Україна
Украї́на (МФА: [ʊkrɐˈjɪn̪ɐ] (
прослухати)) — держава, розташована у Східній та частково у Центральній Європі, охоплює південний захід Східноєвропейської рівнини, частину Східних Карпат і Кримські гори. Межує з Румунією і Молдовою на південному заході, з Угорщиною, Словаччиною та Польщею на заході, з Білоруссю на півночі та з Росією на сході й північному сході. На півдні омивається Чорним та Азовським морями. Площа становить 603 700 км²[7]. Найбільша за площею країна серед повністю розташованих у Європі[8].
Станом на останній перепис (2001), населення України становило 48,4 мільйона осіб[9]. Основне й корінне населення України — це українці[10][11] (77,8 % населення на 2001 рік[9]). Також офіційно корінними народами України є кримські татари, караїми та кримчаки[12]. Крім того, значною меншиною є росіяни (17,3 % населення на 2001 рік[9]). Історично однією з найбільших меншин в Україні були також українські євреї.[13]
Сучасна Україна, обравши за свій герб знак княжої держави Володимира Великого[14], проводить свою державність від Русі київських князів династії Рюриковичів IX—XIII століть[15]. За часів свого розквіту, у X—XI століттях, Русь була однією з найбільших і найвпливовіших країн Європи[15]. Після монгольської навали спадкоємцем Русі стало Королівство Руське XIII—XIV століть[15], що згодом було поглинуте Великим князівством Литовським і Королівством Польським. Велике князівство Литовське стало фактичним продовжувачем традицій Русі.[16] Руські землі в складі Великого Князівства Литовського користувалися широкою автономією[17]. Після об'єднання литовської та польської держав у 1569 році, більшість українських земель перебувало у складі федеративної Речі Посполитої.
Відновлення української державності відбулося під час великого козацького повстання, відомого як Хмельниччина, з 1648 року[15][18], наслідком якого стало утворення автономної козацької держави, Гетьманщини, або Війська Запорозького. Обмежену автономність Гетьманщина зберігала до 1764 року, при тому частина земель відійшла до Речі Посполитої, а інша частина знаходилася під протекторатом Московії, які поступово поглинули козацьку державу. Згодом українські землі були розділені між Російською імперією та Австро-Угорською монархією.
Державою кримських татар, одного з корінних народів України[12], був Кримський ханат, що існував на південних українських землях у 1441—1783 роках за правління династії Ґіреїв. У 1783 році був анексований Російською імперією.[19][20]
Під час української революції початку XX століття на українських землях постало декілька національних держав, перш за все Українська Народна Республіка (УНР, 1917—1921), а також Кримська Народна Республіка (1917—1918), Українська Держава (1918), Західноукраїнська Народна Республіка (1918—1919) та Кубанська Народна Республіка (1918—1920)[21]. УНР наближалася до об'єднання у своєму складі усіх зазначених держав, але внаслідок низки воєн була загарбана сусідами: Радянською Росією, Польською Республікою, Румунським королівством і Чехословацькою Республікою.
З 1919 року, спочатку на східних українських землях зі столицею у Харкові, почала створюватися більшовицька Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР, згодом УРСР), яка у 1922 році ввійшла до складу Радянського Союзу. Київ став столицею УРСР у 1934 році. Під час Другої світової війни до УРСР були приєднані частина Західної України й Буджак, згодом Закарпаття, а з 1954 року — Крим.
Сучасна держава Україна відновила незалежність внаслідок розпаду Радянського Союзу й проголошення незалежності 24 серпня 1991 року, яке закріпив референдум 1 грудня 1991 року.
Україна — унітарна держава, складається з 24 областей, Автономної Республіки Крим і двох міст зі спеціальним статусом: Києва — столиці й найбільшого міста, і Севастополя.
Україна є парламентсько-президентською республікою. Органом законодавчої влади є Верховна Рада України, яка призначає вищий орган виконавчої влади — Кабінет Міністрів України, що очолюється Прем'єр-міністром. Главою держави та Верховним Головнокомандувачем є Президент України.
Більшість громадян України є християнами, переважно православного віросповідання, хоча на заході України також поширений греко-католицизм.[22][23] Релігіями корінних народів України є також іслам, юдаїзм і караїмізм. До прийняття християнства Руссю в 988 році панівною була язичницька слов'янська релігія.
Україна — промислово-аграрна країна з переважанням продукування сировини. Вона є одним із провідних експортерів деяких різновидів сільськогосподарської продукції. Господарський комплекс країни включає видобування корисних копалин, деякі галузі машинобудування, чорну й кольорову металургію тощо. Україна є потужним виробником електроенергії. Значні позиції займає виробництво військової техніки та зброї.
Україна є одним із членів-засновників Організації Об'єднаних Націй[24], а також членом понад сорока міжнародних організацій, зокрема ОБСЄ (1992), МВФ (1992), МБРР (1992), СОТ (2008), Ради Європи (1995), кандидат на членство в ЄС (з 2022).
З 20 лютого 2014 року Україна захищається від збройного вторгнення Російської Федерації, складовими якого є анексія Криму та окупація частини Донецької та Луганської областей. Новий етап російсько-української війни розпочався 24 лютого 2022 року з широкомасштабним російським вторгненням в Україну.
Назва
Україна має декілька історичних назв, що є частково або повністю тотожними. Сучасна Україна розташована на землях, що у перших століттях нашої ери були відомі здебільшого як «Скіфія» та «Сарматія», однак етнічна і культурна тяглість від тогочасного населення цих земель до сьогодення переважно вважається опосередкованою[25]. Найвідомішими історичними назвами, що стосувалися сукупності земель, на яких відбувався етногенез українського народу та мала місце відносна тяглість його державності[25], були: «Русь», «Росія» («Ρωσία», «Rosia», «Russia»), «Рутенія» («Ruthenia»), «Роксоланія» («Roxolania»)[26], «Україна», «Малоросія», «Військо Запорозьке», «Гетьманщина».
Русь
Найдавніша відома згадка слова «Русь» як географічної назви є у візантійсько-руському договорі 911 року, де вона використана на позначення держави і території підвладної київському князю Олегу (що на той час обмежувалося переважно околицями Києва)[27][28]. Надалі назва «Русь» використовувалася на позначення земель, на які поширювалася влада київських князів, у вузькому значенні лише щодо Середнього Придніпров'я (Київське, Чернігівське, Переяславське князівства), у ширшому — на значну частину Східної Європи, при цьому землі за межами Наддніпрянщини в низці джерел означалися як «Зовнішня Русь»[27][28]. Одночасно у Візантії на означення Русі використовувалося, серед інших назв, еллінізоване слово «Росія» («Ρωσία»)[27][29]. Після занепаду Русі внаслідок монгольської навали, у XIII-XIV століттях назву «Королівство Русь» певний час носила Галицько-Волинська держава[30], протягом 1398—1569 років слово «Русь» використовувалося в повній назві Литовської держави[31] і протягом 1434–1772 років назву «Руське воєводство» носила Галичина у складі Королівства Польського та Речі Посполитої[32]. Московія не претендувала прямо на загальний спадок Русі та не використовувала це слово у назві своєї держави доки Іван IV у 1547 році не почав називати себе, серед інших титулів, «царь и великий князь всеа Русии», після чого до Московії в деяких документах, окрім як «Московське царство», почали застосовуватися також назви «Російське царство» або «Росія»[29]. Закріпив цю назву за Московією Петро I, отримавши контроль над лівобережною Гетьманщиною та Києвом і перейменувавши Московське царство на Російську імперію у 1721 році[29]. До цих подій київські та московські землі не перебували у складі однієї держави протягом близько 500 років у XIII-XVIII століттях. Низка істориків згодом характеризували таке запозичення як безпідставне привласнення Московією назви та історії України-Русі. Серед тих, хто відстоював правомірність використання назви «Русь» лише стосовно України, але не Росії-Московії, був анонімний автор впливової праці початку XIX століття «Історія Русів»[33]. Згодом аналогічну позицію детально обґрунтував Михайло Грушевський, зокрема зазначаючи, що «ми є народ у якого вкрали назву», на підкреслення чого назвав свою найбільшу працю «Історія України-Руси». Поділяє таку думку й багато сучасних дослідників.[33][34][35][36]
Україна
,_cartographer.jpg)
Слов'янське слово «Україна» вперше згадується в Київському літописному зводі за Іпатіївським списком під 1187 роком[37]. Ним окреслювали терени Переяславського князівства, що входило до історичного ядра Русі поруч із Київським і Чернігівським князівствами. Це слово також зустрічається в руських літописах під 1189, 1213, 1280 і 1282 роками[37], позначаючи Галичину, Західну Волинь, Холмщину й Підляшшя. У литовських і польських хроніках та офіційних документах XIV—XVII століття «Україною» в широкому значенні називали руські землі Галичини, Волині, Київщини, Поділля й Брацлавщини, а у вузькому — територію Середнього Подніпров'я[38]. Таке ж двояке значення цього слова зберігалося й із середини XVII століття, після постання руської держави Війська Запорозького[39].
