Аніме

Аніме (МФА: [an̠ʲime] ( прослухати), від англ. animation [анімейшон]) — японська анімація. Найбільше відрізняється від анімації інших країн тим, що орієнтується не на дитячу, а переважно на підліткову чи навіть дорослу аудиторію. Популярність має не лише в Японії, а й у світі^[1][2].

Аніме часто (але не завжди) відрізняється характерною манерою зображення персонажів та фону^[3]. Випускається у формі телесеріалів, а також фільмів, що розповсюджуються на відеоносіях або пристосовані для кінопоказу. Для аніме характерне надзвичайне жанрове різноманіття, яке в інших країнах притаманне кіно, а не анімації. Окрім загальних жанрів (бойовик, детектив тощо), є й специфічні, властиві лише аніме. Саме різноманітність та орієнтація на глядачів різного віку є головними перевагами аніме. В інших країнах анімація є переважно абстрактним мистецтвом для дітей, або ж використовується для пародійних та гумористичних творів, в той час, як аніме — повноцінне мистецтво. Більша частина аніме-серіалів — це екранізація японських коміксів — манґи^[4], утім є й екранізації книжок, а також повністю оригінальні роботи. Аніме-індустрія складається з понад 430 студій, включно з такими великими компаніями як «Studio Ghibli», «Gainax» і «Toei Animation».

Аніме зародилося на початку XX століття, коли японські кінорежисери почали перші експерименти з, винайденою на Заході, технікою анімації.

Перші японські анімаційні фільми були маленькі — від однієї до п'яти хвилин, і робилися вони художниками-одинаками, що намагалися відтворювати ранні досліди американських і європейських аніматорів. Також особливістю раннього аніме можна назвати те, що в героїв було по чотири пальці. Це давня, ще американська традиція, пов'язана з тим, що чотири пальці простіше малювати, і виглядають вони краще. Однак згодом стандартом стали все ж таки п'ять пальців, оскільки цього вимагали організації, що захищали права однієї з верств населення — буракумін (останні в минулому працювали зі шкірою та м'ясом чотириногих тварин, вираз і жест «чотири пальці» були їх образливим позначенням).

Найпершим японським анімаційним фільмом вважають «Новий альбом нарисів» (яп. 凸坊新畫帖 名案の失敗, декобо: шінґачьо: меіан но шіппаі) (1917) Хекотена Шімокави (він малював крейдою на чорній дошці й знімав свої малюнки на плівку). Також у 1917 році був створений «Як краб помстився мавпі» (яп. 猿蟹合戦, сару кані ґассен) Сейтаро Кітаями, а в 1918 році — його ж «Момотаро». Жоден з цих фільмів не зберігся.

Однак справжнім засновником традицій сучасного аніме вже по Другій світовій війні став Тедзука Осаму, знаний як «бог аніме та манґи»^[5] — він заклав основи того, що пізніше еволюціонувало в сучасні аніме-серіали. Наприклад, Тедзука запозичив у Діснея і розвинув манеру використання великих очей персонажів для передачі емоцій; саме під його керівництвом виникали перші твори, які можна віднести до ранніх аніме^[6].

У 1963 році Осаму Тедзука заснував студію «Mushi Productions» і випустив свій перший аніме-серіал «Tetsuwan Atom». Це стало початком буму аніме.

Протягом 1970-х аніме активно змінювалося, потихеньку втрачаючи зв'язки зі своїми іноземними прабатьками й народжуючи нові жанри, як-от меха. З'являлися такі твори, наприклад, як «Lupin III» або «Mazinger Z». У ці роки розпочали свою кар'єру багато відомих режисерів і сценаристів, зокрема Міядзакі Хаяо, Ошії Мамору та Мацумото Лейджі. Започатковані численні цикли серіалів і повнометражних фільмів («Галактичний експрес 999», «Кінотеатр світових шедеврів»), що сформувало «серіальне» обличчя японської анімації.

До 1980-тих аніме та манґа широко розповсюдилися в Японії, і переживали свою так звану «Золоту добу». Вийшли перші серіали з циклу «Gundam», почала свій шлях до вершини Руміко Такахаші. 1988 року повнометражний фільм «Akira» встановив рекорд бюджету аніме-фільму і створив абсолютно новий стиль анімації.

1990-і та 2000-і роки стали часом широкого визнання аніме за межами Японії. «Akira» й «Ghost in the Shell», що вийшов у 1995 році, вперше об'єднали традиційну анімацію та комп'ютерну графіку, здобули популярність у всьому світі. У 1997 повнометражний аніме-фільм «Принцеса Мононоке» зібрав 160 мільйонів американських доларів в Японії.

