Турецька війна за незалежність

Турецька війна за незалежність
Турецькі війська входять до Смірни (9 вересня 1922)
Турецькі війська входять до Смірни (9 вересня 1922)
Турецькі війська входять до Смірни (9 вересня 1922)
Дата: 19 травня 1919 – 11 жовтня 1922 (перемир'я) 24 липня 1923 (мир)
Місце: Мала Азія і Фракія
Привід: Розділ Османської імперії:
Результат: Перемога Турецького тимчасового уряду[1]
Сторони
Турецького тимчасового уряду

Османська імперія Велике національне зібрання (1920-23)

Османська імперія Кува-ї Міллійє (1919-20)
РРФСР РРФСР
Італія Італія (таємно)[2][3][4] 		Антанта

Грецьке королівство
Франція Франція

Велика Британія Сполучене Королівство

Вірменія Вірменія
Італія Італія (офіційно)
Грузія
США США[9][10][11][12][note 1]

Османська імперія Османська імперія (1919-22)

Командувачі
Османська імперія Мустафа Кемаль Паша
Османська імперія Февзі Паша
Османська імперія Кязим Паша
Османська імперія Алі Фуад Паша
Османська імперія Ісмет Паша 		Анастасіос Папулас
Георгіос Каціонестіс
Франція Анрі Гуро
Франція Луї Франше д´Еспере
Велика Британія Джордж Мілн
Велика Британія Сомерсет Артур Галтхорпп
Велика Британія Чарльз Гарингтон Гарингтон
Вірменія Драстамат Канаян
Вірменія Мовсес Сіліков
Георгій Іванович Квінитадзе
США Марк Бристоль
Османська імперія Сюлейман Шефік-паша
Військові сили
Османська імперія травень 1919: 35,000[15]
Жовтень 1920: 86,000[16]
Створення Регулярної Армії;
Серпень 1922: 312,000[17] 		80,000 (Грудень 1919)[18]
1922: 200,000[19]-250,000[20][21]
Франція 60,000[22][23]
Вірменія 20,000[24]
Велика Британія 30,000[25]
Османська імперія 7,000 (на піку)[26]
Втрати
Османська імперія 13,000 вбитих[27]
~23,000 померлих від хвороб[28]
35,000 поранених[27]
7,000-22,000 полонених*[29] 		19,362 вбитих
18,095 зникли безвісти
48,880 поранених
4,878 померлих по за полем брані
10,000 ув'язнених[30]
Франція ~7,000
Вірменія 1,100+ вбитих[31]
3,000+ полонених[32]
Notes
  1. ↑ Kuva-yi Milliye came under command of the GNA after 4 September 1920.
  2. ↑ The United Kingdom occupied Constantinople but did not engage the Turkish Army directly. However British troops engaged Turkish irregular forces.[33][34][35][36] Moreover British troops occupied some towns in Turkey.[37]
  3. ↑ Italy occupied Constantinople and a part of southwestern Anatolia but never engaged the Turkish Army directly. During its occupation Italian troops protected Turkish civilians, who were living in the areas occupied by the Italian army, from Greek troops and accepted Turkish refugees who had to flee from the regions invaded by the Greek army.[38] In July 1921 Italy began to withdraw its troops from southwestern Anatolia.
  4. ↑ The Ottoman controlled Caliphate Army engaged the Turkish revolutionaries during the Battle of İzmit and the Ottoman government in Constantinople supported other revolts (e.g. Anzavur).
  5. ↑ For further information, see the Red Army invasion of Georgia.
  6. ↑ The United States offered Naval Support to the allies and took part in the bombardments of Samsun and Trabzon.
  7. ↑ *According to the Greek Red Cross from January 4, 1923, 510 officers, 6,012 soldiers and 309 civilians were taken prisoner by the Greek army. The Greek army declared 520 officers, 6,002 soldiers and 2,661 civilians taken as prisoner for the same month. In 1923, during the prisoner exchange there were 329 officers, 6,002 soldiers and 15,740 (according to Greece 11,042) civilian prisoners.[29]
    • Члени Турецького національного руху на Сиваському конгресі, вересень 1919 року

    Туре́цька війна́ за незале́жність (тур. İstiklâl Harbi буквально означає «Війна за незалежність», або тур. Kurtuluş Savaşı буквально означає «визвольна війна»; 19 травня 1919 — 24 липня 1923) — війна яка велася турецькими націоналістами проти Антанти, після поділу країни внаслідок поразки Османської імперії в Першій світовій війні[39][40][41].