Протягом початку 1670-х — першої половини 1680-х років назва «Україна» закріпилася в офіційному дискурсі Війська Запорозького, Московського царства, Речі Посполитої та Молдавського князівства як новий політонім. Ним почали позначати державу, яка була під владою гетьманів Війська Запорозького. При цьому дана назва була синонімічною і вживалася для кращого розуміння та виокремлення державного політичного утворення, яке постало на теренах Східної Європи від часів Української революції на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким[40].
У зв'язку з входженням частини земель Русі до складу Московського царства, а згодом і Російської імперії, слово «Україна» закріпилося за регіоном Подніпров'я; ним також позначали Слобожанщину. Після перейменування Московського царства на Російську імперію 1721 року, українські землі почали називати «Малоросією». У другій половині XIX століття — початку XX століття, під впливом національного руху руської інтелігенції, назва «Україна» набирала значення руської етнічної території, а сам етнонім «русини» був витіснений етнонімом «українці»[38]. 1917 року була проголошена держава, яка використала слово «Україна» у своїй офіційній назві, — Українська Народна Республіка.
Етимологія слова «Україна» достеменно не відома. Згідно з теорією, якої дотримуються більшість українських дослідників, «Україна» походить від слів «країна» чи «край», тобто «у» означає «рідний», «свій». Таким чином «україна» — антонім слова «чужина».[41][42]. Згідно з іншою теорією, що утворилася під впливом польської та російської історіографії, воно означає «околицю» (рос. окраину) чи «прикордоння».
Географія та природа
Розташування
Україна розташована в південно-східній частині Європи[7]. Вона має спільні сухопутні державні кордони з Білоруссю на півночі, з Польщею на заході, зі Словаччиною, Угорщиною, Румунією і Молдовою на південному заході й із Росією на сході. Південь України омивається Чорним та Азовським морями. Морські кордони вона має з Румунією і Росією.
Загальна площа України становить 603 700 км², вона становить 5,7 % території Європи й 0,44 % території світу. За цим показником вона є другою за величиною серед країн Європи після Росії (або найбільшою країною, яка повністю лежить у Європі). Площа виключної морської економічної зони України становить 72 658 км². Код країни за системою ISO 3166-1-alpha-2 — UA[43]. Територія України витягнута із заходу на схід на 1316 км і з півночі на південь на 893 км, лежить приблизно між 52° 20′ та 44° 23′ північної широти й 22° 5′ і 41° 15′ східної довготи.
- Крайній північний пункт — село Грем'яч (урочище Петрівське) Чернігівської області.
- Крайній південний пункт — смт Форос Автономної Республіки Крим.
- Крайній західний пункт — село Соломоново Закарпатської області.
- Крайній східний пункт — село Рання Зоря Луганської області.
- Географічний центр України розташований на північній околиці села Мар'янівка Звенигородського району Черкаської області[44].
- Згідно з однією з методик вимірювання[45], географічний центр Європи розташований на території України, неподалік міста Рахів Закарпатської області.
Найбільшими чорноморськими портами є Одеса, Чорноморськ, Херсон, Севастополь, азовськими — Маріуполь, Бердянськ, Керч.
Загальна протяжність кордонів 6993 км, із них сухопутних 5638 км. Довжина морської ділянки кордону: 1355 км (Чорним морем — 1056,5 км; Азовським морем — 249,5 км; Керченською протокою — 49 км).
Рельєф
У рельєфі України переважають рівнини (95 % усієї площі), що належать до південно-західної окраїни Східноєвропейської рівнини. Вони поєднують Поліську, Придніпровську й Причорноморську низовини, що займають 70 % поверхні України, а також Волинську, Подільську, Придніпровську, Донецьку й інші височини. Пересічна абсолютна висота рівнин становить 175 м. В Україні знаходиться найвища точка Східноєвропейської рівнини — гора Берда, висотою 515 м над рівнем моря.
Гірські масиви в Україні представлені частиною Карпатських гір — Українськими Карпатами, де розташована найвища вершина України — гора Говерла (2061 м над рівнем моря), й Кримськими горами, найвищою вершиною яких є гора Роман-Кош (1545 м).
Сейсмічність України проявляється в західних, південно-західних і в південних районах, які розташовані поблизу потужного Середземноморсько-Альпійсько-Трансазійського сейсмогенного поясу планети, і де виділяються два основні сейсмічні регіони: Карпатський і Кримсько-Чорноморський. Значна частина території піддається впливам власних (місцевих) землетрусів і сильних підкорових землетрусів зони Вранча (Румунія)[46][47].
Клімат
Територія України лежить переважно в помірно-континентальній області помірного кліматичного поясу зі зростанням континентальности з північного заходу на південний схід. Південний берег Криму виділяється в окремий регіон субтропічного середземноморського клімату. В Українських Карпатах і Кримських горах висота місцевості й експозиція схилів зумовлюють вертикальну зональність клімату.[48]
Середньорічна температура повітря в Україні коливається від +11…+13 °C на півдні до +5…+7 °C на півночі. Пересічна середня температура найхолоднішого місяця (січня) змінюється від −7…−8 °C на північному сході до 0 °C у степовому Криму й +2…+4 °C на Південному узбережжі Криму. У найтеплішому місяці (липні) середньомісячна температура змінюється від +17…+19 °C на півночі й північному заході країни до +22…+23 °C у південних районах і +25 °C — на Південному узбережжі Криму.[48]
Найнижча температура повітря на території України зафіксована 8 січня 1935 р. у Луганську. Унаслідок вторгнення повітряних течій з Арктики температура знизилася тут до −42 °C[49].
Основною закономірністю в розподілі опадів на території України є їхнє зменшення з півночі й північного заходу в напрямку на південь і південний схід. Найбільші річні суми опадів помічено в Українських Карпатах — 1500 мм (полонина Плай — 1663 мм) і Кримських горах (1000—1200 мм), найменші — на причорноморському узбережжі й на Присивашші (від 450—400 до 300 мм). На переважній частині території кількість опадів у середньому змінюється від 650—600 мм на заході до 450—400 мм на півдні й південному сході. Основна їхня маса припадає на теплий період року, за винятком Південного берега Криму. Узимку опади бувають у вигляді снігу, майже на всій території країни; висота снігового покриву — 10—30 см, а в горах досягає 40 см.
Передбачається, що за 50—100 років клімат України стане більш посушливим, схожим на австралійський[50][51].