За майже сторічну історію аніме пройшло довгий шлях розвитку від перших експериментів в анімації, фільмів Тедзуки до нинішньої величезної популярності в усьому світі. З роками сюжети аніме, спочатку розрахованого на дітей, ставали все складнішими, проблеми, що висвітлюються, все серйознішими.

З'явилися аніме-серіали, розраховані на підліткову аудиторію — хлопців і дівчат підліткового віку. Ці серіали знайшли фанатів і серед дорослих, а в окремих випадках навіть літніх людей. У своєму розвитку аніме мусило наздоганяти манґу, яка зародилася набагато раніше й на той час вже завоювала популярність серед населення Японії.

Сьогодні аніме є унікальним культурним явищем, яке об'єднує як серіали для дітей (жанр кодомо) — аніме в його початковому розумінні, так і підліткові твори, часто серйозні — шьонен (аніме для хлопців), шьоджьо (аніме для дівчат) і навіть повноцінне «доросле» аніме. Існує також схожа на європейську традиційна та експериментальна анімація (роботи Като Куніо, жанр ґа-німе), що в Японії теж зветься «аніме». В окремий напрям виділився хентай — аніме порнографічної спрямованості, і його відгалуження, яой, бара та юрі, що оповідають (часто без еротики або непристойностей) про відносини між людьми однієї статі — чоловіками або жінками відповідно.

Японське слово «аніме», що означає «анімація», пускає коріння до англійського слова «animation» (яп. アニメーション)^[3], запозиченого та скороченого до трьох складів. Попри більшу поширеність скороченої форми — «аніме» — обидва слова мають однакове значення в японській мові: вони позначають будь-яку анімацію, незалежно від її стилю та країни виробництва^[7][8]. За розповсюдження японської анімації за межі Японії, слово стало входити в ужиток інших мов як позначення анімації, яку виробляють у Японії або що має характерні для неї стилістичні ознаки.

У японській мові повністю відсутній силовий наголос, тому японські слова звичайно одержують наголос залежно від традицій вимови мови-позичальника. Слово «аніме» в українській мові сталого наголосу не має, поширено два варіанти вимови — аніме́ та а́німе.

Головною особливістю аніме як явища є загальна орієнтація на дорослішу аудиторію, ніж більшість анімації. В інших країнах анімація зазвичай є переважно дитячим жанром, що дуже звужує рамки цього мистецтва. Аніме ж орієнтується головним чином на підлітків, молодь, а також, хоч і менше, на дітей і дорослих людей. Відповідно, аніме не має жанрових обмежень «дитячого мистецтва». Крім того, загальна спрямованість на дорослішу аудиторію виражається в більшій увазі до філософської та ідеологічної складової, переважанні «дорослих» мотивів в тематиці, і, зокрема, меншою табуйованістю тем сексу та насильства в культурі в цілому.

Зараз аніме це самостійне мистецтво з власними традиціями, канонами, класикою. Фактично анімація Японії є окремим культурним пластом, включає безліч унікальних сюжетних та ідейних символів, шаблонів, стереотипів і типажів. Простими прикладами можуть служити специфічні для аніме жанри на зразок меха^[9].

Велика частина аніме створюється з розрахунком на конкретну, часом досить вузьку, цільову аудиторію. Критеріями поділу можуть бути стать, вік, психологічний тип глядача. Вибраний таким чином метажанр задає загальну спрямованість твору, впливаючи на його сюжет, ідеї та навіть стиль малювання. Дитяче (кодомо) аніме становить лише частину від всієї анімаційної продукції, що випускається на території Японії.

Малознайомі з аніме люди серед ознак аніме зазвичай насамперед згадують великі очі персонажів^[10]. Насправді аніме-персонажі виділяються не стільки розміром очей, скільки увагою, приділеною їх деталізації стосовно всієї решти особи. Ніс і рот зазвичай зображаються декількома хвилястими лініями, за винятком моментів, коли персонаж говорить. Проте існують твори, в яких використовується «реалістичне» малювання, — ніс, рот і скроні рівно з іншими деталями малюються та затінюються з більшою точністю.