    Турецький національний рух (Кува-ї Міллійє) в Анатолії призвів до формування нового Великого національного зібрання (ВНЗ) на чолі з Мустафою Кемалем Ататюрком і його соратниками. Після закінчення турецько-вірменської, франко-турецької, греко-турецької війн, Севрський договір було анульовано і підписано Лозаннський мирний договір в липні 1923 року. Союзники залишили Анатолію та Східну Фракію, Турецька Республіка була проголошена у жовтні 1923 року.

    Створення турецького національного руху призвело до скасування Османської системи міллетів, а реформи Ататюрка створили сучасну світську державу.

    30 жовтня 1918 — травень 1919

    [ред. | ред. код]
    Див. також: Розділ Османської імперії

    30 жовтня 1918, було підписано Мудросське перемир'я між Османською імперією і Антантою, в результаті чого бойові дії на Близькосхідному театрі воєнних дій Першої світової війни були припинені. Договір надав союзникам права окупувати форти, контролюючи протоки Дарданелли і Босфор, і право окуповувати «у разі заворушень» будь-яку територію в разі загрози безпеці[42][43] Сомерсет Артур Галтхорпп — підписант Мудросського перемир'я з боку Британії заявив: «Антанта не мала наміру демонтувати уряд Османської імперії або окуповувати Константинополь».[44] Тим не менш, демонтаж Османського уряду і розкраювання Османської імперії Антанта розглядала з початку війни.[45]

    13 листопада 1918, французькі війська висадилися у Константинополі, з цього дня розпочалась окупація Константинополя, наступного дня висадилися вояки Великої Британії, Італії і Греції. 14 листопада, об'єднані франко-грецькі війська зайняли місто Узункепрю в Східній Фракії, а також залізницю до залізничної станції Хадімкей поруч з Чаталджа на околиці Константинополя. 1 грудня, британські війська, дислоковані в Сирії окуповали Кіліс. Починаючи з грудня, французькі війська почали послідовно захоплювати османські міста Антак'я, Мерсін, Тарсус, Джейхан, Адана, Османіє й Іслахіє.[46]

    19 січня 1919, відкрилась Паризька мирна конференція, зустріч країн союзників, які встановлювали мирні умови для переможених Центральних держав, у тому числі для Османської імперії[47] Як спеціальний орган Паризької конференції, було створено «Міжсоюзницьку Комісію по мандатам в Туреччині» яка намагалась втілити в життя таємні договори підписані у 1915-17.[48] Серед цілей було створення нової Грецької імперії заснованої на Великій ідеї. Це було обіцяно прем'єр-міністром Великої Британії Девід Ллойд-Джордж Греції.[49] Італія прагнула отримати контроль над південною частиною Анатолії відповідно до Угод Санкт-Жан-де-Мор'єн . Франція зажадала, здійснювати контроль над Хатай, Лівані та Сирії, а також над частиною південно-східної Анатолії згідно з угодою Сайкса-Піко. Франція підписала вірмено-французьку угоду і обіцяла сприяти створенню Вірменської держави в Середземноморському регіоні в обмін на створення Французького Вірменського легіону[50]

    Між тим, союзні країни продовжували захоплювати терени Османської імперії. Британські сили, розташовані в Сирії окупували Мараш, Урфа і Биреджик, в той час як французькі канонерські човни висадили десант у чорноморських портах Зонгулдак і Караденіз Ереглі провідних центрах видобутку вугілля. На Паризькій мирній конференції, конкурували територіальні претензії на Західну Анатолію грецької та італійської делегації. У відповідь на підняття грецького військово-морського прапора у Смірні, італійська делегація залишила конференцію. 30 квітня, Італія відреагувала на можливість грецької окупації Західної Анатолії, відрядженням військового флоту до Смірни як демонстрацією сили проти грецьких зазіхань. Велика кількість італійських військ висадилися в Анталії. За відсутності італійської делегації на переговорах в Паризькій конференції, Великій Британії вдалося схилити Францію і США на користь претензій Греції і в кінцевому рахунку конференція уповноважила висадку грецьких військ на території Анатолії.

