Італійський катепанат

Італійський катепанат (грец. κατεπανίκιον Ἰταλίας) — особлива військово-адміністративна одиниця Візантійської імперії (катепанат), яка розташовувалась на півдні Італії. Утворено близько 965 року. Припинила існування 1071 року внаслідок втрати Візантією усіх володінь в Італії.

У 960-х роках відносини між Візантійською і Священною Римською імперією були дуже напруженими. Імператор Оттон I в своїй зовнішній політиці намагався відновити в Італії той порядок речей, який там був за імператора Людовика II, тобто відновити владу німців в Італії. В противагу таким намагання імператор Никифор II заснував в Італії катепанат, бажаючи утримати її за Візантією. Вперше титул «катепан Італії» з'являється в джерелах навесні 970 року. Йдеться про патриція Михайла Абіделаса, який згадується з цим титулом в одній записці його спадкоємця, анфіпата-патрикія Михайла. Досягнення компромісу між імперіям у 972 році, підкріпленого шлюбом між спадкоємцем трону Оттоном та родичкою імператора Іоанна I — Феофаною, призвело до встановлення миру на північних кордона катепанату.

Втім з кінця 970-х років Священна Римська імперія намагалася скористатися труднощами Візантії на Балканах та повстаннями Фоки і Скліра в Малій Азії. Проте війська катепанату відбили усі напади. Після цього катепан Калокир Дельфін навіть трохи розширив візантійські володіння за рахунок міста Асколі. Цю справу продовжив Іоанн Амміропул. Але у 1016—1017 роках довелося придушити повстання лангобардів на чолі із Мелусом.

У 1017 році в історії Південної Італії з'явився новий фактор — норманські лицарі, що поступили на службу до лангобардських герцогів Салерно і Беневенто, що виношували плани звільнення від візантійського панування. У 1018 році Василь Боіоянн, катепан Італії, переміг норманських найманців у битві біля Канн. Завдяки цій перемозі влада Візантії в Південній Італії стала міцніти, тим більше що норманські найманці своїми грабунками та розбоями викликали невдоволення і побоювання місцевого населення. Візантійський імператор Василь II на початку 1020-х років мав намір покінчити з загрозою, що ніс Сицилійський емірат візантійським володінням в Італії, для чого став створювати потужний морський флот. Але перед самим початком походу раптово захворів і помер. У 1030-х роках катепани боролися проти лангобардської знаті та нападів Сицилійського емірату.

У 1040-х роках починається послаблення катепанату, викликане внутрішніми інтригами при візантійському дворі, де брати Пафлогонійці захопили владу. Водночас у 1030 році норманський найманець Райнульф Дренгот заснував перше володіння — графство Авернське, а у 1040-х роках захопив Капуанське князівство. Суттєво послабило візантійців повстання Георгія Маніака 1042 року. У 1047 році значну частину катепанату охопило повстання лангобардів, до якого долучилися нормани та князі Капуї, Неаполя, герцоги Гаети і Неаполя.

Під тиском норманів Італійський катепанат поступово втрачав свої території — у 1053—1059 роках нормани на чолі із Робертом Гвіскаром захопили північну частину Апулії ( з містами Трані, Асколі, Луцера), до 1061 року було втрачено практично усю Калабрію. У 1060-х роках велася боротьба за південну Апулію. Після того, як в 1071 було втрачено Барі, останній опорний пункт імперії в Італії, катепанат припинив своє існування.

Територія катепанату охоплювала практично усю південну Італію, а у 1025—1040-х роках — східне узбережжя Сицилії. Час від часу від катепану викоремлювалася фема Луканія. Центром було місто Барі. На чолі стояв катепан з рангом патрикія, вища посадова особа серед усіх очільників візантійських провінцій. Катепан Італії не отримував зарплатні з імператорської скарбниці, але мав право на частину податків, що збиралися в катепанаті.

Кількість військ не була постійною, оскільки сюди в час найбільшої небезпеки спрямовувалися додаткові війська та флот. Також формувалися місцеві загони, що складалися з вояків італійського походження, відомих як contorati, що вербувалися з населення, зобов'язаного нести за землю цю повинність.

Основними портами були Регій, Отранто, Тарент, Калліполі, Барі і Трані. Також через них проходила торгівля, що разом з ремісництвом і землеробством становила основу економіки. Значне місце в системі державних податків і повинностей займали панщина (άγγχρίίχ) і різного роду натуральні поставки. Панщина полягала у відновленні стін, будівництві фортець (auxilium pro castello aedificando), мостів, лагодження доріг. Натуральні поставки проводилися, зокрема, хлібом і фуражем. З населення стягувалися судові мита. Широке поширення отримали мита з торгівлі: ринкове мито (plateaticum), побори за прибуття вантажу в морську гавань або на річкову пристань (portaticum, portunaticum, ripaticum), побори за проїзд по шляхах з крамом (finithia, via).  За користування громадськими пасовищами і лісами стягувалися herbaticum і інші «звичайні» побори. Спроба змусити південноіталійські міста будувати судна (хеландії) викликала в Апулії повстання у 1030-х роках.

• Никифор Ексакіоніт (965—966)
• Євгеній (967—969)
• Михайло Абіделас (970—975)
• Роман (975—981)
• Калокир Делфін (982—985)
• Роман (985—988)
• Роман Амміропул (988—998)
• Григорій Тарханіот (999—1002)
• Олексій Ксіфій (1006—1008)
• Іоанн Куркуас (1008—1010)
• Василь Месардоніт (1010—1016)
• Контолеон Торнікій (1017)
• Василь Боіоанн (1017—1027)
• Христофор Бургар (1027—1029)
• Поф Аргир (1029—1032)
• Михайло Пртоспафарій (1032—1033)
• Костянтин Опос (1033—1038)
• Михайло Спонділ (1038—1039)
• Никифор Докеян (1039—1040)
• Михайло Докеян (1040—1041)
• Ексавгуст Боіоанн (1041—1042)
• Синодіан (1042)
• Георгій Маніак (1042)
• Пард (1042)
• Василь Теодорокан (1043)
• Евстафій Палатин (1045—1046)
• Іоанн Рафаїл (1046)
• Аргир (1050—1058)
• Міріарх (1060)
• Марулі (1060—1061)
• Сіріан (1062)
• Абулхар (1064—1068)
• Лев Перен (1068)
• Авартулет (1069—1070)
• Стефан Патеран (1070—1071)

• Vera von Falkenhausen: Untersuchungen über die byzantinische Herrschaft in Süditalien vom 9. bis ins 11. Jahrhundert (Schriften zur Geistesgeschichte des östlichen Europa, 1). — Wiesbaden 1967. (нім.)
• Kreutz, Barbara M. (1996). Before the Normans: Southern Italy in the Ninth and Tenth Centuries. Philadelphia: University of Pennsylvania Press. ISBN 0-8122-1587-7. (англ.)
• Византийский словарь: в 2 т. / сост. Общ. Ред. К. А. Филатова. — СПб.: Амфора. ТИД Амфора: РХГА: Издательство Олега Абышко, 2011, т. 1. — С. 434—435. (рос.)
• Loud, Graham (2013). The Age of Robert Guiscard: Southern Italy and the Northern Conquest. New York: Routledge. ISBN 978-0-582-04529-3. (англ.)