Т-80

Т-80
Т-80БВ
Тип	основний бойовий танк
Походження	СРСР
Історія використання
На озброєнні	1976 — нині
Оператори	див. Оператори
Історія виробництва
Розробник	Микола Попов, ЛКЗ
Розроблено	1967 — 1978
Виробник	ЛКЗ ОЗТМ(інші мови) ХЗТМ
Виготовлення	1976 — 1998
Виготовлена кількість	понад 5000
Варіанти	див. Модифікації
Попередники	Т-64, Т-72
Наступники	Т-80У, Т-80УД, Т-84, Т-80БВМ
Характеристики (Т-80Б)
Вага	42,5 т
Довжина	9,6 м
Довжина корпусу	7 м
Ширина	3,6 м
Висота	2,2 м (по даху)
Екіпаж	3: командир, механік-водій, навідник
Броня	комбінована броня
Головне озброєння	125-мм гармата 2А46
Другорядне озброєння	1 × 12,7-мм НСВТ 1 × 7,62-мм ПКТ
Двигун	ГТД-1000Т, ГТД-1000ТФ або ГТД-1250 1000–1250 к.с.
Питома потужність	25,8 кс/т
Дорожній просвіт	Т-80Б: 0,38 м
Операційна дальність	335–600 км
Швидкість	70 км/год
Т-80 у Вікісховищі

Т-80 — радянський основний бойовий танк. Прийнятий на озброєння 1976 року, Т-80 став першим у світі серійним танком з газотурбінним двигуном в ролі основного двигуна, випередивши американський «Абрамс»^[⇨]. Всього виготовлено близько 5 тисяч танків Т-80. У ході виробництва Т-80 зазнавав суттєвих модифікацій. Зокрема, танк ліг в основу Т-80У, Т-80УД, російських Т-80БВМ та українських Т-84. Танки цієї родини експлуатуються збройними силами Кіпру, Пакистану, Південної Кореї, Росії й України.

Типово для радянських танків, як Т-64 та Т-72, Т-80 має комбіновану броню, екіпаж із трьох осіб, 125-мм гладкоствольну гармату 2А46 та механізм заряджання всередині башти. Вага танка складає від 42 до 46 тонн у різних версіях. Завдяки газотурбінному двигуну потужністю 1000 к.с. або більше^{[прим. 1]} переважав сучасні йому радянські танки за рухливістю, однак був дорогим у виробництві та споживав значно більше пального^[⇨].

Т-80 мав стати заміною для Т-64 і Т-72, однак всі три родини танків виготовлялись паралельно з 1976 до 1987^{[прим. 2]}, мали ідентичне озброєння та подібні характеристики, але були практично не уніфікованими між собою, що призводило до проблем із логістикою. Т-64 та Т-80 вважались елітними танками, які мали сучасніші системи керування вогнем, кероване озброєння та бронювання, й не постачались на експорт, тоді як Т-72 був «мобілізаційним» танком: дешевшим, простішим, масовим та дозволеним до експорту.

Першим докорінно новим радянським танком після Другої світової став Т-64, розроблений Харківським конструкторським бюро машинобудування (ХКБМ). Цей танк використовував революційні на свій час технології: комбіновану броню, механізм заряджання та надзвичайно компактний опозитний двигун 5ТД. Т-64 було запущено до серійного виробництва 1963 року на Заводі імені Малишева. Однак двигун початково був ненадійним, що було виправлено лише до 1968 року в Т-64А,^[1][2] а тому паралельно Міністерство оборонної промисловості шукало альтернативні двигуни.^[3]

Уралвагонзавод у Нижньому Тагілі на заміну Т-62 спочатку планував виготовляти Т-64А, однак його конструкторське бюро представило варіант дешевшого й надійнішого «мобілізаційного» танка Т-72, який мав більш традиційні дизельний двигун та ходову. Виробництво Т-72 «Урал» розпочалось 1974 року.^[1][2]

Оскільки ще 1960 року Микита Хрущов поклав край розробкам важких танків, вважаючи, що вони не мають перспектив у добу протитанкових ракет, дослідні (СКБ-2) та виробничі потужності Ленінградського Кіровського заводу (ЛКЗ) та Челябінського тракторного заводу (ЧТЗ) були вільними й могли взятись за створення нових танків.^[4]

Постановою ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР від 16 квітня 1968 року було затверджено розробку нового танка.^[5][6] СРСР прагнув створити єдиний основний бойовий танк, тому вже 1971 року було розпочато роботу зі створення нового танка, який з 1981 року мав би замінити Т-64 і Т-72. Власні проєкти представили ЛКЗ (газотурбінний «Об'єкт 225» і дизельний «Об'єкт 226»; розвинулись в «Об'єкт 258»), ЧТЗ («Об'єкт 780» та пізніше «Об'єкт 785») та ХКБМ (Т-74 або «Об'єкт 450»). Однак челябінський завод вийшов із розробки танків через зміни в керівництві, а харківський радикальний проєкт викликав скептицизм через проблеми із Т-64 та літній вік головного конструктора Олександра Морозова, який перебував при виході на пенсію.^[4]

Конструкторське бюро № 3 (КБ-3) ЛКЗ під керівництвом Миколи Попова мало підготувати виробництво Т-64А. Однак, ненадійність двигуна 5ТД викликала занепокоєння, тож зрештою завод зсунув пріоритет у бік створення газотурбінної модифікації Т-64.^[4] Зрештою КБ-3 ЛКЗ під керівництвом Попова й розробило «Об'єкт 219» — Т-80.^[7]

Ідеї створити танковий газотурбінний двигун (ГТД) з'явились ще в 1950-ті роки, коли реактивні двигуни показали свою ефективність для гелікоптерів і приваблювали конструкторів можливістю отримати велику потужність за невеликих розмірів і маси. Газотурбінний двигун мав бути схожим на реактивний двигун, енергія якого передається трансмісією на гусениці танка. Такі двигуни могли бути дуже потужними, але витрачали багато пального (приблизно втричі за порівнюваний дизельний двигун) й були чутливими до пилу, оскільки потребували багато повітря.^[4] В СРСР впродовж 1950-х — 1960-х років було створено кілька дослідних зразків ГТД і танків, як «Об'єкт 277»^[ru].^[8]

1963 до розробок долучилось ленінградське НПО імені Клімова(інші мови) (ЛНПО) під керівництвом Сергія Ізотова. Було випробувано низку адаптованих вертолітних двигунів, однак вони не мали значного успіху. УВЗ представив «Об'єкт 167Т», ЛКЗ — «Об'єкт 288», ЧТЗ — «Об'єкт 775Т». Харківські конструктори також мали подібну розробку, «Об'єкт 434Т» — газотурбінний варіант Т-64А з вертолітним двигуном ГТД-3ТЛ.^[8]

Керівництво СРСР прагнуло скоротити відставання від США щодо створення танкових ГТД.^[9] 1968 року ЛНПО отримало доручення створити танковий ГТД. Ізотов вирішив створювати двигун з нуля замість адаптації вертолітних двигунів, які до того пробували ставити на танки. Ті двигуни не були розраховані на тряску при їзді та навантаження під час пострілу гармати. До того ж армія потребувала двигун-моноблок, який міг би вийматись і встановлюватись у танк цілісно, разом з фільтрами, трансмісією, компресором та іншими деталями.^[4] Новий двигун отримав назву ГТД-1000Т. Вперше його поставили на танк 1969 року, а 1970-го доручили опанування серійного виробництва на Калузькому моторному заводі(інші мови).^[4][5]

1969 року двигун ГТД-1000Т поставили на модифікований танк Т-64, що отримав індекс ГБТУ «Об'єкт 219 сп. 1» (специфікація №1) та кодову назву «Гроза». Під час випробувань Ізотов скаржився на те, що ходова Т-64 обмежує можливості газотурбінного двигуна, оскільки металеві опорні котки з внутрішньою амортизацією на великій швидкості призводили до надмірної вібрації. Це призвело до створення нової ходової частини, однак не уніфікованої з конкурентним Т-72. Впродовж 1968—1971 років було створено 60 випробувальних зразків з різними ходовими. Зрештою оновлений прототип отримав позначення «Об'єкт 219 сп. 2» й був готовий 1971 року.^[10] Загалом Т-80, будучи глибокою модифікацією Т-64, зберіг від нього лише окремі вузли: гармату, механізм заряджання, елементи бронезахисту та інші.^[6]

