікіджерелах

Михайло Васильович Фрунзе (рос. Михаил Васильевич Фрунзе, 21 січня (2 лютого) 1885, Бішкек, Семиріченська область, Туркестанський край, Російська імперія — 31 жовтня 1925, Москва, РРФСР, СРСР) — російський революціонер, радянський державний і військовий діяч, військовий теоретик, один з основних воєначальників у Червоній армії під час громадянської війни в Росії та радянсько-української війни. Член ЦК КП(б)У в листопаді 1920 — травні 1924 р. Член Політичного бюро ЦК КП(б)У в грудні 1921 — травні 1924 р. Член ЦК РКП(б) в березні 1921 — жовтні 1925 р. Кандидат у члени Політичного бюро ЦК РКП(б) в червні 1924 — жовтні 1925 р. Кандидат у члени Організаційного бюро ЦК РКП(б) в червні 1924 — жовтні 1925 р. Батько Тимура Фрунзе.

З міщан, син фельдшера родом із Бессарабії. Одружений з З. А. Поповою, дочкою народовольця. Вперше познайомився з революційними ідеями в гуртку самоосвіти в гімназії в м. Вірному (тепер Алмати). У 1904 поступив в Петербурзький політехнічний інститут, вступив в Російську соціал-демократичну робочу партію. У листопаді вперше заарештований.

У «Криваву неділю» 9 січня 1905 брав участь в маніфестації на Палацовій площі в Петербурзі, був поранений у руку. Пізніше Михайло Васильович визнавав, що саме ця подія привела його в «генерали від революції».

В період революції 1905—1907 вів партійну роботу в Москві, з травня — в Іваново-Вознесенську і Шуї (під псевдонімом «Товариш Арсеній»), член комітету РСДРП. Один з керівників Іваново-Вознесенського загального страйку текстильників (травень-липень 1905). На чолі бойової дружини іваново-вознесенських та шуйських робітників брав участь у Грудневому озброєному повстанні 1905 в Москві. Делегат 4-го з'їзду РСДРП від Іваново-Вознесенської окружної організації.

24 березня 1907 арештований в Шуї, двічі (27 січня 1909 і 22-23 вересня 1910) засуджувався до страти, заміненої 10-ма роками каторжних робіт. Після 7 років ув'язнення у Володимирській, Миколаївській і Олександрівській каторжних в'язницях, у квітні 1914 вийшов на поселення в село Манзурка Іркутської губернії. У серпні 1915, після арешту за створення організації засланців, утік до Чити, де проживав за паспортом на ім'я В. Р. Василенка, працював у статистичному відділі переселенського управління і в редакції щотижневої газети «Забайкальський огляд». У 1916 переїхав до Москви, а потім на початку квітня з паспортом на ім'я М. А. Михайлова і скеруванням від Всеросійського земського союзу — до Білорусі. Створював підпільні партійні осередки в 3-й та 10-й арміях Західного фронту.

Після Лютневої революції 1917 — начальник мінської міської міліції, організатор комітету РСДРП, Мінської Ради робочих депутатів і Ради селянських депутатів, редактор більшовицької газети «Зірка». З кінця серпня голова Шуйської Ради робочих, селянських і солдатських депутатів, голова земської управи повіту і міської думи; представник Шуї на Демократичній нараді в Петербурзі.

У дні повстання в Москві в жовтні 1917 брав участь в боях у будівлі готелю «Метрополь». Депутат Засновницьких зборів від більшовиків Володимирської губернії. У першій половині 1918 року голова Іваново-Вознесенського губкому РКП(б), губвиконкому, губраднаргоспу і військовий комісар Іваново-Вознесенської губернії, з серпня 1918 військовий комісар Ярославського військового округу. У лютому-травні 1919 командувач 4-ю, в травні-червні — Туркестанськими арміями, в березні-липні — також Південною групою військ Східного фронту, з липня — всім Східним фронтом; за здійснення успішних наступальних операцій проти головних сил адмірала О. В. Колчака нагороджений орденом Червоного Прапора. У серпні 1919 — вересні 1920 командувач Туркестанським фронтом. Член комісії Туркестану ВЦВК і РНК (жовтень 1919 — липень 1920); прихильник «організації» революції в Бухарському еміраті шляхом вторгнення Червоної Армії, керував штурмом Бухари (30 серпня — 2 вересня 1920).

21 вересня 1920 згідно з наказом ЦК РКП(б), Реввійськрада утворила Південний (Кримський) фронт на чолі з Михайлом Фрунзе. До складу фронту увійшли 6-та, 13-та і 2-га Кінна армії. До листопада 1920 Фрунзе командував Південним фронтом, став організатором вигнання військ генерала П. М. Врангеля з Північної Таврії і Криму. Після штурму Перекопу надіслав до врангелівських військ телеграму, що пропонувала їм вільно покинути Крим в обмін на припинення опору; відозва, проте, не мала відгуку від Врангеля. 3 грудня 1920 призначений уповноваженим Реввійськради в Україні і командувачем збройними силами України і Криму, одночасно обраний членом Політбюро ЦК КП(б) У. 6 грудня надійшло доповнення — для боротьби з бандитизмом всі війська внутрішньої служби в Україні передавались під керівництво Фрунзе. З лютого 1922 до березня 1924 року — заступник голови РНК УРСР, одночасно працював заступником голови Української економічної ради.