По очах часто можна зробити висновки про персонажа в цілому^[11]. Позитивні, веселі, доброзичливі головні герої зазвичай малюються з великими, блискучими, повними життя очима; замкнуті, похмурі або негативні мають звужені очі, іноді закриті або відтіняються чубом, часто їх малюють схожими на очі якого-небудь гострозорого хижого птаха або змії; хитрі або підкреслено-ввічливі персонажі мають очі лисиці — наче весь час закриті, ніби персонаж постійно посміхається, проте приблизно такі ж формою може мати й звичайний сонько; якщо персонаж не є романтичним, але при цьому не злий, хитрий або замкнутий, художники можуть забезпечити його достатньо великими очима, але з маленькими зіницями-крапками; крім того, якщо персонажа раптом позбавляють магічним засобом волі або навіть душі, його очі втрачають блиск і стають млявими — з них зникають всі відблиски. У дітей очі зазвичай зображені дуже великими, що зображає їх відкритість, люди похилого віку ж (за украй рідкісним винятком) мають очі маленькі, з маленькими зіницями. В цілому чим старший персонаж — тим меншими в нього малюються очі, що, до речі, відповідає тенденції дорослішання в людей. Окуляри є додатковим засобом виразності, будучи неодмінним атрибутом ерудитів (на противагу ексцентричним геніям), різних скромниць або отаку.

Волосся в аніме зазвичай складається з пасом. Зачіски персонажів можуть мати найрізноманітніші, деколи дивовижних форм і кольорів. Волосся, а також деталі одягу персонажів, часто підпорядковують вітру або інерції, примушуючи їх несинхронно рухатися при переміщеннях персонажа. Волосся різних кольорів спочатку було способом «персоніфікувати» героїв, зробити їх помітно різними. Окрім того, в країні де в усіх жителів волосся майже однакового кольору, червоне, зелене чи синє волосся сприймається саме як символічне, а не як неприродне. Сьогодні, коли образи персонажів опрацьовуються аж до найдрібніших деталей особистості та манер поведінки, різноколірне волосся не є необхідністю, швидше — традицією. Крім того, колір волосся часто відображає характер персонажа. Наприклад, руде волосся є характерним індикатором запальності (Аска з «NGE», Ліна Інверс з серіалу «Рубаки»). Світле волосся також указує на іноземне походження героя, оскільки більшість японців мають темне волосся^[12].

В порівнянні із «західною» анімацією тіло та його частини (за виключенням обличчя) малюються незрівнянно реалістичніше, в цілому анатомічні пропорції людського тіла дотримуються досить точно.

Оскільки аніме-серіали зазвичай демонструються на телебаченні з частотою близько серії в тиждень, для їх створення задіюють штат зі сценариста, режисера, дизайнера та декількох десятків аніматорів. Крім того, щоб укладатися в графік виходу, за можливості, без втрати якості, використовуються так звані «прийоми обмеженої анімації». Вони включають перемальовування окремих частин малюнка зі збереженням більшої частини картинки незмінною, статичні задні плани, спрощені форми передачі емоцій. Однак слід зазначити, що в міру розвитку комп'ютерної графіки та відповідно здешевлення виробництва середня якість анімації в цілому покращується й зараз ці прийоми використовуються значно менше та обмеженіше ніж в часи «золотого віку» аніме (1980-ті роки).

Передача емоцій в аніме є приводом для окремої розмови. Крім традиційних для аніме видів прояву відчуттів персонажем — зміною виразу обличчя або тону його голосу, використовується ряд інших прийомів. Емоції можуть зображатися підкреслено нереалістично, гіпертрофовано — персонажі говорять із закритими очима, щоб передати безапеляційність, або приймають картинно демонічний вигляд, коли проявляють гнів. У комедійних ситуаціях, з метою показати несерйозність відчуття, застосовуються піктограми, такі, як картинка «крапельки поту» або вен, що виникають поверх голови героя, або в рамці над нею.

Крім «серйозного» малювання існує також популярний стиль «чібі» або «super-deformed» (SD), в якому персонажі малюються спрощено, з непропорційно великими головами й очима на пів обличчя. Зазвичай SD-малювання застосовується в комедійних ситуаціях, оскільки видає явну несерйозність, пародійність того, що відбувається. Проте, існують серіали, цілком зроблені в такій манері; тут малювання використовується, щоб створити симпатію до «маленьких і пухнастих» головних героїв. Так, наприклад, в комедійному серіалі «Сім образів Ямато Надешіко» головна героїня 90 % екранного часу проводить у своїй чібі-формі, поводячись так, немов абсолютно не від світу цього. Інші ж персонажі, адекватніші, зображені, відповідно, цілком звичайними.