Випробування 1972—1975 років показали суттєве покращення рухливості танка порівняно з Т-64А,^[7] однак двигун виявився ненадійним: 19 з 27 двигунів не досягли рівня 300 годин наробітку до відмови, попри технічне завдання в 500 годин. До того ж двигун мав дуже велике споживання пального, що в 1,6—1,8 раза перевищувало таке для 5ТД. 1975 року міністр оборони СРСР Андрій Гречко відмовився від серійного виробництва танка через надмірну витрату пального та відсутність переваг у захисті щодо Т-64А.^[10][11]

Ймовірно, «Об'єкт 219» так і залишився б невдалим прототипом, якби не смерть Гречка у квітні 1976 і прихід Дмитра Устинова на його посаду. Новий міністр оборони був представником військової промисловості, а не армії. Він був активним прихильником ГТД з 1960-х років і був дотичним до створення «Об'єкта 219», тому 6 серпня 1976 року цей танк було несподівано прийнято до серійного випуску як Т-80 на ЛКЗ. Численні проблеми танка планували усунути в ході виробництва. Танк був ідентичний до Т-64 за вогневою потужністю, щоправда, був суттєво дорожчим: Т-64А коштував 143 000 радянських рублів, а Т-80 — 480 000 (в 3,35 раза дорожче).^[10] Таким чином, Радянська армія отримала на озброєнні танки Т-64, Т-72 та Т-80, що не дуже суттєво відрізнялись за показниками (хоча Т-80 випереджав обох за рухливістю^[12]),^[5] однак, мали дуже низький рівень уніфікації: вони відрізнялись двигунами, корпусами, ходовими та комплексами керованого озброєння.^[8][6]

Серед представників Міноборони та армії не було консенсусу щодо «турбінізації» танків. Радянську армію вже цілком влаштовував Т-64, однак перед нею постала перспектива отримати замість нього проблемний Т-80. Велика витрата пального викликала суттєве занепокоєння серед досвідчених офіцерів, які вважали, що дизельний двигун має логістичні переваги. Одним із прихильників дизельних двигунів був маршал бронетанкових військ Амазасп Бабаджанян, однак із його смертю 1977 року вплив критиків ГТД знизився.^[13] Для Устинова ж було принциповим ідеологічне підґрунтя — що газотурбінному американському «Абрамсу» підготовано відповідь у вигляді газотурбінного радянського танка.^[14]

За час проведення робіт зі створення танка впродовж 1968—1976 було збудовано 158 випробувальних зразків, з яких 31 з ходовою Т-64 та решта з оригінальною ходовою.^[12] Т-80 першої серії випускались на ЛКЗ з 1976 до 1978 року.^[6] Ймовірно, всього було випущено до 200 одиниць цієї модифікації.^[10]

Вже 1976 року Т-64 еволюціонував до рівня Т-64Б, отримавши нову систему керування вогнем з лазерним віддалеміром і комплексом керованого протитанкового озброєння 9К112-1 «Кобра», що одразу зробило Т-80 застарілим відносно нього.^[10] Було вирішено не просто запозичити знову башту, але розробити її аналог.^[14][15] Ця модифікація отримала назву «Об'єкт 219Р» і разом із тим отримала останнє покоління радянської комбінованої броні під назвою «Комбінація К», розроблене НДІ сталі. Ця броня надавала захист, еквівалентний 550 мм сталевої броні для лоба башти та 500 мм для верхньої лобової деталі корпуса, спрямований проти поширених на той момент кумулятивних боєприпасів.^[16]

«Об'єкт 219Р» було прийнято на озброєння 1978 року як Т-80Б, запущено в серійне виробництво на ЛКЗ того ж року. Хоч Устинов не був прихильником Т-72, все ж він визнавав потребу в дешевому танку на заміну Т-54, тому УВЗ продовжив виготовляти Т-72 — однак міністр визначив, що інноваційні рішення, як нові системи керування вогнем, мають надходити для Т-80, а не Т-72.^[10]

Омський завод транспортного машинобудування(інші мови) (ОЗТМ) початково планували перекваліфікувати з випуску експортних Т-55А на Т-72, однак йому теж було призначено виробництво Т-80, що було розпочато 1979 року. Омському заводу також доручили створення й командирського танка Т-80БК з системою навігації та додатковою радіостанцією. Устинов також планував випуск цього танка й на Заводі імені Малишева в Харкові на пізніший термін.^[16]

Ліванська війна 1982 року продемонструвала успіх вибухового динамічного захисту «Блейзер», встановленого на ізраїльські танки. Попри те, що в СРСР подібні розробки проводили ще з 1960-х, вони не виклика́ли зацікавлення з боку армії. Однак, ізраїльський досвід спричинив повернення до цієї ідеї, тому НДІ сталі взявся швидким темпом розробити радянський аналог — «Контакт-1». Його почали встановлювати на радянські танки 1983 року, а з 1985 року ЛКЗ почав виготовляти «Об'єкт 219РВ» або ж Т-80БВ з цим динамічним захистом.^[17] Цей танк також отримав потужніший двигун ГТД-1000ТФ потужністю 1000 к.с. Виготовлені раніше Т-80Б у ході ремонту на заводах проходили модернізацію до рівня Т-80БВ.^[15]

Т-80Б став наймасовішим танком сімейства: всього на захід від Уральських гір^{[прим. 3]} на 1990 рік налічувалось 3518 танків Т-80Б, 217 Т-80БК і 617 модернізованих Т-80БВ. Всіх разом було 4352 одиниці.^[16] Також були в наявності 594 виготовлених Т-80БВ і 23 Т-80БВК.^[17]

З виходом на пенсію головного конструктора ХКБМ Олександра Морозова в травні 1976, Устинов остаточно вирішив уніфікувати виробництво танків. На той момент харківські конструктори саме працювали над «Об'єктом 476» (або «Виріб 9А»), який був суттєво модернізованим Т-64Б з новою баштою, оснащеною новітньою комбінованою бронею та системою керування вогнем 1А45 з прицілом 1Г46. Тому було вирішено поставити цю башту на шасі Т-80Б. Таким чином, ЛКЗ відповідав за весь проєкт, а ХКБМ — за бойове відділення танка.^[18]

Зрештою було створено «Об'єкт 219АС», який отримав новий комплекс керованого озброєння та вбудований динамічний захист «Контакт-5», здатний боротись проти підкаліберних снарядів. Він був готовий 1983 та прийнятий 1985 року на озброєння як Т-80У та пішов у серійне виробництво 1987 в Омську. Т-80У був найпотужнішим радянським танком, але це обійшлось дорого: Т-80У коштував 824 000 рублів проти 280 000 за Т-72Б. При цьому дослідження ВНДІТрансмаш показали, що бойова ефективність Т-80У переважала Т-72Б не радикально.^[18]

Початково важливим фактором вибору ГТД було те, що до 1970-х в СРСР не було танкових дизелів потужністю 1000 к.с. Однак, попри появу харківського 6ТД, встановлення дизеля зазнавало спротиву з боку міністра оборони Устинова та головного конструктора Т-80, Миколи Попова. Устинов був прихильником єдиного танка з ГТД, тому з моменту його призначення в 1976 році цей напрямок мав найбільшу підтримку з боку держави. Він також наполягав на переході всіх заводів (крім УВЗ, зайнятого Т-72) до виробництва нового Т-80.^[19][20][10]

Втім, початкова ненадійність, висока вартість і великі витрати пального спонукали до розгляду альтернативних варіантів Т-80 з дизельними двигунами. Перші проєкти були створені ще в 1975—1976 на ЛКЗ та ХКБМ. ХКБМ розробило «Об'єкт 478», який мав на шасі Т-80 реалізувати рішення «Об'єкта 476», а саме — моторно-трансмісійне відділення з двигуном 6ТД-1 та нову башту (яка пізніше лягла в основу Т-80У). Також у ХКБМ був ще більш радикальний проєкт «Об'єкт 478М» з чотиритактним 1500-сильним дизелем 12ЧН, системою активного захисту «Шатер» тощо. Ці проєкти залишились на папері через активне запровадження Устиновим танків з ГТД.^[21][22]