Керував розгромом Повстанської армії Нестора Махна (за що в 1924 році нагороджений другим орденом Червоного Прапора) і загону Юрія Тютюнника.

Під час наступу військ П. Врангеля у вересні — жовтні 1920 р. Нестор Махно знову пішов на зближення з більшовиками і 2 жовтня 1920 уклав у Старобільську воєнно-політичну угоду з командуванням їхнього Південного фронту, що перебувало під керівництвом Михайла Фрунзе. Під час Перекопсько-Чонгарської операції махновські загони першими форсували р. Сиваш. Проте відразу після прориву до Криму і розгрому військ Врангеля, радянське командування, порушуючи підписану угоду, розпочало раптове оточення та тотальне винищення махновських частин, що разом з ними увійшли на територію Криму. Під час цього загинула найбільш боєздатна частина повстанської армії, лише декілька сотень повстанців зуміли прорватись із Криму і доповісти решті махновців про зраду більшовиків^[2].

У листопаді 1921 року очолював Надзвичайне посольство до Анкари для встановлення відносин між УСРР і Туреччиною, вів переговори з Мустафою Кемалем. 2 січня 1922 року від імені УСРР підписав україно-турецький договір.

З березня 1924 заступник голови Реввійськради СРСР і наркома з військових і морських справ, з квітня 1924 одночасно начальник штабу Червоної Армії і начальник Військової академії. З січня 1925 голова Реввійськради СРСР і нарком з військових і морських справ.

Під керівництвом Фрунзе проводилася військова реформа 1924—1925 — скорочення чисельності армії, введення принципу єдиноначальності, реорганізація військового апарату і політичного управління Червоної Армії, поєднання в структурі Озброєних Сил постійної армії і територіальних-міліційних формувань. Автор ряду військово-теоретичних робіт.

Військова доктрина, розроблена Фрунзе, побудована на прикладенні марксизму до військової теорії і приділяє особливе місце в армії політичним відділам і комуністичним осередкам.

Член ВЦВК, президії ЦВК СРСР. З 1921 член ЦК РКП(б), з 1924 кандидат у члени Політбюро ЦК.

Помер після операції виразки шлунку, в радянській періодиці вказувалося, що від паралічу серця. Існує версія, що його смерть не була випадковою, а була організована Сталіним, який особливо наполягав на госпіталізації. Вважають, що цей здогад вперше висловив Борис Андрійович Пільняк в його «Повісті непогашеного місяця». Цю ж версію відбито в творі (книзі і фільмі) Василя Аксьонова «Московська сага».

Похований на Красній площі у Москві.

• Орден Червоного Прапора (08.07.1919) — наказ РВР № 133.
• Почесна революційна зброя (30.12.1920) — наказ РВР № 607.
• Орден Червоного Прапора (06.05.1924) — наказ РВР № 113.

У Чернігові в 1928 році за ініціативи воїнів стрілецької дивізії імені Фрунзе було встановлене погруддя роботи І. А. Менделевича. З початком німецько-радянської війни воно було знищене німцями. Після закінчення війни погруддя було відновлене (автор і скульптор — А. А. Карнабіда, 1948). Увечері 14 жовтня 2014 року, на свято Покрови Пресвятої Богородиці, група молоді зруйнувала пам′ятку^[3] (див. Пам′ятники Чернігова).

У Ніжині встановлено пам′ятник М. В. Фрунзе (скульптор О. О. Тарасенко, 1968)

Ім′я Михайла Фрунзе мало Київське вище загальновійскове командне двічі Червонопрапорне училище.

В Україні постать Фрунзе як радянського військового діяча, голови Реввійськради СРСР, наркома з військових і морських справ, учасника встановлення радянської влади в Україні підпадає під Закон про декомунізацію^[4]. Відтак, топонімічні назви, що увіковічують пам'ять радянського військового діяча, зникли з карт України, а його пам'ятники — з українських міст.

2 серпня 2019 році у місті Каховка, що на Херсонщині, було декомунізовано пам'ятник Михайлу Фрунзе^[5].

• 
  Погруддя Михайла Фрунзе у Чернігові, знесене 2014 року^[6]
• 
  Погруддя Михайла Фрунзе в Сумах, знесене 2015 року^[7]

• Г. В. Папакін. Фрунзе Михайло Васильович [Архівовано 13 березня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2013. — Т. 10 : Т — Я. — С. 337-338. — ISBN 978-966-00-1359-9.

Вікіцитати містять висловлювання від або про: Фрунзе Михайло Васильович

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Фрунзе Михайло Васильович

• М. Дорошко. Фрунзе Михайло Васильович // Українська дипломатична енциклопедія : у 2 т. / ред. кол.: Л. В. Губерський (голова) та ін. — К. : Знання України, 2004. — Т. 2 : М — Я. — 812 с. — ISBN 966-316-045-4.
• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
• Фрунзе Михаил Васильевич. Избранные произведения. — Москва : Ордена Трудового Красного Знамени Военное издательство Министерства обороны СССР, 1977. — 480 с. — 65 000 прим. (рос.)

• Фрунзе Михайло // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1967. — Т. 8, кн. XVI : Літери Уш — Я. — С. 1995. — 1000 екз.

Попередник: Троцький Лев Давидович 1925

Народний Комісар з військових та морських справ СРСР 26 січня — 31 жовтня 1925

Наступник: Маршал Радянського Союзу Ворошилов Климент Єфремович 1925 — 1940