Водотоки та водойми
На території України протікає 63 119 річок і струмків загальною довжиною понад 206 тис. км, із них довжиною 10 км і більше — 3302[52]. Більшість річок належить до басейну Чорного й Азовського морів і лише з 2 % території води мають стік до Балтійського басейну (Сян і Західний Буг із їхніми притоками). Головні річки — Дніпро, Сіверський Донець, Південний Буг, Дністер, Дунай.
Озер у країні близько 20 тис., з них лише 43 мають площу 10 км² і більше[53]. Найбільше озеро Українського Полісся — Світязь має площу 27,5 км². Більшу площу мають солонуваті озера лиманного походження — придунайські (Ялпуг — 149 км²), причорноморські (штучно опріснений Кундук (Сасик) — 204,8 км²), кримські (солоне озеро Сасик-Сиваш — 71 км²). В Україні споруджено 1157 водосховищ і 28,8 тис. ставків[53]. Найбільші водосховища — на Дніпрі (Кременчуцьке, Каховське, Київське, Канівське). Найбільший лиман — Дністровський — 360 км². Найсолонішим є Куяльницький лиман — 157—227 ‰.
Ландшафти й фізико-географічне районування
У межах України за спільністю морфоструктурних рис виділяють два класи ландшафтних комплексів — рівнинний, що займає понад 93 % території, і гірський. Основні риси ландшафтної структури країни визначаються її розташуванням переважно в помірному поясі. Лише на Південному узбережжі Криму зустрічаються елементи субтропічних ландшафтів середземноморського типу.
Територія України займає південно-західну частину Східноєвропейської фізико-географічної країни з чітко вираженою біокліматичною і ландшафтною широтною зональністю, частини Карпатської та Кримської гірських фізико-географічних країн. Рівнинна Україна охоплена чотирма природними зонами: зоною мішаних лісів (Полісся), зоною широколистяних лісів, лісостеповою зоною та степовою зоною.[53][54]
Заповідні території
В Україні всі природоохоронні території об'єднані у Природно-заповідний фонд України, який включає понад 8600 об'єктів, що становлять близько 6,8 % площі країни.[55]
Природно-заповідний фонд України включає території або акваторії, що мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища. Об'єкти природно-заповідного фонду охороняються законодавством України як національне надбання з встановленням особливих режимів охорони.[56]
Природні об'єкти Природно-заповідного фонду України розділяються на біосферні заповідники, природні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники різних типів, пам'ятки природи та заповідні урочища[56]. Найвищий статус і здебільшого найбільшу площу мають заповідники та національні природні парки. В Україні існує 5 біосферних заповідників (Асканія-Нова, Карпатський, Чорноморський, Дунайський, Чорнобильський), 19 природних заповідників (найдавніші Канівський, Кримський, Український степовий, Поліський, Луганський, Мис Мартьян, Ялтинський гірсько-лісовий, Карадазький) та 55 національних природних парків (найдавніші Карпатський, Шацький, Синевир).[55]
Корисні копалини
Україна входить до числа провідних мінерально-сировинних держав світу. Поєднання різновікових (від архею до кайнозою) структурних елементів, що сформувалися внаслідок вияву всіх властивих становленню земної кори процесів, обумовило широкий діапазон корисних копалин, що становлять мінерально-сировинну базу країни. Україна, яка займає всього 0,4 % земної суші й де проживає 0,8 % населення планети, має у своїх надрах 5 % мінерально-сировинного потенціалу світу.
В Україні розвідано 20 тис. родовищ і проявів 111 видів корисних копалин[57] (за даними УНІАН — 200 видів корисних копалин, 120 із яких використовує людство нині). З них 7807 родовищ 94 видів корисних копалин мають промислове значення й ураховуються Державним балансом запасів. Найбільше економічне значення мають кам'яне вугілля, нафта й газ, залізні й марганцеві руди, самородна сірка, кам'яна й калійна солі, нерудні будівельні матеріали, мінеральні води. Їхні родовища є в різних геологічних регіонах України. За розвіданими запасами деяких корисних копалин Україна випереджає РФ, США, Велику Британію, Францію, Німеччину, Канаду й інші країни. Зокрема, за запасами й видобутком залізних, марганцевих, титано-цирконієвих руд, багатьох видів неметалічної сировини Україна наприкінці XX ст. займала провідне місце серед країн Європи й світу[58].
Біорізноманіття
Різноманіття природних умов України, її розташування в кількох природних зонах з двома морями, зумовлює досить багате і нерівномірно розподілене біорізноманіття зі значною кількістю ендеміків, перш за все в Кримських горах та в Карпатах.
В Україні поширені понад 60 тисяч видів живих істот, зокрема:[59][60] понад 6500 видів грибів і лишайників, понад 4900 видів водоростей, понад 760 видів мохоподібних, понад 6000 видів судинних рослин, понад 1200 видів найпростіших, 33 види губок, 40 видів кнідарій, 3 види реброплавів, 33 види немертин, близько 30 видів мохуваток, 1 вид форонід, 2 види внутрішньопорошицевих, близько 1300 видів плоских червів, близько 50 видів черевовійчастих, близько 600 видів коловерток, близько 60 видів скреблянок, 2 види щетинкощелепних, понад 400 видів кільчастих червів, понад 400 видів молюсків, понад 800 видів нематод, 111[61] видів тихоходів, близько 1000 видів ракоподібних, близько 3300 видів павукоподібних, близько 140 видів багатоніжок, понад 500[62] видів прихованощелепних, понад 35 тисяч видів комах, 14 видів голкошкірих, 1 вид ланцетників, 9 видів тунікат, понад 250[63] видів риб, близько 20 видів земноводних, близько 25 видів плазунів, понад 400 видів птахів і близько 120 видів ссавців.
Природна рослинність вкриває близько 30 % України, при цьому переважна більшість її вторинно трансформована діяльністю людини. Зокрема, ліси займають близько 14 % країни (15,6 % разом з лісосмугами), тоді як у цілому для Європи цей показник становить 41 %. Луки, які переважно виникли в Україні на місці лісів внаслідок випасу худоби та косіння і використовуються як пасовища та сіножаті, займають близько 9 % країни. Степи, що природно займали близько 40 % українських земель, збереглися лише на 0,6 % території країни, здебільшого на заповідних територіях. Площа боліт займає близько 1 %, плавнів — близько 1,6 %, солончаків — близько 1 %.[59]
В Україні є багато ендеміків, переважно це безхребетні тварини та рослини. Серед хребетних тварин України є лише 12 ендемічних видів[60], зокрема це сліпак піщаний і сліпак подільський, поширені у причорноморських і подільських степах, а також ящірка Ліндгольма, поширена в Кримських горах.
Багато видів заселили природні території України внаслідок діяльності людини і є інвазійними. Деякі з них були навмисно акліматизовані людиною, наприклад, такі мисливські види як єнотоподібний собака, норка американська, ондатра, олень плямистий, муфлон, фазан звичайний тощо.[60] В той самий час значно більше видів були інтродуковані в Україну ненавмисно, або ж поширилися самостійно внаслідок кліматичних змін. Багато з таких видів, зокрема і занесених навмисно, є шкідниками господарства та здатні завдавати шкоди природним екосистемам і подекуди витісняти місцеві рідкісні види. Серед найшкідливіших інвазійних видів України пацюк сірий, колорадський жук, каштанова мінуюча міль, кліщ варроа, слимак іспанський, рапана, реброплав мнеміопсіс, амброзія полинолиста, робінія звичайна, маслинка вузьколиста тощо.[64][65][66][67][68][69][70]
.jpg)
Значна кількість видів зникла в Україні протягом останніх століть внаслідок знищення їхнього середовища існування людиною. Один з найпоказовіших прикладів — це степова антилопа сайгак, що був одним з наймасовіших видів копитних в Україні, але повністю зник тут у кінці XIX століття внаслідок розорювання степів та полювання. Також серед найпомітніших видів, що повністю зникли в Україні протягом останніх століть — тарпан, росомаха, тюлень-монах, летяга звичайна, бабак альпійський, ховрах жовтий, пискуха степова тощо.[60] Зубр був знищений в Україні у XVII столітті, але з 1965 року реінтродукований в Карпатах і Поліссі.[60]
В Україні основним документом з охорони біорізноманіття є Червона книга України, що містить перелік рідкісних, вразливих і зникаючих видів тваринного і рослинного світу у межах країни, а також узагальнені відомості про сучасний стан цих видів і заходи щодо їх збереження. Занесені до Червоної книги України види підлягають охороні на всій території України, у межах її континентального шельфу та виключної морської економічної зони. Регулюється Законом України «Про Червону книгу України».[71] З 2021 року до Червоної книги України занесено 1544 види, з них 687 тварини і 857 — рослинний світ[72][73]. Державне управління, регулювання та контроль збереження видів, занесених до Червоної книги України здійснює Кабінет Міністрів України і підпорядковані структури. Наукове забезпечення ведення Червоної книги України здійснює Національна комісія з питань Червоної книги України, що створюється на базі Інституту зоології та Інституту ботаніки НАН України, які є провідними центрами з вивчення біорізноманіття України[74].