Питання встановлення двигуна 6ТД обговорювались у заступників міністра оборони Василя Петрова й Віталія Шабанова. Зрештою смерть Устинова 20 грудня 1984 та кадрові зміни дали «зелене світло» на повернення до дизельних двигунів. В січні 1985 року заступник міністра оборони Віталій Шабанов вперше визнав, що Міноборони весь час вело дві паралельні лінії: ГТД і дизель.^[13]

Через проблеми з опануванням ГТД в Харкові, ще з 1981 року проводились роботи зі створення резервного варіанту Т-80 з двигуном 6ТД-1, який проходив випробування 1983 і 1985 років.^[13] ЛКЗ створив «Об'єкт 219РД» — Т-80Б з челябінським двигуном 2В-16 (він же А-53-2), ОЗТМ пропонував «Об'єкт 644» з В-46-6 від Т-72. Однак 2В-16 був сирим, а В-46-6 мав замалу потужність. Харківський двигун був досконалішим і найбільш доведеним до серійного рівня. З 1985 року було розпочато виготовлення дизельного Т-80УД з двигуном 6ТД-1 потужністю 1000 к.с., а з 1987 він повністю замінив у виробництві Т-64.^{[22][23][24][13]}

Цей розділ описує будову танків Т-80 зразка 1976 року, Т-80Б і Т-80БВ. Будову танків-наступників див. у статтях Т-80У, Т-80УД і Т-80БВМ.

Компонування в цілому ідентичне Т-64.^[25] Екіпаж складають три особи (як і на Т-64 й Т-72): механік-водій, командир танка й навідник.^[26]

Танк поділений на три частини: відділення керування, бойове відділення та силове (моторно-трансмісійне) відділення. Відділення керування розташоване в передній частині, в його центрі розташоване місце механіка-водія, ліворуч і праворуч від нього розміщено баки з пальним. Бойове відділення представлене поєднанням корпусу й башти, воно розташоване в центрі машини між відділенням керування та силовим. Разом з баштою обертається кабіна, де містяться механізм заряджання й місця навідника та командира, розташовані ліворуч і праворуч від гармати відповідно. В задній частині корпусу знаходиться силове відділення.^[27]

Лобовий броньовий захист комбінований, складається з верхньої та нижньої лобових деталей, зварених між собою. Борти є цільноштампованими сталевими листами, корма зварена з двох листів. Дно корпусу має коритоподібну форму з трьох бронелистів, в ньому також наявні виштамповки під торсіони та місце механіка-водія.^[28] Для лобових і бортових проєкцій починаючи з Т-80Б використано катану сталеву броню підвищеної твердості БТК-1^{[прим. 4]}.^[25][29]

Перші Т-80 мали башти, аналогічні баштам Т-64А, але вже з 1977 року було прийнято литу башту з керамічними стрижнями (також знані як «піщані стрижні»)^[30], за зразком башти Т-72А; товщину сталі при цьому було збільшено.^[29][25] Корпус мав дещо іншу броню тришарової (рос. трёхпреградная, дос. «триперешкодна») конфігурації: 80-мм зовнішня сталева плита, 105-мм шар склотекстоліту, 20-мм сталева плита. Захист башти й корпуса Т-80Б оцінювали як 550 і 500 міліметрів сталевого еквіваленту відповідно.^[16]

У рамках дослідно-конструкторської роботи «Відбиття» (рос. ОКР «Отражение»), відкритої задля протидії новим західним боєприпасам, як M111, було створено ефективнішу броньову комбінацію: 60-мм зовнішня сталева плита, 35 мм склотекстоліту, 30 мм сталі, 35 мм склотекстоліту й 40 мм сталі. Таку посилену броню отримали Т-64БВ і Т-80БВ, прийняті на озброєння 1985 року. Т-80Б отримав додатковий 30-мм лист сталі, що наварювався на верхню лобову деталь під час ремонту, однак цей захист дещо поступався п'ятишаровому.^[29] Т-80БВ також отримав вибуховий динамічний захист «Контакт-1».^[25]

Внутрішні стінки броні покрито шаром полімерного підбою, який має запобігати розльоту дрібних уламків броні, що утворюються з її внутрішнього шару при влучанні боєприпаса.^[25]

Також підбій виконує роль протирадіаційного захисту, знижуючи дію гамма-випромінення. Для цього механік-водій також має в сидінні спеціальну вставку. Підбій і паливні баки, розташовані довкола екіпажу, також виконують роль захисту від нейтронних засобів ураження. Також для захисту від зброї масового ураження та протидії пожежі танк обладнано напівавтоматичною системою колективного захисту (СКЗ), що містить: прилад радіаційної та хімічної розвідки, апаратуру комутації ЗЕЦ-11-22, фільтровентиляційну установку (ФВУ), підпоромір, механізм зупинки двигуна та ущільнення корпусу й башти. СКЗ може працювати в ручному та автоматичному режимах.^[25]

В автоматичному режимі СКЗ спрацьовує в разі виявлення за бортом радіаційного або хімічного зараження, вмикаючи механізми ущільнень, що закриваються, та фільтровентиляційної установки. ФВУ створює в танку підвищений тиск чистого повітря. У разі пожежі (яка виявляється датчиками температури) СКЗ вимикає нагнітач і двигун і розпилює вогнегасну речовину. Ця речовина розташована в трьох балонах і подається за допомогою піропатрона через розпилювач.^[25]

Всі модифікації Т-80 мають 125-мм гладкоствольну танкову гармату з роздільним заряджанням 2А46, уніфіковану з Т-64 та Т-72.^[25][31] Перші Т-80 отримали гармату у версії 2А46-1, з Т-80Б — 2А46-2, з 1980 року — 2А46М-1.^[26] Гармата обладнана механізмом заряджання та двоплощинним стабілізатором (2Е28М2 на Т-80, 2Е28М на Т-80Б).^[32][33][15]

Зовнішні відеофайли
	Принцип роботи автоматів заряджання на YouTube

Механізм заряджання (МЗ) конвеєрного типу в цілому аналогічний такому в Т-64,^[25] забезпечує швидкострільність 6—8 пострілів на хвилину.^[16] АЗ гідроелектромеханічний, складається з двох кілець, що містять снаряди (горизонтально на підлозі кабіни) та метальні заряди (вертикально за стінкою кабіни, під погоном башти). Для доправлення пострілу до гармати, її має бути встановлено на кут заряджання автоматично стабілізатором гармати або вручну. Після пострілу відстріляний піддон боєприпаса вловлюється спеціальним механізмом і кладеться до вільного лотка в АЗ.^[31] Час заряджання пострілу складає 7,1—19,5 секунд при повороті АЗ на один крок і при повному оберті відповідно.^[32]

Порівняно з Т-72, такий формат АЗ давав можливість розмістити більше снарядів (28 проти 22), але поміщав заряди по периметру всієї башти, будучи більш вразливим при пробитті броні й оточуючи екіпаж з усіх боків. Вертикальне розташування зарядів ускладнювало прямий зв'язок між командиром і механіком-водієм, а також майже внеможливлювало залишення танка останнім, у разі коли ствол гармати перебував над його люком. У крайньому разі це можна було зробити, якщо зняти два лотки з зарядами, але цей процес не був легким.^[34]

Боєкомплект до гармати складає 38 пострілів (38 снарядів і 38 гільз): 28 пострілів розташовані в конвеєрі механізму заряджання, ще 3 в бойовому відділенні та 7 у відділенні керування.^[25] Час заряджання боєкомплекту в АЗ складає 13—15 хвилин.^[32][34]

Починаючи з Т-80Б встановлено комплекс керованого озброєння 9К112-1 «Кобра», що веде вогонь радіокерованими протитанковими керованими ракетами 9М112. Ракети розташовуються в конвеєрі МЗ, поділені на дві частини, та запускаються через ствол гармати. Керування ракетою здійснюється за допомогою антени ГТН-12, розташованої перед люком командира на башті.^[35]

З гарматою спарений 7,62-мм кулемет ПКТ, розміщений праворуч від гармати перед місцем командира^[26]. Його боєкомплект складає 1250 патронів у п'яти стрічках.^[25]