Як і в випадку кінематографу, різноманітність сюжетів аніме обмежена лише фантазією сценариста. Одночасно з аніме, що розповідає про паралельні реальності й космос, є таке, що описує історичні події, або відтворює повсякденне життя головних героїв у звичайному Токіо. Проте, різні жанри накладають різні відбитки на сюжети аніме, і часто визначають загальну манеру побудови або ключові моменти сюжетної лінії серіалу.

Так, наприклад, твори, звані «шьонен-пригоди» (shounen-adventure — пригоди для хлопців) часто мають передбачений канонічний вигляд: велику частину серіалу головний герой збирає команду прихильників і вчиться новим прийомам ведення бою, долаючи при цьому дрібні проблеми, щоб урешті-решт перемогти свого головного супротивника. Після цього серіал або закінчується, або повертається до початку: позначається сильніший, найнебезпечніший ворог. Один такий цикл іноді називають аркою (від англ. arc). Прикладом класичної shounen-adventure може служити «Rurouni Kenshin» — епос про Хімуру Кеншіна, самурая часів реставрації Мейджі, який уміє, але не хоче більше вбивати.

Поширено також нестандартне схрещування звичних шаблонів. Наприклад, комедія/бойовик «Full Metal Panic!» оповідає про молодого, але бравого вояка Соске Саґару, якого призначили на навчання в школу — охороняти потенційну жертву. Гармонійне переплетення шкільних комедійних сценок і серйозного воєнізованого сюжету компенсує недоліки обох ліній окремо.

Попри велику кількість серіалів, зроблених за канонами жанру, великою є й кількість оригінальних творів. Прикладом серіалу з нестандартною сюжетною лінією може служити «Gantz» — бойовик, головні герої якого — Кей Куроно та Масару Като — загинули під колесами поїзда метро, але воскресли нерухомою чорною кулею, яка знаходиться в кімнаті токійського готелю, — для того, щоб брати участь в жорстокій грі на виживання, вийти з якої можна, лише заробивши 100 очок.

Всесвіти, в яких відбувається дія серіалів, можуть приймати будь-які форми, від класичних фентезі-світів до популяризованого американськими авторами кіберпанку («Ghost in the Shell», «Serial Experiments Lain») або розвиненого аніме стимпанку («Fullmetal Alchemist», «Steamboy»). Історії фантастичних світів можуть серйозно відрізнятися від звичної нам: наприклад, в аніме «Fullmetal Alchemist» замість фізики розвинено мистецтво алхімії, в аніме «Trigun» дію відбувається в далекому майбутньому, на пустинній планеті, серед останків втрачених технологій. Серіал «Wolf's Rain» малює постапокаліптичний світ, в якому люди одного разу програли самі собі, і залишили величезні поля битв, усіяні скелетами бойових механізмів.

Велика частина аніме-серіалів має яскраво виражений емоційний та ідейний підтекст. Акуратно, зазвичай без фальшу, режисер образами створює відповідний емоційний фон для передачі своїх думок. Популярними ідеями є: ідея стійкості, небажання здаватися як завгодно могутнім людям або обставинам, ідеї самовизначення й вибору життєвого шляху, мораль людини. Різний вік цільової аудиторії часто впливає на ідейний підтекст твору: шьонен, що звичайно адресуються хлопцям старше за дванадцять років, частіше містять «простий» емоційний ряд (не здаватися, захищати друзів, і т. д.) з меншим опрацьовуванням деталей, ніж філософські або психологічні твори для дорослих. «Простота», проте, не означає, що ідеї таких серіалів «дитячі» або навіть «наївні», «максималістичні» — або що такі серіали не розраховані на старше покоління. У серйозніших серіалах розглядаються питання сенсу життя, моралі, проблеми ескапізму, самотності та розділеності людей, релігії.

Часто сюжет і стилістика аніме запозичуються з твору, що екранізується, зазвичай — манґи або «легкої новели». Іноді при цьому сюжет аніме може достатньо сильно відрізнятися від сюжету манґи: так, в аніме можуть бути додані герої, відсутні в манзі, змінена кінцівка й тому подібне.

Однією з особливостей яка відрізняє манґу та аніме від їхніх західних аналогів, — розвинена символічно-графічна мова, що дозволяє декількома штрихами передати досить складні емоції або виразити характер героя^[13].