Історія
Стародавність
Доісторичний період (від палеоліту до бронзової доби)
В Україні знаходиться найдавніша відома стоянка доісторичних людей у Європі (людина прямоходяча, Homo erectus), поблизу села Королево на Закарпатті, що була датована у 1,4 мільйони років (ранній палеоліт), і вважається осередком міграції давніх людей з Кавказу[75][76][77].
Щонайменше з кінця раннього палеоліту (близько 300 тисяч років тому), та протягом усього середнього палеоліту, більшу частину земель нинішньої України населяли неандертальці (Homo neanderthalensis). Особливо добре відомі стоянки неандертальців у Криму, який імовірно був одним з останніх рефугіумів цього виду людини, до близько 28 тисяч років тому.[78]
Близько 40 тисяч років тому Європу, зокрема терени нинішньої України, у кілька міграційних хвиль заселили з середземноморського узбережжя Близького Сходу анатомічно сучасні люди, Homo sapiens, що були мисливцями-збирачами (кроманьйонці). Вони витіснили неандертальців, частково їх асимілювавши (відсоток ДНК неандертальців у геномі сучасної людини в Європі поступово скоротився з 3-6 % до сучасних 2 %), хоча кілька тисяч років два види людей співіснували, особливо довго в Криму[78]. Перші сучасні люди в Європі, зокрема на значній частині України, представлені Оріньяцькою археологічною культурою, яку згодом замінили Граветська та Епіграветська культури (до близько 8 тисяч років тому), носії яких продовжували бути мисливцями-збирачами. Завдяки сучасним генетичним дослідженням людських решток зазначених культур встановлено, що їхні представники (віком починаючи принаймні від 38 тисяч років) є одними з пращурів сучасних європейців, зокрема українців.[79]
Після закінчення останнього льодовикового періоду 11 тисяч років тому поступове потепління клімату в Європі сприяло збільшенню популяції людей та дозволило розпочати землеробство. Близько 9 тисяч років тому в Європу почали мігрувати так звані ранні європейські землероби[en] з Анатолії, що ознаменувало початок неоліту. На теренах нинішньої України внаслідок цієї міграції близько 8 тисяч років тому виникла Трипільська культура (існувала в VI—III тисячоліттях до нашої ери). Сучасні генетичні дослідження людських решток Трипільської культури та інших ранніх європейських землеробів[en] довели їхнє походження та встановили суттєвий вплив землеробів з Анатолії на сучасний генофонд європейців і зокрема українців.[79][80][81]
Одночасно з Трипільською культурою на українських теренах окремо існувала Дніпро-Донецька культура (VI—III тисячоліття до нашої ери), що походила від місцевих мисливців-збирачів і також поступово переходила до землеробства та скотарства.[81][82]
Близько 5 тисяч років тому Східною Європою й далі на захід пройшла велика експансія степових кочовиків-скотарів зі східного понтійсько-каспійського степу, що в археології відомі як Ямна культура (існувала протягом близько 3300-2600 років до нашої ери). Степові кочовики захопили та асимілювали Трипільську культуру й інші місцеві народи, відповідно ця експансія мала значний вплив на подальший генофонд європейців та українців зокрема.[81][83][84]
Згідно сучасних (2024) біологічних уявлень, що виникли у XXI столітті внаслідок секвенування геномів людських решток з багатьох археологічних культур і їх порівняння з сучаснішими людьми, подальші міграції ззовні не мали такого великого впливу на генофонд українців й інших європейських народів, як згадані вище три групи міграцій, а саме мисливців-збирачів Оріньяцької культури (понад 38 тисяч років тому), ранніх європейських землеробів[en] з Анатолії (близько 9 тисяч років тому) та степових кочовиків-скотарів Ямної культури (близько 5 тисяч років тому). Наступні степові культури Східної Європи, включно з кімерійцями, скіфами та сарматами, були генетично пов'язані з Ямною культурою. Подальший етногенез європейських народів відбувався здебільшого за рахунок вже присутнього генетичного матеріалу, хоча мали місце великі внутрішні міграції.[79][80][81][83][84]
Наступні культури Східної Європи були сформовані під значним культурним і генетичним впливом Ямної культури: Культура шнурової кераміки (бл. 3000—2300 рр. до н. е.), Катакомбна культура (бл. 2500—2000 рр. до н. е.), Тшинецька культура (бл. 2400—1300 рр. до н. е.), Зрубна культура (бл. 1900—1200 рр. до н. е.), Сабатинівська культура (бл. XV—XIII ст. до н. е.) та Білозерська культура (бл. XII—X ст. до н. е.).[83][84][82]
Залізна доба, Античність і раннє Середньовіччя
Першим народом на теренах нинішньої України, що відомий за історичною назвою, а не лише за археологічними знахідками, були кімерійці (бл. Х—VII ст. до н. е.), які напряму походили від зазначених вище степових культур. Спорідненим з кімерійцями народом були таври, що населяли південь Криму протягом I тисячоліття до н. е.. Кімерійців згодом витіснили скіфи (VII—III ст. до н. е.), які створили одну з наймогутніших держав того часу. У III ст. до н. е. скіфів замінили сармати, союз споріднених племен яких проіснував до IV ст. н. е., коли їх витіснили гуни, які згодом дали поштовх до великого переселення народів.[83][84][82][15]
Одночасно з цим, починаючи з VII ст. до н. е, давні греки заснували низку міст-колоній на північному узбережжі Чорного моря, що відомі як Давньогрецькі колонії Північного Причорномор'я: Борисфен, Тіра, Ольвія, Пантікапей, Херсонес, Феодосія, Керкінітида тощо. На основі цих колоній у V—IV ст. до н. е. виникла Боспорська держава.[82][15]
Близько початку нашої ери, імовірно між Віслою та Дніпром, з'явилися перші слов'яни, деталі походження яких не з'ясовані, оскільки майже всі народи цього регіону практикували кремацію протягом I тисячоліття до н. е. та I тисячоліття н. е., що, за окремими виключеннями, не дозволяє отримати детальні генетичні дані з людських решток цього періоду, як у випадках з давнішими культурами. Походження слов'ян часто пов'язують з Зарубинецькою культурою (бл. III ст. до н.е — II ст. н. е.). Близькою до неї є також сусідня з заходу Переворська культура (бл. III ст. до н.е — V ст. н. е.). Перші історичні згадки слов'ян відносяться до римських джерел I століття нашої ери, де вони відомі як венеди, які однак не цілком ототожнені з археологічними культурами. Ідентифікація археологічних культур цього періоду як слов'янських ускладнена присутністю в тому ж регіоні дніпровських балтів, до яких імовірно належить зокрема Милоградська культура (бл. VII ст. до н.е — I ст. н. е.), а також готів, до яких належить щонайменше Вельбарська культура (бл. I—V ст. н. е.). Слов'янськими часто називають Черняхівську (I—V ст. н. е.) та Київську (II—V ст. н. е.) культури, але це остаточно не з'ясовано, Черняхівська культура щонайменше мала значний вплив готів. Майже не викликає сумнів слов'янська приналежність Пеньківської (бл. IV—VII ст.) та Празько-Корчацької[en] (Корчацької, Празької, бл. V—VII ст.) культур, які ототожнюють відповідно з антами та склавинами, відомими за кількома візантійськими джерелами. У цих джерелах зокрема згадується перший відомий за іменем слов'янський правитель, князь антів Бож (IV століття), а також й інші вожді, як-от Ідарізій, Мезамир, Мусокій, Ардагаст тощо. Анти та склавини подекуди воювали з готами, аварами та Візантією. Імовірно саме від цих двох племен почалося широке розселення слов'ян Європою (зокрема до Балкан).[84][82][85][15][86]