На основу люка командира встановлено 12,7-мм кулемет НСВТ, призначений для ведення вогню по наземних і повітряних цілях на дистанції до 2000 метрів.^[31] Зенітна кулеметна установка ЗУ-80 відрізняється як від ЗУ-64, так і від ЗУ-72, причому вона отримала найгірші риси обох. ЗУ-80 є установкою відкритого типу, тобто, для стрільби потребує висування командира з люка, як на Т-72, але на відміну від ЗУ-72, вона не має окремого обертового кільця —тобто, потребує обертання разом з командирською башточкою, як ЗУ-64; однак, ЗУ-64 дистанційна та має електропривід, який компенсує цю проблему. Обертання 300-кілограмової башточки з ЗУ до того ж ускладнюється плечем сили через довжину та вагу кулемета.^[34] Боєкомплект зенітного кулемета складає 300 патронів у трьох стрічках. Примітно, що на Т-80У та Т-80УД використали інші зенітні установки: перший отримав три нерухомі кріплення на даху башти, а другий — дистанційно керовану установку, подібну до ЗУ-64.^[25]

Також танк штатно має автомат АКМС із 300 патронами в 10 магазинах, 10 ручних гранат Ф-1^[25] і 26-мм сигнальний пістолет.^[36]

Над місцем командира розташована обертова командирська башточка з перископами (2×ТНПО-160, 2×ТНПА-65 та задній ТНПТ-1^[37]) та комбінованим (денним і нічним) спостережним пристроєм ТКН-3, або ТКН-3В на Т-80Б.^[26]

На перші Т-80 було встановлено денний приціл навідника з оптичним віддалеміром ТПД-2-49, але вже невдовзі Т-80 отримали приціли нового покоління ТПД-К1 з лазерним віддалеміром (як у Т-72А та Т-64Б).^[25] Приціл ТПД-К1 має 8-кратне збільшення.^[32] Нічний приціл початково був представлений застарілим ТПН-1-49-23, але його достатньо швидко замінили на ТПН-3-49^[34] (кратність 5,5) з ЕОП 1 покоління,^[38] що забезпечує дальність бачення до 1300 в активному режимі (з увімкненим прожектором) та до 850 метрів у пасивному. Для підсвічування цілі використовується інфрачервоний прожектор Л-4А з кутом освітлення 1°.^[32][33]

Т-80Б отримав від Т-64Б систему керування вогнем 1А33 «Об»,^[25] що містила приціл з лазерним віддалеміром 1Г42 (змінна кратність 3,9—9), балістичний обчислювач 1В517, блок дозволу на постріл 1Г43 і комплект давачів, зокрема, давач бічного вітру^[34].^[26]

У верхній лобовій деталі вбудовано пристрої спостереження ТНПО-160 для механіка-водія. На відміну від Т-64 та Т-72, Т-80 мали три перископи для механіка-водія, що поліпшувало його оглядовість.^[25] Для водіння вночі центральний перископ знімали, на його місце встановлювали пристрій нічого водіння ТВНЄ-4Б, який штатно перебував у відділенні керування в знятому неробочому вигляді.^[26][32] Підсвічування для пристрою нічного водіння відбувається за допомогою інфрачервоної фари ФГ-125.^[33]

Силова установка представлена газотурбінним двигуном (ГТД) ГТД-1000Т потужністю 1000 к.с. або форсованим до 1100 к.с. ГТД-1000ТФ (з Т-80Б)^[15] виробництва Калузького моторного заводу МАП і додатковим обладнанням. Силова установка виконана моноблоком і виймається з моторно-трансмісійного відділення цілісно з низкою агрегатів і систем.^[39] Час на заміну двигуна складає 5 годин, кожної з двох коробок передач — по 4,5 години. Для порівняння, у Т-72 цей процес займає 24 (і ще понад 17 годин на заміну гітари) на двигун й по 10,5 години на коробки передач.^[25]

Двигун є тривальним з двокаскадним відцентрово-відцентровим компресором, двома одноступеневими турбінами компресора, кільцевою протитечійною камерою згоряння, вільною одноступеневою силовою турбіною з регульованим сопловим апаратом. Відбір потужності з двигуна на тягові колеса відбувається за допомогою вільної турбіни через редуктор і трансмісію. Частота обертання турбіни може складати від 0 до 26 650 обертів на хвилину.^[25]

Трансмісія механічна з гідравлічною сервосистемою керування. Ця система була створена на основі трансмісії в Т-64 та адаптована для ГТД.^[25]

Танк має 8 внутрішніх і 5 зовнішніх баків із пальним: 1100 літрів у заброньовому просторі, 700 л у зовнішніх баках і 400 л у навісних баках. Для заправлення використовується авіагас марок Т-1, ТС-1 (дві основні марки), РТ, дизельне пальне марок ДЛ, ДЗ, ДА та бензин А-72. Причому, допускається змішування Т-1, ТС-1 і РТ з дизелем у будь-яких пропорціях.^[25][32][40]

Ходова частина створена спеціально для цього танка. На відміну від Т-64, опорні котки мають зовнішнє гумове покриття. Гусенична стрічка зроблена зі штампованих елементів, з'єднаних паралельними (здвоєними) гумометалевими шарнірами. Бігова доріжка (місце контакту стрічки та котка) також має гумове покриття. Такі нововведення суттєво зменшили вібрації, зменшили шум при русі,^[14] збільшили на 25% ефективну площу зчеплення з ґрунтом, однак збільшили масу танка на 4 тонни в порівнянні з Т-64.^[41] Гусениці Т-80 мають плавніший хід за Т-72, тому російські Т-72Б3 та українські Т-72АМТ використовують тягові колеса та стрічку від Т-80.^[42][43]

Підвіска індивідуальна торсіонна з гідравлічними амортизаторами, складається з 12 вузлів підвіски та 6 амортизаторів. Торсіони розташовані поперек корпуса машини, займаючи всю його ширину, для чого торсіони правого борта зміщено вперед. Торсіони лівого й правого бортів не взаємозамінні. Амортизатори розташовані по три на борт: на перших, других і шостих вузлах підвіски.^[25]

Під час натягу гусеничної стрічки навантаження на ґрунт під крайніми котками зменшується, а під середніми зростає, що сприяє зменшення опору руху та повороту на твердих ґрунтових дорогах, однак, має недостатню прохідність ґрунтами зі слабкою носійною здатністю.^[44]

Засоби зв'язку. Т-80 має радіостанцію Р-123М і танковий перемовний пристрій на 4 абоненти Р-124.^[35][32]

Система колективного захисту. Танк обладнано автоматичною системою захисту екіпажу від ураження при ядерному вибуху або при застосуванні отруйних речовин. У вигляді датчика встановлений прилад радіаційної та хімічної розвідки, також є апаратура управління виконавчими пристроями 3ЭЦ11-2 і фільтровентиляційна установка для створення надлишкового тиску повітря в танку (підпора).

Протипожежне обладнання. У танку змонтовано автоматичну систему пожежогасіння, що складається з апаратури 3ЕЦ11-2, трьох балонів з фреоном 114В2 та 15 датчиків пожежі. Є ручний вуглекислотний вогнегасник^[45].

Система обігріву. Відбір повітря на обігрів танка проводиться від турбокомпресора двигуна з температурою повітря, що відбирається 300°С. Позитивна температура в танку (взимку) досягається приблизно через 10 хвилин^[45].

Система пуску димових гранат. Починаючи з Т-80Б, танки обладнані пристроями для поставлення димової завіси 902Б «Туча», що складаються з восьми 81-мм димових мортирок, розташованих на лобі башти в Т-80Б або на бортах башти в Т-80БВ. Дальність запуску гранат — 250-300 метрів.^[33][25]

Термодимова апаратура. Використовується для маскування танка у вигляді постановки димової завіси. Тривалість безперервної роботи 10 хв. при витраті палива за цикл 10 літрів^[45].

Устаткування для підводного водіння. Танк оснащений знімним обладнанням для підводного керування, що дозволяє долати водні перешкоди глибиною до 5 метрів, без обмеження ширини броду. Без підготовки танк долає водні перепони завглибшки до 1,2 м, з підготовкою 15 хв — до 1,8 метра. У танку встановлено два водовідкачувальні насоси з продуктивністю 100 літрів/хв^[45].

Устаткування для самокопування^[ru]. Танк оснащений вбудованим бульдозерним обладнанням для самокопування. Ширина відвалу 2140 мм. Час самоокапування танка становить від 12 до 40 хв (залежить від ґрунту)^[45].