    Грецька кампанія у Західній Анатолії почалася 15 травня 1919 року висадкою грецьких військ у Смірні. Грецькі війська також окупували передмістя Смірни, на півдні на 100 км до міста Сьоке на Карабурунському півострові розташованому в ключовому місці, домінуючому над родючою долиною річки Мендерес долині і до Менемен і Торбалі, на північ і північний схід від Смірни.

    Події

    [ред. | ред. код]

    Центром революції була Анатолія. Тут наприкінці 1918 — початку 1919 рр. виник стихійний народний рух проти окупації ряду районів країни державами Антанти (Великою Британією, Францією, Італією), який переріс після окупації Грецією Ізміра 15 травня 1919 р. у визвольну війну.

    Керівним класом революції була анатолійська буржуазія (переважно торгова), зацікавлена у збереженні територіальної цілісності країни і створенні незалежної турецької національної держави. Значну роль зіграли патріотичні кола дрібної буржуазії, інтелігенції, в особливості офіцерство, з-посеред якого висунувся лідер революції Мустафа Кемаль Ататюрк.

    У вересні 1919 р. Сивасський конгрес патріотичних організацій (так званих, Товариств захисту прав) обрав керівний центр революції — Представницький комітет на чолі з Кемалем. Зробивши в кінці 1919 р. своєю резиденцією Анкару, цей комітет став фактично виконувати функції тимчасового уряду Туреччини. Після розгону у березні 1920 р. окупантами парламенту в Стамбулі, скликаного в січні 1920 р. на вимогу кемалістів, прийняв 28 січня декларацію незалежності «Національну обітницю».

    Представницький комітет скликав 23 квітня 1920 р. в Анкарі Великі національні збори Туреччини (ВНЗТ), проголосив себе єдиною законною владою в країні. Султанський уряд у Стамбулі до того часу значною мірою втратив свій вплив. Його спроби придушити національно-визвольний рух своїми силами зазнали невдачі. З середини 1920 р. великі держави розгорнули за допомогою грецької армії відкриту збройну інтервенцію проти уряду в Анкарі. Разом з тим вони почали чинити тиск на султанський уряд, домігшись від нього підписання кабального Севрського мирного договору 1920.

    Створена замість ліквідованих партизанських загонів регулярна армія ВНЗТ на початку 1921 р. затримала просування іноземних військ, а потім завдала їм ряд поразок і до осені 1922 р. повністю звільнила територію Туреччини від іноземних окупантів.

    Підсумки

    [ред. | ред. код]

    На Лозаннській конференції 1922—1923 великі держави змушені були остаточно відмовитися від Севрського договору і визнати незалежність Туреччини. У ході революції і подальших перетворень (ліквідація султанату — у 1922 р., проголошення республіки — у 1923, ліквідація Халіфату — у 1924 та ін.) Туреччина перетворилася на світську республіку.