З VI століття сформувалося декілька слов'янських племен, імовірно похідних від антів та склавинів, які на початок IX століття населяли більшу частину нинішньої України: поляни, деревляни, сіверяни, уличі, волиняни, білі хорвати, тиверці тощо. В той же час степи лівобережжя та Криму займали степові кочові тюркські племена: булгари, хозари, печеніги та згодом половці. На півдні Криму жили також греки, готи та алани. Колишні грецькі колонії на південному узбережжі Криму перебували під контролем Візантії, що іноді переривався набігами степових кочовиків.[82][25][15]
Середньовіччя
Русь
.jpg) | .png) | |
Монети з емблемами княжих держав Володимира та Ярослава | ||
Починаючи з IX століття українські землі стали центром Руської землі на чолі з полянським Києвом. 882 року Київ захопив варязький[87] князь Олег (882—912), який проголосив його «матір'ю городів руських» й встановив владу варязької династії Рюриковичів. За князювання княгині Ольги (945—965), її сина Святослава Хороброго (965—972), онука Володимира Великого (980—1015) та правнука Ярослава Мудрого (1019—1054) територія Руської держави розширилась шляхом підкорення Києвом сусідніх східнослов'янських, балтських і угро-фінських племен.[15]
Це була найбільша держава Європи, площа якої сягала 1,5 млн км2[88]. Кордони Київської Русі на півночі пролягали в районах Чудського озера, Фінської затоки Балтійського моря, Ладозького й Онезького озер; на заході — в районі верхів'їв Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану і Західної Двіни; на півдні — Сули, Дону, Росі й Південного Бугу; на сході — Волги та її притоки Оки. Також певний час мала дві зовнішні ізольовані колонії: фортецю Білу Вежу серед степів на нижньому Доні (X—XII ст.) та місто Тмуторокань на Кімерійському Боспорі (Керченська протока, X—XI ст.).[15]
Русь мала довгу та насичену історію взаємовідносин з Візантією, що було зумовлено розташуванням важливого торгового шляху між Києвом і Константинополем («із варягів у греки»). У 907 році князь Олег ходив у похід на Константинополь (Царгород) і в 911 році уклав з Візантією договір про торгівлю та інші взаємовідносини. У 957 році правляча княгиня Ольга відвідала Константинополь і прийняла християнство. Однак її син князь Святослав не відмовився від автентичної релігії слов'ян. Син Святослава князь Володимир ставив за мету укласти шлюбну угоду з правлячою імператорською династією Візантійської імперії й уклав у 987 році договір про шлюб з сестрою імператора царівною Анною, в обмін на що надав військову допомогу візантійцям. Коли імператор згодом порушив договір і відмовив у шлюбі, Володимир пішов у похід на Херсонес (Корсунь) в Криму, південне узбережжя якого тоді входило до складу Візантійської імперії. Захопивши місто Володимир змусив візантійців виконати шлюбну угоду. Умовою візантійців було прийняття християнства Володимиром, наслідком чого стало хрещення Русі у 988 році. 989 року Володимир заклав Десятинну церкву у Києві, першу церкву Русі. У 1011[89] (або 1017) році у Києві було закладенко також Софійський собор, що наразі є найстарішою будівлею Східної Європи зі вцілілим оригінальним інтер'єром (зокрема мозаїки, фрески, графіті тощо).[15]
Русь складалася з декількох князівств (близько 10 основних), які мали значну автономію та подекуди вели міжусобні війни (особливо за наслідування київського престолу) й мали тенденції до сепаратизму. Правили князівствами, особливо найвпливовішими, здебільшого члени родини київських князів, перш за все сини та брати поточного київського князя. Ядро Русі складали наддніпрянські Київське, Чернігівське та Переяславське князівства. Великий вплив мало також Новгородське князівство, що контролювало північну частину торгового шляху «із варягів у греки». Значними князівствами були також Волинське та Галицьке.[15]
Процес феодальної роздрібненості в XI — XIII століттях призвів до ослаблення та поступового розпаду Русі. У XII столітті володимиро-суздальські князі (попередники московських князів) намагалися встановити свою владу над Києвом, зокрема у 1169 році вони сплюндрували Київ, що значно послабило його подальші позиції.[15]
На початку XIII століття постала Монгольська імперія, перший великий набіг якої на Русь супроводжувався провальною поразкою київського, чернігівського та галицького князів у Битві на Калці 1223 року. Це створило передумови для масштабної монгольської навали на Русь з 1239 року. У 1240 році монголи захопили та зруйнували Київ, що закінчило існування держави київських князів. Більшість руських князівств потрапила в ординську залежність.[15]
- Київські князі на мозаїках «Золотих воріт»
-
Ольга
(бл. 910—969) -
Святослав Хоробрий
(бл. 938—972) -
Володимир Великий
(бл. 960—1015) -
Ярослав Мудрий
(бл. 983—1054) -
Данило Галицький
(1201—1264)
Галицько-Волинська держава
Після занепаду Русі політичний, економічний і культурний центр українських земель перемістився до Галицько-Волинської держави. До її складу входили Волинь, Галичина, Берестейщина, Холмщина, Підляшшя, Белжщина, Турово-Пінщина, Чорна Русь, західна Київщина та Закарпаття[90]. Окремі князівства в Галичині, де правили Ростиславичі, виникли починаючи з 1084 з центрами в Перемишлі, Теребовлі та Звенигороді. 1141 р. Володимирко Володарович об'єднав їх у єдине Галицьке князівство, яке досягло найбільшого розквіту за правління Ярослава Осмомисла.
1199 року Роман Великий об'єднав Галичину і Волинь у єдине Галицько-Волинське князівство[91]. 1245 року його син і спадкоємець Данило Галицький, на часи правління якого припала татаро-монгольська навала, визнав свою залежність від Золотої Орди, проте сподіваючись на допомогу католицької Європи у боротьбі за незалежність, уклав таємні союзи із Польщею, Угорщиною, Мазовією і Тевтонським Орденом, і 1253 року прийняв знак самодержця — корону короля Русі від папи Іннокентія IV[92].
Близько 1256 року, після перемог над монголами Куремси, Данило заснував місто Львів. 1259 року, через відсутність військової допомоги з Заходу, король повторно визнав верховенство Орди. Його наступник Лев І постійно брав участь у походах ординців на Польщу і Литву. 1303 року Данилів онук король Юрій І домігся створення Галицької митрополії. 1308 року держава перейшла до його синів Андрія і Лева II, які розпочали боротьбу проти Золотої Орди в союзі з тевтонськими лицарями і мазовецькими князями. Проте після їхньої смерті останній монарх Юрій II знову визнав себе васалом Золотої Орди. 1340 року його вбивство дало привід Польщі та Литві — сусідам, які мали династичні права на руський престол, — розпочати війну за галицько-волинську спадщину. 1392 року Галичина з Белзькою землею і Холмщиною остаточно увійшла до Польського королівства, а Волинь — до Великого князівства Литовського, яке ще раніше опанувало землі Київського та Чернігівського князівств[93]. В той самий час південні українські землі перебували у складі Золотої Орди, а Закарпаття — у складі Угорського королівства.