Устаткування для встановлення протимінного тралу. На танк може встановлюватися колійний протимінний ножовий трал^[en] КМТ-6^[32].

Електроустаткування. Бортова мережа постійного струму, однопровідна з мінусом на масі. Джерела струму — на двигуні встановлений авіаційний генератор ГС-18МО на напругу 28,5 вольт і чотири свинцеві кислотні стартерні акумуляторні батареї 12СТ-85Р. Загальна ємність батарей 340 А·год. Генератор віддає в мережу струм максимально до 600 ампер при оборотах ротора генератора в діапазоні 4200-9000 об/хв. Для розкручування двигуна під час запуску використовується авіаційний стартер-генератор ГС-12ТО. З ним працює панель керування ПУС-71.

В таблиці нижче наведено характеристики основних серійних варіантів родини Т-80.

• Об'єкт 219 сп. 1 — сп. 8 — створені з початку 1970-х років дослідні зразки, «сп. 1» був варіантом Т-64 з газотурбінним двигуном, «сп. 2» вже отримав оригінальну ходову.^[51] Всього за час проведення робіт зі створення танка було збудовано 158 випробувальних зразків, з яких 31 з ходовою Т-64 та решта з оригінальною ходовою. Також існував ескізно-технічний проєкт «Об'єкт 219М», представлений 1973 року, який виплив у рекомендації ГБТУ та подальші покращення танка.^[12]
• Т-80 (Об'єкт 219) — перший серійний зразок, прийнятий на озброєння 1976 року з ходовою частиною від сп. 2.^[26] Серійно випускався з 1976 по 1978 рік, виготовлено до 200 одиниць.^[10]
  • Об'єкт 219РД — дослідний зразок ЛКЗ з дизельним двигуном А-53-2 (2В16) потужністю 1200 к.с. Створений у 1975—1976, але не був завершений і до 1983, серійно не виготовлявся.^[26][52]
  • Об'єкт 644 — дослідний зразок ОЗТМ^[ru] з дизельним двигуном В-46-6 від Т-72.^[52]
  • Об'єкт 478 — дослідний зразок ХКБМ з дизельним двигуном 6ТД і баштою «Об'єкта 476», спроєктований 1976 року.^[52]
  • Об'єкт 478М — проєкт, виконаний в 1976 році. Був подальшою модернізацією «Об'єкта 478». Серед основних змін була установка комплексу активного захисту «Шатер» та нового дизельного двигуна 12ЧН, потужністю 1500 к.с.^[52]
• Т-80Б (Об'єкт 219Р) — найпоширеніший серійний варіант, створений впродовж 1976—1978 років і запущений в серію 1978. Танк повторює рішення Т-64Б: нова система керування вогнем 1А33 (що містить: приціл з лазерним віддалеміром 1Г42, балістичний обчислювач 1В517, стабілізатор 2Е26М), комплекс керованого озброєння 9К112-1 «Кобра», система постановки димової завіси 902Б «Туча» тощо.^[16][26]
  • Т-80БК (Об'єкт 630) — командирський варіант Т-80Б з установкою додаткової навігаційної та радіоапаратури.^[53]
  • Об'єкт 219А (також відомий як Т-80А) — дослідний зразок Т-80Б з литою баштою «Об'єкта 476». Розроблявся з середини 1970-х паралельно з «Об'єктом 478». 1982 року створено дослідний зразок. Разом з 219В став прототипом Т-80У.^[54]
  • Об'єкт 219В — дослідний зразок, створений 1983 року для випробування нового комплексу озброєння з системою керування вогню 1А45 «Іртиш» і ПТКР «Рефлекс». Також мав новий нічний приціл ТПН-4 і радіостанцію Р-173.^[54]
  • Об'єкт 219Є — дослідний зразок з комплексом оптико-електронного придушення «Штора-1».^[55]
  • Т-80БМ1 — дослідний зразок Т-80Б із встановленим комплексом активного захисту «Арена-Э».
• Т-80БВ (Об'єкт 219РВ) — варіант Т-80Б з навісним динамічним захистом «Контакт-1». Прийнятий на озброєння з 1985. Також частину Т-80Б оновлювали до цієї версії при ремонті.^[26]
  • Т-80БВК — командирський варіант Т-80БВ, аналогічний Т-80БК, але з навісним динамічним захистом.
  • Т-80БВ зразка 2018 року^[56] (офіційна назва невідома) — українська модифікація 2018—2019 років за зразком Т-64БВ зр. 2017, що включає новий динамічний захист, тепловізійний приціл навідника, цифрову радіостанцію, оновлені нічні прилади спостереження з ЕОП третього покоління, засоби супутникової навігації.^[57][58] Також було встановлено двигун потужністю 1250 к.с.^[59] Станом на березень 2020 було поставлено 88 модернізованих танків.^[60]
  • Т-80БВМ — російська глибока модернізація 2017 року з новою системою керування озброєнням, прицілом «Сосна-У», двигуном ГТД-1250, динамічним захистом «Релікт» тощо.
    • Т-80БВ зразка 2022 року та зразка 2023 — модифікації, візуально подібні до Т-80БВМ, але без прицілу «Сосна-У». Деякі джерела відносять їх до різновидів Т-80БВМ,^[61][62][63] а деякі — до Т-80БВ.^[64][65][66] Танк зразка 2022 має оригінальний приціл 1Г42 від Т-80БВ і встановлений 1ПН-96МТ-02 замість ТПН-3-49.^[61] Танк зразка 2023 року отримав штатний «мангал» і комплекс РЕБ «Волнорєз».^[63]
  • Об'єкт 292 — дослідний танк зі 152-мм гарматою ЛП-83 і механізмом заряджання в баштовій ніші. Прототип створений у 1990—1991 роках.

• Т-80У (Об'єкт 219АС) — створений 1983 року, запущений в серійне виробництво 1985 року. Обладнаний системою керування вогню 1А45 «Іртиш» і комплексом керованого озброєння «Рефлекс», новою комбінованою бронею з вбудованим динамічним захистом «Контакт-5».
• Т-80УД «Береза» (Об'єкт 478Б) — варіант Т-80У з дизельним двигуном 6ТД-1, потужністю 1000 к.с. і зенітною кулеметною установкою з дистанційним керуванням, що виготовлявся на заводі імені Малишева з 1985, прийнятий на озброєння 1987 року. Після розпаду СРСР цей варіант серійно виготовлявся вже в незалежній Україні на експорт до Пакистану.
  • Т-84 — український основний бойовий танк. Удосконалений варіант Т-80УД. Оснащений зварно-катаною баштою, системою «Штора-1», новою ДЗ, а також двигуном 6ТД-2. Серійно не випускався.
    • Т-84У «Оплот»  — модифікація Т-84, що надійшла на озброєння України 1999 року.
• Т-80УЄ-1 (рос. Т-80УЕ-1; «Об'єкт 219АС-1») — поєднання бойового відділення (башти) Т-80УД та модернізованого корпусу Т-80БВ, що відбувалось на початку 2000-х у Росії. Також встановлено двигун ГТД-1250.^[67]
• Т-80 з бойовим відділенням «Бурлак» — російський перспективний проєкт з автоматом заряджання в забаштовій ніші.^[68][69]

• 2С7 «Піон» — самохідна артилерійська установка, використовує частину вузлів ходової Т-80;^[70]
• 2С19 «Мста-С» — самохідна артилерійська установка, використовує частину вузлів ходової Т-80;^[70]
• БРЕМ-80У^[ru] — броньована ремонтно-евакуаційна машина;^[70]
• БТМ-4М^[ru] — траншейний екскаватор;
• Ладога^[ru] — високозахищений транспортний засіб, важка командно-штабна машина;
• ПДП — плавучий транспортер, переправно-десантний пором;
• ПТС-4^[ru] — плавучий транспортер, використовує частину вузлів ходової Т-80;
• С-300В — зенітний ракетний комплекс, основні машини комплексу використовують частину вузлів ходової Т-80;^[70]
• СПМ^[ru] — спеціальна пожежна машина.
• Дослідна важка БМП на шасі Т-80 була створена 2010 року на ХБТЗ.^[71]

За часів СРСР танк не зазнав бойового застосування.^[72] Також росіяни не використовували свої Т-80 в бойових діях у російсько-грузинській війні.^[11]