Зовнішній вигляд персонажа:

• Колір волосся часто позначає характер героя: руде — запальний, біле — спокійний, чорне — щось середнє. Тут слід враховувати, що для темноволосих японців чорний колір волосся є нейтральним, а інші підкреслюють якусь відмінність від середнього. Також внаслідок того, що колір волосся в них майже однаковий, різноколірні чуприни аніме-персонажів сприймаються японцями насамперед саме як алегорія, а не як справжній колір.
• Розмір очей і ступінь їх блиску показує молодість героя, його відкритість світу. Також великі очі є ознакою краси. Тому в класичному аніме чим старіший персонаж, тим менші його очі й навпаки, найбільші очі в маленьких дітей, в жінок очі більші ніж в чоловіків тощо
• Карикатурно-маленькі (чібі) зображення героїв — ознака того, що герой поводиться по-дитячому.
• Іноді герої непритомніють, якщо уражені чимось до глибини душі.
• Дуже важливий одяг персонажів, особливо у фентезі. По ньому можна дізнатися рід занять персонажа.

Дії персонажів:

• Мимовільне чхання — про персонажа в цей момент хтось подумав.
• Навколо персонажа виникають вогні полум'я або бурхливі хвилі — персонаж розлючений.
• Легкий мерехтливий ореол навколо персонажа — персонаж стоїть під дощем.
• Потоки сліз з очей — гумористичний прийом, персонаж гірко плаче, але серйозно до причини його плачу ставитися не варто.
• Хрестики на обличчі чи голові — персонаж нервує (злиться, гнівається) або боїться. Початково зображувалися зморшки від напруги, з часом вони перетворилися на схематичний знак.
• Крапля поруч з головою — крайнє здивування, найчастіше на незрозумілий вчинок, недоречні слова чи дивні думки інших персонажів. Використовується як правило для того, щоб показати реакцію оточуючих на дії персонажа.
• Несподіване падіння персонажа на рівному місці, чи рідше втрата свідомості — реакція на сказану кимось дурість, ситуація має відтінок ніяковості, тобто тому хто так реагує небайдужа реакція інших на сказане. Первісно падіння розглядалося як спроба відвертати увагу інших від сказаного.
• Кров з носа — юнацька збентежена (перебільшена) реакція на сексуальну сцену або голу дівчину. Натяком на цей штамп є часті сцени де в персонажа чимось заткнуто ніздрі (щоб кров не текла від збудження).
• Люта реакція на дрібний поріз на обличчі — в Японії фраза «у вас дуже красива шкіра» — один з найсильніших компліментів, тому приділяється велика увага до краси обличчя. Саме тому такі сцени часті перед чи під час поєдинків. Навіть якщо герой показно спокійно сприймає подібну подряпину це щось на зразок рукавички — після такого бій вже неминучий.
• Відрізання волосся — знак відмови персонажа від свого поточного життя. Після цього він «вмирає» для свого колишнього кола спілкування та йде в мандри, щоб не повертатися.

Для передачі емоційних відтінків і управління настроєм глядача в аніме, як і в кіно, активно використовується звукова й музична складові. Аудіодиски з музичним супроводом після виходу серіалу видаються окремо, і часто можуть конкурувати за популярністю зі звичайними альбомами співаків. Тому виконанням пісень і створенням музики для аніме звичайно займаються відомі й талановиті співаки, групи та композитори.

Найактивніше в аніме використовується так звана «атмосферна музика» — тематичні композиції, використовувані для задання тону сцени. Відкриваюча і закриваюча пісні зазвичай виконуються відомими попзірками або музичними групами та є невіддільною частиною аніме-серіалу. Відкриваюча композиція створює в глядача потрібний настрій для проглядання серіалу, відновлює в пам'яті його загальний настрій. Закриваюча композиція може підкреслювати ключові моменти аніме, його ідеї в цілому, і зазвичай помітно спокійніше, ніж відкриваюча. Обидві композиції є в деякому роді «візитною карткою» аніме: перша знайомить глядача з серіалом, а друга підбиває підсумки серії.

Актори, що озвучують ролі в аніме, називаються японським словом «сейю». Професія сейю популярна й розвинена в Японії, ось чому озвучення аніме-серіалів вигідно відрізняється від аналогічних робіт в інших країнах. Багато сейю за сумісництвом також є естрадними виконавцями — наприклад, сейю Меґумі Хаяшібара, що брала участь в створенні більш ніж півсотні серіалів дуже популярна і як співачка. Вона ж і записувала тематичні пісні для деяких зі знятих при її участі аніме.

Окрім звичайних альбомів («OST», англ. Original Soundtrack) з музикою з серіалу, сейю іноді видають колекційні набори дисків, присвячених конкретним персонажам, так звані «альбоми персонажів». У них включаються композиції, присвячені в аніме цим персонажам, пісні цього виконавця й аудіовставки — завдяки яким у глядача складається враження, що пісні виконує сам персонаж. Також видаються «диски з аудіопостановками», що містять невеликі аудіодоповнення до серіалу, зазвичай не пов'язані з головною сюжетною лінією або ж пародійні.