Крим XIII—XV століть
У 1223 році до Криму вторглися татаро-монголи, на 1242 рік вони підкорили половців і візантійські (трапезундські) міста встановивши над півостровом владу Золотої Орди, було створено Кримський улус зі столицею у місті Солхат (зараз Старий Крим).[94][95]
У 1266 році італійська Генуезька республіка домоглася від Золотої Орди дозволу на створення власної колонії в Кафі (Феодосія). Надалі генуезці розширили контроль на все південне узбережжя Криму та на східну частину Керченського півострова, утворилася так звана Генуезька Газарія зі столицею у Кафі, що існувала понад 200 років.[94][95]
Місцеві візантійські еліти, греки та готи, що сповідували візантійське православ'я, не були задоволені пануванням монголів-мусульман і навіть ще більше — пануванням генуезців-католиків. На початку XIV століття їм вдалося створити в Кримських горах незалежне князівство Феодоро зі столицею у місті-фортеці Дорос (Мангуп). Князівство мало доступ до моря лише на невеликому відрізку південної частини західного узбережжя півострова з фортецею Каламіта та портом Авліта (зараз Інкерман). Феодоро налагодило дипломатичні відносини з Золотою Ордою, але вело війни з Генуезькою республікою за контроль над південним узбережжям Криму.[94][95]
У 1441 році відбувся політичний розпад Золотої Орди, внаслідок якого на півострові та в степах північного Причорномор'я утворилася незалежна держава Кримський ханат.[94][95]
У 1475 році до Криму вторглася Османська імперія, яка захопила та знищила князівство Феодоро та Генуезьку Газарію, а кримські хани, хоча чинили військовий супротив, у 1478 році визнали себе васалами османів. Відтоді південне узбережжя Криму безпосередньо контролювалося Османською імперією до XVIII століття, а Кримський ханат перебував у васальній залежності від неї.[94][95]
У складі литовсько-руської та польської держав
У XIV столітті литовські князі з династії Гедиміновичів вдало скористались початком занепаду Золотої Орди та розпочали збирання і переділ руських земель, спустошених в середині XIII століття навалою Батия. Співвідношення слов'янських та власне литовських земель у складі Великого князівства Литовського 1341 року було 2,5 до 1, а 1430 року — вже 12 до 1. Розпочав приєднання руських земель до Литви князь Гедимін, зокрема захопивши Київ 1322 року після перемоги в битві на річці Ірпінь. У 1340 році князь Любарт приєднав до Литви Волинь. Основний масив українських земель забрано до Литви за князювання Ольгерда, який приєднав Чернігівсько-Сіверські (1357—1358), Подільські (1363) та Київські землі (1362—1363). Нові землі приєднували як шляхом завоювання, так і через мирні ініціативи (угоди, шлюбні і родинні союзи) з переважанням останніх.[31][96]
З 1398 року литовська держава мала назву Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське.[31]
Хоча правили державою литовські князівські династії, потужні позиції у Великому князівстві Литовському займали численні руські (українські) княжі роди, яких було більше ніж литовських, а також і велику частину війська на всіх ланках займали руські воїни та командувачі[31]. Помітні позиції руські воїни займали і в армії Польського королівства, що з 1392 року включало Галичину та деякі інші західні українські землі. Наприклад, у Грюнвальдській битві (1410), де польське та литовське війська разом розбили Тевтонський орден, за свої подвиги здобув слави та земель від короля Ягайла руський лицар Іванко Сушик з міста Романів під Львовом[97]. Серед руських (українських) княжих родів Литовської держави особливо відомими, впливовими та заможними були волинські роди Острозьких та Вишневецьких. Князь Костянтин Острозький (1460—1530) був одним з найуспішніших полководців Литовської держави, першим здобув титул великого гетьмана литовського за перемогу над татарським військом біля Очакова 1497 року. У 1514 році в битві під Оршею литовсько-руське військо на чолі з Костянтином Острозьким розгромило московське військо Василія III призупинивши захоплення руських земель Московією.[31]
Саме у складі Великого князівства Литовського, під певним впливом литовських військових традицій, вперше виникло українське козацтво. Хоча на перших етапах виникнення козацтво загалом підтримувалося литовською елітою, це були самовільні процеси заради оборони від кочівників, а не цілеспрямована організація державою. Зростання чисельності козацьких ватаг та їхні набіги на землі Кримського ханату створювали постійну напругу у відносинах між литовськими князями і ханом. У 1556 році волинський князь Дмитро Вишневецький заснував фортецю на острові Мала Хортиця задля боротьби з кочовиками. Це стало предтечею подальшого створення першої козацької січі.[31]
У 1569 році литовська та польська держави були об'єднані у єдину Річ Посполиту, причому руські княжі роди литовської держави здебільшого зберігали свій вплив на той час. У 1576 році князь Костянтин Василь Острозький, переважно на меценатський внесок своєї небоги княжни Гальшки Острозької, заснував Острозьку академію, перший вищий навчальний заклад України.[98]
-
Велике князівство Литовське у 1386—1434 роках -
Битва під Оршею 1514 року, в якій руський волинський князь Костянтин Острозький, перший великий гетьман литовський, розгромив московське військо -
Представники волинського княжого роду Острозьких на поштових марках: Костянтин (1460—1530), Гальшка (1539—1582) та Костянтин Василь (1526—1608) -
,_Bitwa_pod_Orsz%C4%85.jpg)
.png)
Новий час
Козаччина
У XV столітті на південному сході Великого князівства Литовського у Наддніпрянщині виникли громади, які почали називати себе козаками. Їхнє виокремлення було пов'язано з формуванням угруповань вояків, що захищали ці землі в «диких степах» Запорожжя від нападів степових кочовиків. З XVI століття військовим осередком козаків стала Запорозька Січ[99]. Козаки Війська Запорозького формували окремий суспільний стан, що брав участь у війнах на боці Речі Посполитої: Лівонській війні 1558—1583 років, Польсько-московській війні 1605—1618 років, Хотинській війні 1620—1621 років, Смоленській війні 1632—1634 років. Крім цього козаки самовільно ходили з грабіжницькими походами у Молдову, Московію, Кримський ханат, Чорноморське узбережжя Болгарії і Малої Азії, а також активно займалися найманством, особливо під час Тридцятирічної війни 1618—1648 років. Найуспішнішим козацьким полководцем зазначених воєн і походів був гетьман реєстрового козацтва Петро Конашевич-Сагайдачний. Через правовий і соціальний гніт з боку шляхти козаки неодноразово піднімали повстання, найбільшими з яких були повстання Косинського 1591—1593 років, повстання Наливайка 1594—1596 років, повстання Жмайла 1625 року, повстання Федоровича 1630 року, повстання Сулими 1635, повстання Павлюка 1637 року й повстання Острянина 1638 року. Козаки неодноразово відстоювали права українського населення, яке зазнавало в Речі Посполитій релігійних та національних утисків[100][101].