У ході політичної кризи в Росії 4 жовтня 1993 року шість танків Т-80УД 12-го гвардійського танкового полку Кантемирівської дивізії відкрили вогонь по будівлі парламенту в Москві. Танки під керівництвом генерал-майора Валерія Євневича^[ru][73] випустили 2 підкаліберних і 10 уламково-фугасних боєприпасів.^[74] За словами одного з танкістів-учасників подій, вони не знали, по кому ведуть вогонь: представники ФСК перед тим нібито повідомили їм, що в будівлі знаходились терористи.^[75]

Попри те, що в Закавказькому військовому окрузі не було Т-80, 1994 року перед штурмом Грозного було знято зі зберігання деяку кількість Т-80Б і Т-80БВ і передано підрозділам, які до того не мали справи з Т-80. Не звиклі до високих витрат пального навіть на холостому режимі, екіпажі швидко опинялись з порожніми баками.^[76][11] Значна кількість залучених танків взяла участь у боях із порожніми касетами динамічного захисту, без вибухових елементів.^[72] Під час штурму 31 грудня 1994 року 70% з залучених до штурму танків було виведено з ладу. Відомо про втрату щонайменше 17 одиниць Т-80Б і Т-80БВ.^[76] Т-80 також показали себе дещо менш живучими, ніж Т-72, через вертикальне розташування метальних зарядів.^[72]

Міністр оборони РФ Павло Грачов заявив, що основною причиною провалу стали саме недоліки танка. Це не відповідало дійсності, реальними причинами були відсутність адекватного планування, невдала тактика застосування та брак навченості екіпажів. Чеченці ефективно використовували місцевість, атакуючи танки з проєкцій, не захищених динамічним захистом, як борти, дах моторного відділення тощо, тоді як кулеметники та снайпери придушували піхоту. Також вони активно користувались малими кутами вертикального наведення, атакуючи з підвалів і верхніх поверхів.^{[77][76][72][11]}

Т-80 брали участь і в бойових діях 1995—1996 років, але зазнали значно менших втрат.^[78]

Щодо Другої російсько-чеченської війни думки в різних джерелах розбігаються: одні стверджують, що Т-80 не брали участі в боях,^[11][72] а за іншими — було розгорнуто 250 танків 3-ї мотострілецької дивізії, з яких більшість складали Т-80.^[79]

У ході війни на сході України деякі підрозділи російських сил вторгнення з танками Т-80 перебували на території України. У звіті за 23 січня 2015 року СММ ОБСЄ зафіксувала 6 танків Т-80 біля Макіївки, які рухалися трасою H21 на захід до Донецька.^[80][81] Це відбувалося поблизу битви за Дебальцеве, за ідентифікацією групи «ІнформНапалм», це була рота Т-80У 4-ї танкової дивізії.^[82]

Т-80БВ, продані Білоруссю, взяли участь у війні. Про перші втрачені танки стало відомо 2015 року під час боїв у Сані. Кількома роками пізніше хусити захопили значну кількість танків разом із базою Аль-Нухаддін, але частину з них (від 5 до 12) було знищено в ході авіаударів Коаліції.^[83]

Під час повномасштабного російського вторгнення обидві сторони широко застосовували танки родини Т-80.

4-та танкова дивізія (Кантемирівська), оснащена переважно сучасних Т-80, зазнала важких втрат на початку вторгнення.^[84] Її розбиття мало й символічне значення, оскільки цей підрозділ вважався елітним.^[85] У ході Слобожанського контрнаступу Кантемирівська дивізія знову зазнала тяжких втрат і втратила боєздатність. Сумарна кількість втрачених Т-80У від початку вторгнення склала близько 90 одиниць, з яких близько половини потрапили до Сил оборони України та згодом використовувались проти росіян.^[86][87] За даними IISS, протягом року вторгнення Росія втратила близько 2/3 наявних Т-80БВ/У.^[84]

Деяку кількість викрадених у ЗС РФ Т-80 використовували бійці «Групи Вагнера» під час збройного заколоту в червні 2023, однак після його завершення передали техніку назад до збройних сил.^[88][89]

Кількість візуально підтверджених втрат (за даними Oryx) серед основних моделей родини Т-80 станом на 15 серпня 2024 року наведена таблицею нижче. Серед менш поширених моделей (знищено/захоплено): 3/0 Т-80Б, 3/1 Т-80БВК, 1/1 Т-80УК, 3/4 Т-80УЕ-1 та єдиний відомий зразок^[90] Т-80УМ2. Також знищено 11 невстановлених моделей Т-80 і захоплено 2.^[91]

У Силах оборони України наявні до вторгнення Т-80БВ зразка 2018 використовувались Десантно-штурмовими військами та Морською піхотою.^[92][93][94]

Візуально підтверджені українські втрати за Oryx станом на квітень 2024 року склали 37 знищених і 13 захоплених Т-80БВ.^[95] Попри те, що Україна втратила близько половини свого парку Т-80, було захоплено понад 100 російських Т-80 різних модифікацій і відновлено деяку кількість техніки зі зберігання.^[93]

•  Кіпр: 27 Т-80У та 14 Т-80УК було закуплено в Росії, перші танки надійшли 1996 року. 2010 року було додатково закуплено ще 41 Т-80У та 4 БРЕМ-80У.^[96] 82 танки в строю станом на 2022 рік.^[97]
•  Пакистан: 320 Т-80УД було закуплено в України, танки надійшли протягом 1997—1999 років. 315 танки Т-80УД станом на 2022 рік.^[98]
•  Південна Корея: 80 одиниць Т-80У станом на 2015 рік,^[99] 40 Т-80У з 2020 року.^[100]
•  Росія: станом на 2024 рік, 350 одиниць Т-80БВ/БВМ/У в строю та щонайменше 750 на зберіганні, переважно Т-80БВ і УД, деяка кількість Т-80У/УЕ-1.^[101][102]
  • Сухопутні війська: 150 Т-80БВ/У та 100 Т-80БВМ станом на 2024 рік.^[102]
  • Морська піхота: 100 Т-80БВ і БВМ станом на 2024 рік.^[102]
  • Російські окупаційні війська: 2018 року бойовики «ДНР» заявляли про наявність у них 57 танків родини Т-80.^[103]
•  Україна: 88 модернізованих Т-80БВ станом на 2022 рік, з яких 60 у ДШВ та 28 у Морської піхоти. 250 Т-80БВ/БВМ/У та інших, в тому числі захоплених і відновлених в ході Російського вторгнення в Україну.^[104]

•  Білорусь: 92 Т-80 станом на 2003—2011 роки, 69 станом на 2012—2017, з 2018 не згадуються у звітах The Military Balance.^[105]
•  Ємен (урядові сили): 66 танків Т-80 куплено в Білорусі 2010 року, ще 14 у 2012.^[83] З 2016 року не фіксуються в урядових сил.^[106]
  • Єменські хусити: невідома кількість захоплена в урядових сил, відомо про щонайменше 12 танків у 2022 році, але їх стан невідомий.^[107]
•  Узбекистан: деяка кількість Т-80БВ.^[108]

•  СРСР: виготовлено понад 5000 тисяч танків родини Т-80, з яких було розгорнуто 4907 станом на 1991 рік. Внаслідок розпаду СРСР танки перейшли переважно до Росії й у невеликих кількостях до України та Білорусі.^[109]

Вперше розгорнуто танки цієї родини в Європі було 1981 року в Групі радянських військ у Німеччині (ГРВН). Відомо про наявність Т-80Б у 29-му танковому полку (9-та танкова дивізія, 1-ша гвардійська танкова армія) та у 8-й гвардійській танковій армії.