Ділення аніме на жанри дуже розмите. Аніме поділяють^[14] на жанри:

• за цільовою аудиторією (кодомо, шьоджьо, шьонен, сейнен, джьосей)
• за стилями оповідання (комедія, драма, романтика, і т. д.)
• за антуражем і технологіями (меха, кіберпанк, шкільна історія, фентезі, стимпанк, і т. д.)
• за психологією, цілями та стосунками персонажів (сентай, спокон, махо шьоджьо, гарем, шьонен-ай)
• за наявністю сексуального характеру (еччі, хентай, юрі)

Розбивка за жанрами досить дрібна, та ще й за різними ознаками тож зазвичай конкретний твір відноситься одразу до кількох жанрів. Наприклад Адзуманга Дайо це абсурдиська шкільна комедія.

Аніме, як й інша відеопродукція, створюється з розрахунком на певний вид розповсюдження^[15][16] — показ по телебаченню, в кінотеатрах, продаж на відеоносіях, розповсюдження через інтернет. Вибраний метод накладає свій відбиток на твір, оскільки істотно різняться і виробничі процеси, і бюджети, і умови перегляду. Так, у телесеріалі, завдяки більшому хронометражу, можна вмістити значно докладнішу розповідь, ніж у фільмі, проте якість малювання часто сильно поступається фільмам й OVA, оскільки серіал зазвичай не розрахований на повторний перегляд.

Якщо твір виявився успішним, то іноді виходять його продовження або перевидання в інших форматах. Наприклад, відомий серіал «Tenchi Muyo» спочатку вийшов як OVA з декількох серій. Згодом з'явилися декілька фільмів, три сезони телесеріалу по 26 серії кожен, а також декілька додаткових історій (англ. spinoff).

Незалежно від початкового формату, будь-яке аніме рано чи пізно виходить на відеоносіях, зазвичай — на DVD^[17].

Телесеріал (TV) — аніме, що складається з безлічі коротких розділів (серій), призначене для показу по телебаченню з певною періодичністю (зазвичай одна серія в тиждень). Як правило, тривалість однієї серії становить 22–24 хвилини, що разом з рекламою утворює стандартний півгодинний блок. Іноді зустрічаються серії по 12 хвилин — для показу відразу двох серій блоком. Ще рідше можна зустріти п'яти- та трихвилинні серії.

Тривалість серіалу зазвичай дорівнює сезону, що складається з 12-13 серій (оскільки в тривалість календарного сезону укладається 12-13 тижнів). Найпоширеніші серіали з 24-26 серій, хоча існують як значно довші, за сотню серій («Inuyasha», «One Piece», «Naruto»), так і коротші («Hellsing», «Неспокійні серця»). Останні, втім, зустрічаються рідше, ніж 26-серійні, тому часто під «сезоном» розуміють саме піврічні набори серій^[18]. Відхилення від чисел кратних 13 чи 26 для серіалів не звичні й рідко коли перевищують 2-3 серії. Як правило нестандартна кількість серій означає, що серіал з якихось причин було обірвано. Прикладом є «Хроніки дванадцяти королівств», серіал початково розраховували на 75 серій, але внаслідок падіння рейтингу його обрізали обмежившися 45.

OVA (англ. Original Video Animation, «Анімація, створена для продажу на відео») — аніме, створене спеціально для випуску на відеоносіях, таких як відеокасети або DVD. Зазвичай OVA є фільмом або коротким серіалом — від двох до шести серій, який створюється без розрахунку на показ по телебаченню. Проте, трапляється, що популярний OVA-серіал все-таки потрапляє на телеекрани. В наш час^[коли?] стандартна тривалість однієї серії OVA — 23–25 хвилин, практично як і телевізійної. У 1980-х же й на початку 1990-х випускалися годинні і довші OVA.

OVA часто використовується для перевірки потенційної аудиторії серіалу — багато відомих творів починалися з коротких і дешевих вдало розпроданих OVA, а потім наново перезнімалися в повноцінний серіал для показу на телебаченні (наприклад, «Ah, My Goddess!», що отримала продовження у вигляді двох сезонів після успіху OVA). З іншого боку, багато популярних телесеріалів обзаводяться OVA-доповненнями, але в цьому випадку на засобах не економлять і випускають продукт, що не поступається за якістю телесеріалу^[15][19]. Також у форматі OVA випускають свою творчість маловідомі або небагаті студії. Часто OVA версії виявляються цікавішими та кращими за подальші TV версії — авторам доводиться «розтягувати» OVA-сюжет на формат серіалу.