З 1615 року в Києві існувала братська школа, що 1632 року була реорганізована митрополитом Петром Могилою на Києво-Братську колегію і яка у 1658 році отримала статус академії. Києво-Могилянська академія, і раніше колегія, була провідним освітнім закладом України в XVII—XVIII століттях, мала підтримку Війська Запорозького, з першої половини XVII століття в ній навчалася значна частина козацької старшини, зокрема низка гетьманів і їх найближче оточення.[102][103]
У 1648—1657 роках козаки під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького підняли велике повстання у Речі Посполитій, результатом якого стало створення в Наддніпрянщині самоврядної української держави — Війська Запорозького, або Гетьманщини[100][104]. 1654 року задля продовження війни з поляками козацька Україна прийняла протекторат московського царя, а 1656 року, через підписання московитами сепаратного миру, уклала союз зі Швецією і Трансільванією[105]. 1657 року, після обрання новим гетьманом Івана Виговського, всередині України спалахнуло антигетьманське повстання, що розвинулося у козацько-московську війну. Попри перемогу гетьмана під Конотопом в 1659 році, він втратив підтримку козацької старшини через союз із поляками[100].
Стартував період козацьких міжусобиць — руїни, внаслідок якої козацька держава розкололася по Дніпру на Лівобережжя, Правобережжя і Запорожжя. Правобережна Україна опинилася під владою Речі Посполитої, а Лівобережжя і Запорожжя — під впливом Московії. 1667 року цей поділ затверджено Андрусівським миром.
У 1672 році у Бучацькому договорі зазначено польською мовою та турецькою мовою існування України, української державності[106].
Козацькі намагання об'єднати Україну під проводом гетьмана Петра Дорошенка за допомоги Османської імперії у 1672—1676 роках закінчилися поразкою і закріпленням попереднього поділу[107]. 1689 року Московія і Річ Посполита остаточно розділили Гетьманщину. Наприкінці XVII століття поляки ліквідували залишки козацького суверенітету на Правобережжі, а московити поступово скасовували його на Лівобережжі.
1709 року, під час Великої північної війни, козаки під проводом із гетьманом Івана Мазепи уклали союз зі Швецією, намагаючись визволитися з-під московського панування, але зазнали поразки під Полтавою[108]. 1710 року переможені козаки на чолі з гетьманом Пилипом Орликом прийняли у вигнанні першу козацьку Конституцію[108]. Після повстання Мазепи Московська держава, перетворена на Російську імперію, взяла курс на повну ліквідацію козацької автономії в Україні. 1754 року росіяни ліквідували українсько-російський митний кордон і 1764 року скасували гетьманство, надавши останньому гетьману Кирилу Розумовському декоративний титул фельдмаршала. 1775 року зруйновано Запорозьку Січ, 1781 року ліквідовано козацький устрій в Україні, а 1783 року закріпачено українських вільних селян[100][109].
- Гетьмани Війська Запорозького
-
Петро Сагайдачний
(1582—1622) -
Богдан Хмельницький
(1595—1657) -
Іван Виговський
(бл. 1608—1664) -
Петро Дорошенко
(1627—1698) -
Іван Мазепа
(1639—1709) -
Пилип Орлик
(1672—1742)
.jpg)
.png)
Кримськотатарська держава
.svg)
.jpg)
Державою кримських татар, одного з корінних народів України[12], був Кримський ханат (Кримський престол, Кримське ханство), що існував на південних українських землях у 1441—1783 роках за правління династії Ґераїв, засновником якої був Хаджі I Ґерай. Держава мала станово-представницький устрій, основною релігією був іслам. Займала територію Криму (крім південного узбережжя), степів Північного Причорномор'я в межиріччі Дністра і Дону, а також земель північної Кубані. Перебувала у васальній залежності від Османської імперії, яка контролювала південне узбережжя Криму. Тримала у васальній залежності кочовиків Ногайської, Буджацької, Єдисанської, Перекопської орд, малих ногаїв Кубані та черкесів Північного Кавказу.[19][20]
Протягом 1474—1700 років кримські хани, як спадкоємці ханів Золотої Орди, отримували данину від Московії. У 1521 році, після того як московити кілька років уникали сплати данини, хан Девлет I Ґерай організував масштабний похід на Московщину зі стотисячним військом, відомий як «Кримський Смерч». У результаті походу кримські татари розорили Москву та декілька міст дорогою й змусили московитів підписати принизливий договір і продовжувати виплачувати данину.[19][20]
У 1659 році хан Мехмед IV Ґерай підтримав гетьмана Івана Виговського в битві під Конотопом, 40 тисяч кримськотатарських вершників разом з 20 тисячами козаків та 4 тисячами польських найманців здобули рішучу перемогу над 100 тисячами московитів.[19][110]
Зазнала сильних руйнувань під час російсько-османської війни 1735—1739 років. У 1774 році здобула повну незалежність як від Османської, так і від Російської імперії внаслідок чергової поразки османів у російсько-турецькій війні, що було письмово закріплено мирним договором.[19][20]
У 1783 році Російська імперія порушила договір та анексувала Кримський ханат[111].
-
-
-
Хан Іслям III Ґерай
(1604—1654) -
Хан Аділь Ґерай
(1617—1672)
.jpg)
.jpg)
Імперська доба
Після останнього поділу Речі Посполитої 1795 року українські землі були розчленовані між Австро-Угорщиною і Росією. Перша отримала Галичину, Буковину і Закарпаття, а друга — решту України[112].
З кінця XVIII століття, під впливом європейського романтизму і націоналізму на українських землях набув нового розвитку український національний рух. 1798 року Іван Котляревський видав бурлескну поему «Енеїда», головною темою якої було відновлення козацької держави. Цей твір був першим твором української літератури, написаний розмовною українською мовою, й послужив стимулом для відродження українських національних традицій. 1806 року засновано Харківський університет, що став центром українознавчих студій. 1825 року була написана «Історія русів», що справила виплив на формування української гуманітарної інтелігенції. 1834 року засновано Київський університет, який так само як і Харківський став одним із українознавчих центрів. У 1840-х роках будителем української національної свідомості став Тарас Шевченко, поезія якого набула популярності серед широких верств українського суспільства — від Волині до Кубані. Серед найвідоміших діячів української культури імперського періоду були також Григорій Квітка-Основ'яненко, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Марко Вовчок, Іван Франко, Ольга Кобилянська, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Василь Стефаник тощо.
Українське національне відродження сприймалося вороже імперським керівництвом Росії. Російський уряд взяв курс на повну мовно-культурну асиміляцію неросійських народів європейської частини імперії, інструментом якої була політика русифікації українського народу. З цією метою російська влада видавала офіційні заборони на використання української мови, зокрема Валуєвський циркуляр 1863 року й Емський указ 1873 року[113].
- Діячі української та кримськотатарської культури імперської доби
-
Іван Котляревський
(1769—1838) -
Тарас Шевченко
(1814—1861) -
Ісмаїл Гаспринський
(1851—1914) -
Іван Франко
(1856—1916) -
Ольга Кобилянська
(1863—1942) -
Леся Українка
(1871—1913)
Новітній час
Визвольні змагання
1917 року лютнева революція в Росії повалила монархію і дала початок республіканському Тимчасовому уряду[114]. Відлунням цих подій стало формування 17 березня у Києві Центральної Ради на чолі з професором Михайлом Грушевським[114]. 20 листопада, після більшовицького перевороту в Росії, Центральна Рада як представницький орган України проголосила створення автономної Української Народної Республіки (УНР)[115], а 22 січня 1918 року, через спалах українсько-більшовицької війни, проголосила її незалежність[116]. За місяць український уряд уклав у Брест-Литовську договір із Німецькою та Австро-Угорською імперіями, за допомоги яких звільнив Україну від більшовиків.
_front_side.jpg)
Одночасно в Криму, 13 грудня 1917 року було оголошено національну державу кримських татар Кримську Народну Республіку на чолі з Номаном Челебіджіханом. Однак вже на початку 1918 року Крим захопили більшовики.
29 квітня 1918 у Києві, внаслідок державного перевороту українських монархічних сил, уряд Центральної Ради УНР замінив гетьман Павло Скоропадський[114][117]. Республіка була перейменована на «Українську Державу»[117]. Режим Скоропадського протримався до листопада, коли його головні союзники німці капітулювали у Першій світовій війні[117]. 14 грудня повстання Директорії на чолі з Симоном Петлюрою та Володимиром Винниченком повалило гетьманат і відновило Республіку.