1990 року Договором про звичайні збройні сили в Європі було встановлено кількість наявних на захід від Уральських гір танків Т-80. Загальна кількість складала 4874 танки, однак не було враховано 320 танків на заводі в Харкові^{[прим. 5]}, а також деяку кількість за Уралом, на заводі в Омську, складах і тренувальних базах. Розподіл танків був такий:

• За типами: 112 Т-80, 3518 Т-80Б, 217 Т-80БК, 594 Т-80БВ, 23 Т-80БВК, 410 Т-80У та Т-80УД.^[110]
• За місцем розгортання: 3020 танків Т-80Б і БВ у ГРВН, 600 танків у Північній групі військ у Польщі, 705 танків на території РСФСР (зокрема, в Кантемирівській і Таманській дивізіях, а також у п'яти дивізіях Ленінградського військового округу).^[109]

На мить розпаду СРСР практично всі Т-80 опинились на території Росії, крім 350 танків в Україні та до 100 танків у Білорусі.^[109] За часів СРСР Т-80 ніколи не експортувались.^[72]

Станом на 1992 рік на службі перебували 3254 танки. Погані бойові результати в Першій російсько-чеченській війні склали погану репутацію сімейству Т-80. Втім, на 1997 рік Т-80 усе одно складали 3210 з 5546 танків ЗС РФ на захід від Уралу (близько 60%).^[112]

ЛКЗ після розпаду СРСР був неактивним, а ОЗТМ^[ru] продовжував вести роботу над Т-80У. Завод отримував деяке фінансування та зміг реалізувати низку експортних контрактів.^[112]

Однак, висока вартість Т-80У порівняно з Т-72 і Т-90 не сприяла успішному експорту, до того ж конкуренцію Т-80У складали українські Т-80УД і Т-84. Уралвагонзавод (УВЗ) скористався вікном можливостей, перейменувавши Т-72БУ на Т-90 і розпочавши його рекламну кампанію — і вже 1996 року саме цей танк ЗС РФ обрали як свій майбутній танк. Втім, до 2005, російська влада не фінансувала нові танки, але на відміну від ОЗТМ, УВЗ тримався за допомогою більшого експорту й виробництва залізничного устаткування. Зрештою, ОЗТМ збанкрутував 2006 року.^[112]

В листопаді 2016 року видання Jane's повідомило про можливі плани російського керівництва з наступного року розконсервувати танки Т-80БВ.^[113] 2017 року на форумі «Армія-2017» ОЗТМ продемонстрував новітню модифікацію танків Т-80БВ — Т-80БВМ, оснащену двигуном ГТД-1250 з потужністю 1250 к.с., прицілом «Сосна-У» та комплексом динамічного захисту «Релікт». Тоді ж було підписано й контракт на постачання цих танків,^[114] російська армія почала отримувати їх у 2018 році.^[115] У серпні 2020 року в рамках військово-технічного форуму «Армія-2020», було підписано новий контракт на проведення ремонту та модернізації понад 50 танків до рівня Т-80БВМ^[115].

У ході вторгнення в Україну з 2022 року цей танк зазнавав модифікацій і постачався в різних комплектаціях, з прицілами «Сосна-У» або старими 1Г42 і 1ПН96МТ-02,^[61][62] з танковими комплексами РЕБ «Волнорєз» або без них, а також з заводськими протидроновими «мангалами» під назвою «Криша» (рос. Крыша).^{[63][116][117]} У деяких джерелах поділяють Т-80БВ зразка 2022/23 та Т-80БВ зразка 2022/23 за наявністю або відсутністю прицілу «Сосна-У».^[64][65][66]

Через значні втрати у важкій бронетехніці під час російсько-української війни навесні 2022 року росіянам довелось знімати зі зберігання не лише Т-62, а і Т-80БВ без будь-яких модернізацій та терміново перекидати на фронт.^[118] З 2023 року росіяни також почали знімати зі зберігання Т-54, Т-55 та Т-64.^[102]

У січні 2024 року французька OSINT-спільнота ARI нарахувала 6—7 тисяч танків на зберіганні в Росії, з яких вдалось ідентифікувати за типами 4347 одиниць. Серед ідентифікованих танків 750 склали Т-80, переважно Т-80БВ і УД, а також деяка кількість Т-80У/УЕ-1.^[101] Втрати компенсувались шляхом відновлення танків, у тому числі немодернізованих до рівня БВМ танків Т-80БВ/У, частка яких зросла за час вторгнення.^[102]

З вересня 2023 року відомо про заяви щодо відновлення виробництва танків Т-80 з нуля, однак передбачена комплектація цих танків невідома, оскільки деякі технології можуть бути недоступні.^{[119][120][66]} На думку дослідника Андрія Тарасенка це може бути Т-80 зі встановленим бойовим відділенням за програмою «Бурлак» з автоматом заряджання в забаштовій ніші.^[68]

Також з вересня відомо про плани щодо налагодження виробництва двигуна ГТД-1250 на Калузькому двигунобудівному заводі,^[121] а в липні було продемонстровано модифікацію ходової з керованими телескопічними амортизаторами, що можуть працювати в гідроциліндрів для автоматичної зміни навантаження на перший та шостий опорні котки, що може підвищити прохідність танка на слабкому ґрунті.^[44]

Один із чотирьох основних радянських танкових заводів, Завод імені Малишева (ХЗТМ), розташований у Харкові. Цей завод за часів СРСР виготовляв до 1987 року Т-64, а з 1987 — Т-80УД. Однак, брак фінансування та залежність від російських деталей призвели до занепаду виробництва. За допомогою часткової локалізації виробництва ХЗТМ зміг розробити й поставити до Пакистану з 1997 до 1999 року 320 танків Т-80УД, з яких 175 були новими, виготовленими з нуля. Також було розроблено сучасніший Т-84.^[122] Попри серійне виробництво, Т-80УД не стояв на озброєнні в Україні, як і Т-80У.^[43]

Крім виробничих потужностей, Україна також успадкувала 350 танків зі складу радянської 20-ї танкової дивізії, що перебувала в Польщі до 1993 року, серед яких були Т-80БВ^[93] і Т-80УД та інші^[123]. Частину Т-80УД продали Пакистану, в результаті на 2000 рік танків родини Т-80 залишилось 270 одиниць.^[124][122]

Досвід війни на сході України показав, що бійцям Високомобільних десантних військ були необхідні штатні танкові роти чи батальйони. Тому 2015 року в Генеральному штабі ЗСУ прийняли рішення щодо включення до складу одного з аеромобільних з'єднань підрозділу танкових військ. Через більшу швидкість та маневреність у порівнянні з Т-64 обрали Т-80. У липні 2015 року 8 відновлених та дещо модернізованих на ДП «Харківський бронетанковий завод» машин передали до 95 ОДШБр.^[125][126] Наступними роками також передавали партії танків.^[127]

З 2017 року відомо про програму серійної модернізації Т-80БВ (точна назва невідома, існує неформальне позначення «Т-80БВ зразка 2018 року»)^[56], що надходили на озброєння підрозділів Десантно-штурмових військ та Морської піхоти України.^[59] Так, модернізований танк отримав тепловізійний приціл, новий динамічний захист, додатковий захист бортів, нову цифрову радіостанцію, сучасні нічні прилади спостереження з електронно-оптичним перетворювачем третього покоління, а також засоби супутникової навігації, що дозволяють в режимі онлайн обмінюватись надійно зашифрованими даними про місцезнаходження кожної машини на всіх ланках управління від командира взводу до керівництва всією бойовою операцією. Ця модернізація відбувалась із врахуванням досвіду модернізації танків Т-64БВ зразка 2017 року.^[57] Відомо про постачання 88 модернізованих одиниць станом на 2020 рік,^[60] що збігається з загальною кількістю Т-80 на службі у 2022 році.^[93]

Під час вторгнення з 2022 року Україна втратила близько половини свого парку Т-80, однак захопила понад 100 російських Т-80 різних модифікацій, а також українські фахівці відновили деяку кількість техніки зі зберігання.^[93] Станом на січень 2023 року Т-80БВ мали у своєму складі 25-та, 46-та, 79-та, 80-та, 81-ша та 95-та бригади ДШВ,^[92] а також на озброєння ДШВ почали з 2023 року надходити британські Challenger 2.^[93] Т-80БВ зр. 2018 також були в 35-й бригаді морської піхоти.^[94]

Ємен придбав у Білорусі 66 танків Т-80 2010 року та ще 14 у 2012, оскільки в Білорусі ці танки визнали економічно невигідними. Відомо, що деяка частина з цих машин упродовж 2010—2011 проходила обслуговування в Харкові.^[83]

Значну частину танків захопили хусити в ході атаки на базу Аль-Нухаддін. Однак, через брак фахівців з обслуговування та велику витрату пального, хусити надавали перевагу Т-55 і Т-62. Станом на 2024 рік, останньою відомою масовою появою Т-80 у хуситів став парад 2022 року, коли на танкових транспортерах провезли 12 Т-80БВ. На параді 2023 року танків уже не було.^[83]

