Принцип шкоди
Принцип шкоди (англ. Harm principle) стверджує, що дії окремих осіб повинні обмежуватися лише для запобігання шкоди іншим особам. Джон Стюарт Мілль сформулював цей принцип у роботі «Про свободу», де він стверджував, що «єдина мета, заради якої влада може бути законно здійснена над будь-яким членом цивілізованої спільноти проти її волі, — це запобігання шкоді іншим».[1] «Свобода полягає у свободі робити все, що не шкодить нікому іншому; тому здійснення природних прав кожної людини не має жодних обмежень, крім тих, що гарантують іншим членам суспільства користування тими самими правами. Ці межі можуть бути визначені лише законом».
Визначення[ред. | ред. код]
Переконання у цьому, що «нікому не можна насильно забороняти діяти на власний розсуд за умови, що його дії є посяганням на свободу дій інших», стало однією з основних принципів лібертаріанської політики.[2]
Принцип шкоди був уперше повністю сформульований англійським філософом Джоном Стюартом Міллем (1806—1873) у першому розділі книги «Про свободу» (1859)[1], де він стверджував, що:
Метою даного есе є утвердження одного дуже простого принципу, що має право на абсолютне правління над відносинами суспільства з індивідуумом у способах примусу та контролю, незалежно від того, чи використовуються засоби фізичної сили у формі юридичних покараннь, чи морального примусу суспільної думки. Цей принцип полягає в тому, що єдиною метою, заради якої людство, індивідуально чи колективно, може втручатися у свободу дій кожного зі своїх членів, є самозахист. Єдина мета, заради якої влада може бути законно здійснена будь-яким представником. Його власне благо, фізичне чи моральне, не є достатньою підставою. Його не можна законно змусити робити чи утримуватися, бо так буде краще для нього, бо це зробить його щасливішим, бо, на думку інших, так чинити було б розумно чи навіть правильно... Єдина частина поведінки будь-якої людини, за яку вона підлягає відповідальності перед суспільством, це та, що стосується інших. У тій частині, яка стосується лише його самого, його незалежність, звісно, абсолютна. Над собою, над своїм тілом і розумом людина суверенна".
— Джон Стюарт Мілль[3]
Навіть якщо дія, спрямоване на себе, призводить до заподіяння шкоди самому собі, вона все одно знаходиться поза сферою виправданого державного примусу.
Сама по собі шкода не є позаморальним поняттям. Заподіяння шкоди іншій людині — те, що робить дію неправильним.[4]
Шкідливість також може бути результатом невиконання зобов'язань. Мораль породжує зобов'язання. І частиною поняття боргу є те, що людина правомірно змушена до його виконання.[5][4]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б van Mill, David (2021). Zalta, Edward N. (ред.). Freedom of Speech. The Stanford Encyclopedia of Philosophy (вид. Spring 2021). Metaphysics Research Lab, Stanford University.
- ↑ ISBN 978-1412965804
- ↑ Mill, John Stuart (1859). On Liberty. Oxford, England: Oxford University. с. 21—22. Процитовано 27 лютого 2008.
- ↑ а б Yumpu.com. Jorge Menezes Oliveira. yumpu.com (англ.). Процитовано 13 червня 2022.
- ↑ mill, john stuart (1859). liberty (англ.).