Фільм — аніме, призначене для показу в кінотеатрі. Як правило, це повнометражні (від 50 до 120 хвилин) фільми, що відрізняються вищою в порівнянні з іншими форматами якістю анімації і, відповідно, вищими витратами на виробництво^[15]. Повнометражні аніме представлені як самостійними творами, так і доповненнями до популярних телесеріалів. В окремих випадках після успішної демонстрації повнометражного фільму випускається телесеріал. Прикладом такого може служити стрічка «Ghost in the Shell», після виходу якої був створений серіал «Ghost in the Shell: Stand Alone Complex».

TV-Special (Додаткова або бонусна серія) — іноді довша, іноді не пов'язана з базовим сюжетом телесеріалу історія, показана у формі окремої серії по телебаченню. Зазвичай додаткові серії створюються до свят, змін сезону телесеріалу, іноді виходять після завершення показу аніме на телебаченні. Часто тривалість додаткової серії перевищує стандартну й досягає 50 хвилин, тобто з урахуванням часу на рекламу становить годину ефірного часу.

Сюжет бонусних серій зазвичай тісно пов'язаний з сюжетом телесеріалу, але не обов'язково прямо його продовжує. Іноді він є відгалуженням основного сюжету, іноді показує сцени серіалу з інших точок зору, з несподіваних сторін. Часто бонусна серія замкнута, тобто працює з сюжетом серіалу, але абсолютно не міняє поточний стан речей — таку серію можна пропустити та нічого не зміниться. Зазвичай, проте, для розуміння бонусних серій потрібне знання передісторії серіалу.

ONA (англ. Original Network Animation, «Анімація, створена для мережі Інтернет») — аніме, спеціально створене для розповсюдження в Інтернеті. Твори, створені як ONA, поки що дуже рідкісні, і зазвичай їх тривалість невелика. Прикладом такого формату може служити другий сезон серіалу «Seitokai no Ichizon^[en]», 9 серій якого вийшли в зазначеному форматі.

Серії більшості аніме-серіалів мають таку структуру:

• вступ
• початковий ролик (англ. opening)
• «частина A»
• заставка
• реклама
• заставка
• «частина B»
• фінальний ролик (англ. ending)
• кадри з наступної серії (анонс)
• доповнення.

«Частина A» і «частина B» — це і є власне серія.

Не є обов'язковим, але трапляється дуже часто. Нерідко вступ має лише перша серія серіалу. У вступі зазвичай зав'язується інтрига подій цієї серії, зрідка показуються заключні або ж ключові моменти попередній розвиток яких очікується в даній серії. Прикладом останнього є «Aoi Hana»^[en].

Початковий ролик, або опенінг (від англ. opening), як правило, являє собою анімацію, що зображає головних героїв аніме. Триває опенінг, як правило, рівно півтори хвилини, і супроводжується музикою, написаною спеціально для цього аніме. Протягом всього часу ролика демонструються титри — імена творців аніме, композитора, автора оригінальної манґи (якщо серіал знятий по манзі), імена сейю, що озвучують головних героїв і інша інформація пов'язана з виробництвом або сюжетом аніме. Іноді вступний ролик також включає субтитри з текстом пісні японською мовою. Часом відсутня в першій серії яка починається одразу з розгортання сюжету — це робиться для того, щоб одразу прикути увагу глядачів до нового серіалу.

Фінальний ролик, або ендінг (від англ. ending) — являє собою, загалом, те ж саме, що й опенінг, тільки має істотно скромнішу анімацію (часто просто набір стоп-кадрів), спокійнішу музику. Титри теж докладніші. Іноді присутні й субтитри фінальної композиції. Якщо завдання опенінга — настроїти глядача на сприйняття серіалу, повідомити йому відповідний настрій, то ендінг повинен вивести глядача з цього стану, що особливо актуально для серіалів з динамічним або психологічним сюжетом.

Відкриваюча та закриваюча пісні часом відсутні в останній серії, яка за рахунок цього дещо довша (мається на увазі власне події). В довгих серіалах звичним є також зміна цих роликів, зазвичай приурочена до початку нового піврічного сезону.