За даними The Military Balance, впродовж 2012—2013 урядові сили мали 66 Т-80, у 2014—2015 вже 80 одиниць. У 2016—2018 роках згадується «деяка кількість» у хуситів і 0 в урядових сил. З 2020 року в звітах Т-80 не згадано для жодної сторони.^[106]

1976 року Т-80 став першим у світі серійним танком з газотурбінним двигуном (ГТД) в ролі основного двигуна. Хоча двигун американського M1 Abrams став однією з причин вибору саме ГТД для Т-80, сам «Абрамс» прийняли на озброєння 1978 року.^[8] Втім, є низка зауважень щодо першості танка:

• Вперше газотурбінний двигун на танковому шасі встановили у Великій Британії 1954 року, ця дослідна машина отримала назву FV200 Turbine Test Vehicle.^[129]
• Першим серійним танком з ГТД був шведський Strv 103, створений 1956 року та прийнятий на озброєння 1967. ГТД там стояв поряд із дизельним, а сам Strv 103 не був класичним ОБТ, бувши ближчим до винищувача танків.^[130]

Основні переваги Т-80 (як і недоліки) перед сучасними йому Т-64 і Т-72 забезпечує газотурбінний двигун. На момент прийняття на озброєння він мав потужність 1000 к.с. (питома потужність близько 24 к.с./т.) проти 700 к.с. (18 к.с./т.) у Т-64Б і 780 к.с. (19 к.с./т.) у Т-72, тож був значно рухливішим за інші радянські танки. Потужний двигун також надавав запас для модернізацій і подальшого збільшення ваги.^[72] За свою високу мобільність танк отримав прізвисько «летючий танк».^{[114][59][127]}

Іншою перевагою двигуна була можливість запускати його в мороз, що було особливо актуально для північних регіонів СРСР.^[11] У теплому кліматі ГТД показував себе гірше, тому в південних частинах Т-80 не розгортали.^[72][131]

З 1976 до 1987 року серійно виготовлялись Т-64, Т-72 та Т-80. Всі ці танки мали достатньо схожі характеристики, однак мали слабку уніфікацію між собою. Проблема була пов'язана з особливостями радянського господарства, коли влада не хотіла допускати простою жодного заводу (ленінградський ЛКЗ і його підлеглий омський ОЗТМ^[ru], імені Малишева та УВЗ), і кожен із заводів мав власне лобі серед вищого керівництва держави. Російський історик Михайло Барятинський називає цей період «важкопояснюваним з погляду здорового глузду».^[8] Цей підхід спричиняв зайві витрати та призводив до проблем з уніфікацією.^[132][41] Іншими словами, танки пропонували подібні бойові спроможності при різноманітті запасних частин — замість подібності в запасних частинах при різноманітті бойових спроможностей.^[133]

Танк від початку був дуже дорогим. На 1970-й рік один дослідний ГТД-1000Т коштував 167 000 рублів, що майже відповідало вартості цілого Т-64, який коштував 174 000 рублів.^[20] На 1980-ті вартість серійного ГТД складала 104 000 радянських рублів за ГТД-1000Т проти 9600 рублів за В-46 танка Т-72.^[10] Т-80У коштував 824 000 рублів проти 280 000 за Т-72Б, не будучи радикально ефективнішим.^[18] Уже в Росії кошти стали вирішальним фактором початку відмови від цього типу танків на користь Т-72 та Т-90,^[133] хоч його пізніше й повернули до служби. Неекономічними їх визнали й у Білорусі, яка продала свої Т-80 до Ємену.^[83]

Однією з головних проблем танка стала дуже висока витрата пального, що в 1,6—1,8 разів (а на практиці більше, як удвічі, для досягнення максимальної потужності) переважала таку для інших радянських танків. Це призводило до зменшеного запасу ходу, а також до логістичних труднощів через відсутність достатньої кількості заправних машин у війську. Більш того, маючи в півтора рази більше пального (1770 л у Т-80У проти 1270 і 1200 у Т-64Б і Т-72Б відповідно), танк став менш безпечним для екіпажу.^[134][10]

Як і інші радянські танки, Т-80 має механізм заряджання всередині бойового відділення, схильний до катастрофічної детонації боєкомплекту та зриву башти, що, порівняно з західними танками, дає екіпажу значно менше шансів на порятунок^[135]. Вертикальне розміщення метальних зарядів робить їх ще більш вразливими при пробитті броні в порівнянні з Т-72. Тонка бортова броня та котки дають слабкий захист, що підвищує ймовірність детонації.^[133] З іншого боку, механізм заряджання Т-80 забезпечує вищу швидкострільність і містить більшу кількість боєприпасів (28 проти 22).^[34]

Цей розділ описує екземпляри техніки, збережені як музейні експонати або пам'ятники. Список є неповним, оскільки для багатьох випадків відсутні джерела. Ви можете доповнити прогалини посиланням на авторитетні джерела.

• Київ. Об'єкт 478, дослідний зразок танка Т-80 з дизельним двигуном 6ТД-1, знаходиться на території Музею історії України у Другій світовій війні^[136].
• Київ. Ранній Т-80 у музеї Національного університету оборони України.^[137]
• Харків. Деяка кількість різних Т-80УД, в тому числі з елементами ходової Т-64, залишились на території випробувальної бази УПІ-19^{[прим. 8]} ХКБМ. Також там збережено єдиний макет дослідної важкої БМП на шасі Т-80.^[136]

Цей розділ описує присутність техніки в культурі. Список є неповним, оскільки для багатьох випадків відсутні джерела. Ви можете доповнити прогалини посиланням на авторитетні джерела.

• В ММО-грі War Thunder представлені Т-80Б, Т-80У як танки VII рангу й Т-80БВМ VIII рангу. Також присутні Т-80УД, Т-80УМ2 та Т-80УК як преміумтанки VII рангу.
• В ММО-грі Armored Warfare представлені Т-80, Т-80Б (з можливістю покращення до Т-80БВ), Т-80У та Т-80УМ-1.
• В стратегії Wargame: Red Dragon представлені Т-80 різних модифікацій.
• В стратегії Call to Arms представлені Т-80БВ та Т-80У.
• В стратегії World in Conflict представлений Т-80У.

• Список основних бойових танків за країнами^[en]
• Список основних бойових танків за поколіннями
• M1 Abrams
• Т-64
• Т-72
• Т-80У
• Т-80УД
• Т-84

• Zaloga, Steven (2009). T-80 standard tank: the Soviet army's last armored champion. New Vanguard. Т. 152. Oxford ; New York: Osprey Publishing. ISBN 978-1-84603-244-8.
• Sewell, Stephen "Cookie" (July–August 1998). Why Three Tanks (PDF). Armor. Т. CVII, № 4. Fort Knox, KY: U.S. Army Armor Center. с. 21—29, 45. ISSN 0004-2420. Процитовано 4 березня 2022. [Архівовано 2023-04-05 у Wayback Machine.]
• Шунков, В. Н. (2000). Танки (російською) . Минск: Попурри. ISBN 985-438-405-5.
• Барятинский, Михаил (2002). Танк Т-80. ТанкоМастер (російською) .
• Берёзкин, Виктор (2007). Харьковские «восьмидесятки». Фронтовая иллюстрация. Стратегия КМ (6).
• Ефремов, А.С.; Павлов, М. В.; Павлов, И. В. (2011). История создания первого серийного танка Т-80 с газотурбинной силовой установкой. Техника и вооружение (8).
• Ефремов, А.С.; Павлов, М. В.; Павлов, И. В. (2011). История создания первого серийного танка Т-80 с газотурбинной силовой установкой. Техника и вооружение (11).
• Рязанцев, Николай (2009). Моторы и судьбы. О времени и о себе: воспоминания Генер. конструктора по созданию двигателей для бронетанк. техники (російською) . Харків: ХНАДУ. с. 271.

• Тарасенко, Андрей. Основной боевой танк Т-80 и Т-80Б. btvt.info (російською) . Архів оригіналу за 15 березня 2023.
• Мілітарний подкаст №25: танки Т-80 у Збройних силах України. http://mil.in.ua/. Український мілітарний портал. Процитовано 6 травня 2021.

Ця стаття належить до добрих статей української Вікіпедії.