Корінні народи Півночі та Далекого Сходу Російської Федерації

Корінні́ наро́ди Пі́вночі та Далекого Сходу Росії (рос. коренные народы Севера) або малі/малочисельні народи Півночі та Далекого Сходу Росії (рос. малые/малочисленные народы Севера) — загальна назва і термін, закріплений в тому числі на юридичному рівні, щодо автохтонних народів Крайньої Півночі Росії, чисельність яких складає менше 50 тисяч осіб.

Автохтонні народи, що мають більшу чисельність, не входять у це поняття (наприклад, якути, тувинців, алтайці, хакаси, комі-зиряни).

В сучасній Росії використовують термін корінні малочисельні народи Півночі, Сибіру та Далекого Сходу Російської Федерації (рос. Коренные малочисленные народы Севера, Сибири и Дальнего Востока Российской Федерации).^[1]

Територія проживання корінних народів Півночі є надзвичайно обсяжною — від долганів та нганасанів Таймиру на півночі до удегейців на півдні; від чукчів та алеутів на сході до саамів і ненців на заході. Строкатими є їхні етногенез, історія, культурні традиції і мови (фіно-угорські, тюркські, самодійські, палеоазіатські, тунгусо-маньчжурські, ізоляти).

Представники малих народів Півночі є повноцінними громадянами Російської Федерації, і, крім цього, наділені низкою пільг у галузі оподаткування, соціального забезпечення, освіти тощо. Особливу увагу приділено збереженню (за можливістю), а для цього відповідного стимулювання ведення традиційного господарства общинами корінних північан, наприклад, у занятті оленярством.

Чисельність корінних малочисельних народів Півночі від часу запровадження проведення статистичних обрахунків (1860-і рр. — поч. ХХ ст.) варіюється незначно. Однак, внаслідок русифікаторської асиміляційної політики імперії, потому СРСР, питома вага у загальній чисельності носіїв національних мов увесь час зменшується. Не в останню чергу це обумовили руйнацію традиційного суспільного і господарського укладу народів у 1920—60-і рр., фактично поголовне винищення в 1930-і рр. національної інтелігенції, що тільки-но почала зароджуватися, «укрупнення» національних поселень, плутанина і недосконалість класифікації народів тощо; до цього варто додати також молодописемність або й безписемність національних мов, брак національних кадрів вчителів та інтелігенції, розповсюдження інфекційних захворювань і соціальних бід (алкоголізм, соціальна незайнятість) тощо. Спроби, як з боку фахівців-етнологів, етнографів, мовознавців, національних кадрів інтелігенції, так і влади, здійснені до відродження корінних північних народів у Росії з сер. 1980-х — у 2000-і рр., наштовхуються на значні економічні та ін. труднощі (від поч. 1990-х рр.), як загальноросійського масштабу, так і суто регіонального — на етнічних територіях деяких народів ведуться розробка і видобуток природних копалин, в тому числі природного газу, нафти тощо, що негативно позначається на екологічній ситуації навколишнього середовища.

До корінних малочисельних народів Півночів належать^[2]:

• 
  Два найбільші народи регіонів Російської Федерації без урахування росіян (перепис 2010)
• 
  Національні райони та сільські поселення в Росії
• 
  Алтай та Саяни
• 
  Саами
• 
  Автономії ненців
• 
  Евенки (1)
• 
  Евенки (2)
• 
  Евени
• 
  Юкагіри
• 
  Чукотка
• 
  Ескімоси
• 
  Ітельмени (1)
• 
  Ітельмени (2)
• 
  Негідальці
• 
  Нівхи (1)
• 
  Нівхи (2)
• 
  Нанайці (1)
• 
  Нанайці (2)
• 
  Удегейці
• 
  Тази

• Ассоциация КМНС Российской Федерации (RAIPON) [Архівовано 1 жовтня 2015 у Wayback Machine.]
• Центр содействия КМНС [Архівовано 13 серпня 2015 у Wayback Machine.]
• Международный фонд развития КМНС РФ «Батани» [Архівовано 29 вересня 2015 у Wayback Machine.]