    Примітки

    [ред. | ред. код]
    1. ↑ Chester Neal Tate, Governments of the World: a Global Guide to Citizens' Rights and Responsibilities, Macmillan Reference USA/Thomson Gale, 2006, p. 205.
    2. ↑ The Place of the Turkish Independence War in the American Press (1918—1923), Bülent Bilmez [Архівовано 2018-06-02 у Wayback Machine.]: «…the occupation of western Turkey by the Greek armies under the control of the Allied Powers, the discord among them was evident and publicly known. As the Italians were against this occupation from the beginning, and started „secretly“ helping the Kemalists, this conflict among the Allied Powers, and the Italian support for the Kemalists were reported regularly by the American press.» («…Batı Türkiye'nin İtilaf Devletleri'nin kontrolündeki Yunan ordularınca işgal edilmesi(nin yarattığı) ihtilaf aşikardı ve herkesçe biliniyordu. İtalyanlar bu işgale başından beri karşı çıktıklarında ve Kemalistlere „gizlice“ yardım etmeye başladıklarında, İtilaf Devletleri arasındaki bu çatışma ve İtalyanların Kemalistlere verdiği destek, Amerikan basını tarafından düzenli olarak rapor edildi.»)
    3. ↑ Mütareke Döneminde Mustafa Kemal Paşa-Kont Sforza Görüşmesi, Mevlüt Çelebi (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 22 грудня 2018. Процитовано 26 травня 2021.
    4. ↑ Mustafa Kemal Paşa – Kont Sforza ve İtalya İlişkisi. Архів оригіналу за 23 серпня 2019. Процитовано 23 серпня 2019.
    5. ↑ Western Society for French History. Meeting, Proceedings of the … Annual Meeting of the Western Society for French History (Volume 24), New Mexico State University Press, 1996, p. 206.
    6. ↑ Briton Cooper Busch: Mudros to Lausanne: Britain's Frontier in West Asia, 1918—1923, SUNY Press, 1976, ISBN 0-87395-265-0, p. 216.
    7. ↑ «British Indian troops attacked by Turks; thirty wounded and British officer captured-- Warships' guns drive enemy back, „ New York Times (June 18, 1920).
    8. ↑ “Allies occupy Constantinople; seize ministries; Turkish and British Indian soldiers killed in a clash at the War Office, „ New York Times (March 18, 1920).
    9. ↑ Jack Sweetman: American Naval History: An Illustrated Chronology of the U.S. Navy and Marine Corps, Volume 3, 1775-Present, Naval Institute Press, 2002, ISBN 1557508674, p. 132.
    10. ↑ “Smyrna is taken away from Turkey, „ New York Times (May 17, 1919).
    11. ↑ “90 casualties in Samsun, „ New York Times (June 12, 1922).
    12. ↑ Burning of the French Transport Vinh-Long, 16 December 1922 [Архівовано 18 серпня 2014 у Wayback Machine.], Department of the Navy — Naval Historical Center.
    13. ↑ Henry Putney Beers; Robert Greenhalgh Albion; E. J. Leahy; R. H. Bahmer: U.S. Naval Detachment in Turkish Waters, 1919-1924, Office of Records Administration, Administrative Office, Navy Department, 1943.
    14. ↑ Hulki Cevizoğlu, 1919'un Şifresi (Gizli ABD İşgalinin Belge ve Fotoğrafları), Ceviz Kabuğu Yayınları, 2007, ISBN 9756613238, pp. 64-65
    15. ↑ Ergün Aybars, Türkiye Cumhuriyeti tarihi I, Ege Üniversitesi Basımevi, 1984, pg 319—334 (тур.)
    16. ↑ Turkish General Staff, Türk İstiklal Harbinde Batı Cephesi, Edition II, Part 2, Ankara 1999, p. 225
    17. ↑ Klaus Kreiser, Christoph K. Neumann: Kleine Geschichte der Türkei, Publishing house Reclam, 2003, ISBN 3-15-010540-4, p. 403. (нім.); (translated from reference: In late August 1922 the Turkish Army numbered 297,794 soldiers and 14,345 officers (=312,139 men))
    18. ↑ Arnold J. Toynbee/Kenneth P Kirkwood, Turkey, Benn 1926, p. 92
    19. ↑ History of the Campaign of Minor Asia, General Staff of Army, Directorate of Army History, Athens, 1967, p. 140: on June 11 (OC) 6,159 officers, 193,994 soldiers (=200,153 men)
    20. ↑ A. A. Pallis: Greece's Anatolian Venture — and After, Taylor & Francis, p. 56 (footnote 5).
    21. ↑ “When Greek meets Turk; How the Conflict in Asia Minor Is Regarded on the Spot — King Constantine's View, „ T. Walter Williams, New York Times, September 10, 1922.