Заставка, або рідше айкетч (від англ. eyecatch) — дуже коротка сцена, тривалістю близько двох секунд, зазвичай весела, служить сигналом початку та закінчення реклами. Іноді взагалі відсутня, іноді зливається з основним оповіданням серіалу, тобто на кінець частини «А» та початок частини «Б» накладається деякий текст або ефект (звичайно назва серіалу), що й сигналізує про кінець першої частини та початок другої. Такі заставки зазвичай бувають тільки в телесеріалах, але можуть зустрічатися й в OVA, куди вставляються швидше за інерцією, ніж із потреби.

Після ендінга часто вставляється невеликий ролик що містить інформацію про наступну серію. Зазвичай анонс не є коротким переказом сюжету, а обмежується показом кількох інтригуючих кадрів та багатозначними фразами — його мета насправді не розповісти, що буде далі, а підтримати інтерес до телесеріалу в глядачів.

Нечасто, але трапляються доповнення (іноді замість анонсів) — якісь короткі сюжети, сценки тощо. Наприклад в серіалі «Hikaru no Go» сюжет якого крутиться навколо гри го, наприкінці кожної серії показували коротенький «живий» сюжет в якому професійний гравець пояснював основи гри. В серіалі «Maico 2010» наприкінці серії показують «виписки» з щоденника головної героїні.

Аніме-серіали видаються на території Японії офіційними власниками авторських прав, і зазвичай публікуються на DVD-дисках і відеокасетах незабаром після виходу на екрани.

На територіях інших країн працюють фірми-дистриб'ютори, що купують в Японії права на переклад і видання серіалу, і публікують його на DVD. Часто також отримуються права на демонстрацію серіалу по телебаченню. У такому разі фірма-перекупник може укладати з телеканалами контракти на показ отриманого аніме.

Проте, далеко не всі відомі аніме-серіали ліцензуються. Тому вельми популярним є фенсабберство — створення неофіційних субтитрів до офіційного релізу. Фенсаб-релізи найчастіше випускаються навіть ще до того, як виходить DVD версія в самій Японії. Зазвичай субтитри розповсюджуються накладеними на оригінальну картинку у відеопотоці, знятому з цифрового японського ТБ і стислому одним з сучасних кодеків, а також з оригінальним японським звуком. Хоча іноді зустрічаються й зовнішні субтитри. Крім того, набирають популярність релізи з вбудованими субтитрами, що відключаються, у форматі «.mkv» або «.ogm».

Разом зі зростанням популярності аніме за межами Японії, збільшується й число противників цього виду анімації. Найсерйознішу критику викликає надмірна, на думку багатьох, кількість насильства й еротики в аніме^[20], неадекватна поведінка людей, що захоплюються переглядом і колекціонуванням аніме, — отаку, що інколи виливається в патологічні форми (відхід від реальності, агресивність, близька до наркотичної залежність)^[21]. У країнах Європи та США, японська анімаційна продукція проходить попередню оцінку, з визначенням вікової аудиторії. Іноді, з метою зменшити вікову планку, видавець вирізає з твору дуже відверті або жорстокі сцени^[22].

Багатьом не подобається аніме на емоційному рівні: якщо глядач вважає, що мультфільми створюють тільки для дитячої аудиторії, то він очікує й відповідного розвитку сюжету, або відчуваючи дискомфорт від перегляду аніме, розрахованого на юнацьку чи дорослу аудиторії, або відмовляючись від перегляду, створює заочну негативну думку про твір^[23]. Також часто глядачам не подобається графічне рішення в аніме — горезвісні «великі очі», або голоси персонажів, через незвичне для європейця звучання слів і вираз емоцій в японській мові.

Велика частина критики аніме також справедлива й стосовно будь-якого напрямку сучасної масової культури, одним з представників якої, без сумніву, є японська анімаційна індустрія^[24].

• Манґа
• Дорама
• Анімація, створена під впливом аніме
• Список аніме
• Терміни аніме та манґи

1. Иванов Б. А. Введение в японскую анимацию. 2-е изд. — М.: Фонд развития кинематографии; РОФ «Эйзенштейновский центр исследований кинокультуры», 2002. — 336 с ISBN 5-901631-01-3 (1-ше видання можна завантажити з сайта автора [Архівовано 22 січня 2009 у Wayback Machine.])
2. Гаджиева Е. А. Страна Восходящего Солнца: История и культура Японии. — Ростов-на-Дону: «Феникс», 2006 г. ([1] [Архівовано 26 вересня 2007 у Wayback Machine.])

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Аніме

• Аніме, каталог посилань Open Directory Project
• Аніме // ВУЕ
• AnimeLyrics Архів текстів пісень аніме. (англ.)
• ANIDB, фанатська онлайн-база аніме (англ.)

Ця стаття належить до добрих статей української Вікіпедії.