    22. ↑ Isaiah Friedman: British Miscalculations: The Rise of Muslim Nationalism, 1918—1925, Transaction Publishers, 2012, ISBN 1412847109, page 239
    23. ↑ Charles à Court Repington: After the War, Simon Publications LLC, 2001, ISBN 1931313733, page 67
    24. ↑ Anahide Ter Minassian: La république d'Arménie. 1918—1920 La mémoire du siècle., éditions complexe, Bruxelles 1989 ISBN 2-87027-280-4, pg 220
    25. ↑ BRITISH IN TURKEY MAY BE INCREASED, New York Times, 19 June 1920.
    26. ↑ Jowett, Philip (20 липня 2015). Armies of the Greek-Turkish War 1919–22. Bloomsbury Publishing. с. 45. Процитовано 17 вересня 2016 — через Google Books.
    27. ↑ а б Kate Fleet, Suraiya Faroqhi, Reşat Kasaba: The Cambridge History of Turkey Volume 4, Cambridge University Press, 2008, ISBN 0-521-62096-1, p. 159.
    28. ↑ Aybars, 1984, pg 341—348.
    29. ↑ а б Ahmet Özdemir, Savaş esirlerinin Milli mücadeledeki yeri [Архівовано 2017-09-18 у Wayback Machine.], Ankara University, Türk İnkılap Tarihi Enstitüsü Atatürk Yolu Dergisi, Edition 2, Number 6, 1990, pg 325—333
    30. ↑ Σειρά Μεγάλες Μάχες: Μικρασιατική Καταστροφή (Νο 8), συλλογική εργασία, έκδοση περιοδικού Στρατιωτική Ιστορία, Εκδόσεις Περισκόπιο, Αθήνα, Νοέμβριος 2002, σελίδα 64 (гр.)
    31. ↑ Pars Tuğlacı: Tarih boyunca Batı Ermenileri, Pars Yayın, 2004, ISBN 975-7423-06-8, p. 794.
    32. ↑ Christopher J. Walker, Armenia: The Survival of a Nation, Croom Helm, 1980, p. 310.
    33. ↑ “British to defend Ismid-Black Sea line [Архівовано 10 січня 2014 у Wayback Machine.],» New York Times, July 19, 1920.
    34. ↑ «Greeks enter Brussa; Turkish raids go on [Архівовано 10 січня 2014 у Wayback Machine.],» New York Times, July 11, 1920.
    35. ↑ «Turk Nationalists capture Beicos [Архівовано 10 січня 2014 у Wayback Machine.],» New York Times, 7 July 1920.
    36. ↑ «Allies occupy Constantinople; seize ministries [Архівовано 4 грудня 2013 у Wayback Machine.]», New York Times, 18 March 1920.
    37. ↑ «British to fight rebels in Turkey [Архівовано 10 січня 2014 у Wayback Machine.],» New York Times, 1 May 1920.
    38. ↑ Mevlüt Çelebi: Millî Mücadele'de İtalyan İşgalleri (English: Italian occupations during the National Struggle) [Архівовано 6 вересня 2013 у Wayback Machine.], Journal of Atatürk Research Center, issue 26.
    39. ↑ Turkey, Mustafa Kemal and the Turkish War of Independence, 1919–23. Encyclopædia Britannica. 2007. Процитовано 29 жовтня 2007.
    40. ↑ Turkish War of Independence. Microsoft Encarta Online Encyclopedia 2007. 2007. Архів оригіналу за 15 травня 2008. Процитовано 29 жовтня 2007.
    41. ↑ Turkey, Section: Occupation and War of Independence. History.com Encyclopedia. 2007. Архів оригіналу за 24 жовтня 2007. Процитовано 29 жовтня 2007.
    42. ↑ Mango, Atatürk, chap. 10: Figures on a ruined landscape, pp. 157–85.
    43. ↑ Erickson, Ordered To Die, chap. 1.
    44. ↑ Nur Bilge Criss, Istanbul under Allied Occupation 1918—1923, p. 1
    45. ↑ Paul C. Helmreich, From Paris to Sèvres: The Partition of the Ottoman Empire at the Peace Conference of 1919—1920, Ohio Univiversity Press, 1974 ISBN 0-8142-0170-9
    46. ↑ «The Armenian Legion and Its Destruction of the Armenian Community in Cilicia», Stanford J. Shaw, http://www.armenian-history.com/books/Armenian_legion_Cilicia.pdf
    47. ↑ Kaufman, Will; Macpherson, Heidi Slettedahl (2007). Britain and the Americas: Culture, Politics, and History. ABC-CLIO. с. 696. ISBN 1-85109-431-8.
    48. ↑ The activities of commission is reported in Henry Churchill King, Charles Richard Crane (King-Crane Commission), «Report of American Section of Inter-allied Commission of Mandates in Turkey» published by American Section in 1919.
    49. ↑ Erickson, Ordered To Die", chap. 8, extended story at the Cost section.
    50. ↑ Richard G. Hovannisian, Armenia on the Road to Independence, 1967.
    1. ↑ US ships which operated in Turkish waters between 1918 and 1924 include:[13][14]
      .
    Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Турецька_війна_за_незалежність&oldid=43802565