Однак відступ німців дозволив російським більшовикам поновити воєнні дії. 6 січня 1919 вони створили у Харкові маріонеткову державу — Українську Соціалістичну Радянську Республіку, від імені якої розпочали війну[114]. Протягом 1919 — 1920 років за контроль над Україною боролися українські республіканці, більшовики, російські націоналісти за підтримки Великої Британії, Франції та Польщі, українські анархісти на чолі з Нестором Махном та українські партизани[114]. Боротьба закінчилася перемогою більшовицьких сил і встановленням радянського контролю в Центральній, Східній та Південній Україні[114].
Паралельно з цим, у зв'язку з розпадом Австро-Угорщини, 19 жовтня 1918 року українці Галичини, Буковини і Закарпаття проголосили створення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) зі столицею у Львові[114]. Проте 1 листопада того ж року її атакувала Польща, розпочавши українсько-польську війну. Нападника підтримували країни Антанти — Велика Британія, Франція, Румунське королівство й Угорщина, а західні українці перебували в міжнародній ізоляції[114]. У пошуках союзника уряд ЗУНР звернувся по допомогу до УНР і 22 січня 1919 року об'єднався з нею у єдину державу[118]. Проте Директорія була зайнята війною з більшовиками і не могла надіслати військ. Внаслідок цього, на середину липня 1919 року поляки окупували Галичину, румуни — Буковину, а чехи — Закарпаття[114]. У квітні 1920 року за володіння Західною Україною спалахнула радянсько-польська війна. Вона закінчилася 18 березня 1921 року Ризьким миром, що закріпив за Польщею право на українські Галичину та Волинь[114][119].
- Українські діячі періоду Визвольних змагань
-
Михайло Грушевський
(1866—1934) -
Павло Скоропадський
(1873—1945) -
Симон Петлюра
(1879—1926) -
Володимир Винниченко
(1880—1951) -
Номан Челебіджіхан
(1885—1918) -
Нестор Махно
(1888—1934)
Міжвоєнний період
.jpg)
30 грудня 1922 року Українська Соціалістична Радянська Республіка уклала разом із більшовицькими республіками Росії, Білорусі та Закавказзя договір про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). За цим договором усі національні республіки нового Союзу були рівноправними, проте після прийняття Конституції СРСР 1936 року була обрана централізована система управління, в якій національні держави перетворювалися на автономії у складі Росії.
Протягом 1923—1933 років уряд СРСР та комуністична партія проводили в Українській СРР курс українізації, спрямований на укріплення позицій більшовиків. Шляхом розширення сфери застосування української мови в освіті, науці, засобах масової інформації, війську та партії більшовики намагалися знизити ступінь ворожости українців до радянської влади. Але вже в 1930 році, за ініціативи більшовицького намісника в Україні Лазаря Кагановича, стартувала кампанія гострої критики українізації та її прихильників. В 1933 році більшовики затаврували курс як «націоналістичний перегин», розпочали масові репресії щодо української інтелігенції та поновили русифікаційний курс. В результаті сталінських репресій, особливо протягом «Великого терору», за політичними мотивами були страчені або відправлені у трудові табори мільйони українців, зокрема тисячі діячів української культури та науки. Знищення радянською владою у 1930-х роках понад 200 українських письменників і митців, здебільшого людей чий пік активності припав на 1920-ті роки та початок 1930-х років, зробило це покоління української культури відомим як Розстріляне відродження.[120] Серед найвідоміших жертв були Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Зеров, Гнат Хоткевич, Михайль Семенко, Майк Йогансен, Валер'ян Підмогильний, Михайло Бойчук, Софія Налепинська-Бойчук.
В економічній сфері України комуністи проводили так звану «колективізацію» сільського господарства та посилену «індустріалізацію», яка супроводжувалась вимушеним переміщенням великих мас населення з сіл у міста.
У 1932—1933 роках, з метою «колективізації» господарства та придушення українського визвольного руху, центром якого було українське село, радянська влада організувала штучний голод на території УСРР. Від нього також постраждали регіони інших радянських республік, де компактно проживали українці, зокрема Кубань. За різними підрахунками, внаслідок Голодомору українське населення втратило від 4 млн[121][122] до 12 млн осіб[123]. Він зруйнував українське село і, як наслідок, традиційну систему цінностей у Наддніпрянщині, Слобожанщині, Запорожжі й Кубані. Голодомор визнаний геноцидом і злочином проти людяности на міжнародному рівні.
В той час, як більша частина України перебувала під радянською владою, західноукраїнські землі переважно знаходилося у складі Польщі, Румунії та Чехословаччини протягом 1920—30-тих років, де продовжував існувати український визвольний рух, частина якого пізніше оформилася в організаційну структуру ОУН.
- Представники Розстріляного відродження
-
Лесь Курбас
(1887—1937) -
Микола Зеров
(1890—1937) -
Микола Куліш
(1892—1937) -
Михайль Семенко
(1892—1937) -
Валер'ян Підмогильний
(1901—1937)
Друга світова війна
23 серпня[125] 1939 року СРСР та Німеччина уклали пакт про ненапад та розподіл сфер впливу у Східній Європі. 1 вересня року німці напали на Польщу з заходу, а 17 вересня Радянський Союз — зі сходу. Унаслідок цієї операції до УРСР були приєднані Західна Волинь і Галичина, заселені переважно українцями[126]. Після окупації Німеччиною Франції, 28 червня 1940 року СРСР здійснив операцію супроти Румунії. Завдяки цьому до складу УРСР були повернуті Північна Буковина і Буджак, але відторгнута частина Придністров'я, що стала частиною Молдовської РСР. 14 липня 1940 року червоноармійські війська окупували країни Балтії, а 1 червня 1941 року німці захопили Балкани. Німеччина і СРСР отримали спільні кордони.
18 грудня 1940 року Німеччина затвердила план Барбаросса й 22 червня 1941 року напала на СРСР. Війна між цими державами тривала чотири роки й велася значною мірою на території України. У конфлікті на боці Німеччини виступили Італія, Угорщина, Румунія, Хорватія, Болгарія, Словаччина і Фінляндія.
30 червня 1941 року Ярослав Стецько проголосив Акт відновлення Української Держави в окупованому німецько-гітлерівськими військами Львові. Невдовзі він та Степан Бандера опинились у концтаборі «Заксенгаузен».
19 вересня 1941 року нападники захопили Київ і Правобережжя, 24 жовтня — Харків і Лівобережжя, а червні-липні 1942 року — Крим і Кубань. В лютому 1943 року СРСР зміг спинити натиск противника під Сталінградом, а в серпні того ж року перехопив наступальну ініціативу після перемоги на Курській дузі. 6 листопада 1943 року радянські війська захопили Київ, а в квітні-травні 1944 року встановили радянський контроль над Правобережжям і Кримом. Наприкінці серпня 1944 року СРСР зайняв Західну Україну й почав наступ на окуповані Німеччиною країни Центральної Європи. 2 травня радянські війська здобули німецьку столицю Берлін. 8 травня війна скінчилася капітуляцією Німеччини. Внаслідок перемоги СРСР зросла його роль на міжнародній арені. У країнах Центральної Європи була створена низка прорадянських режимів.
Німецько-радянське протистояння супроводжувалася жорстокістю, масштабними руйнуваннями населених пунктів, знищенням великих груп населення, депортаціями, вивезенням населення. Жертвами цієї війни стало від 8 до 10 млн жителів України[127]. У цій війні українці воювали переважно на боці СРСР у Червоній армії[128], певні формування, як то дивізія «Галичина», на боці Німеччини. Частина українців воювала в складі Української повстанчої армії (УПА), що боролася за незалежну від радянського та нацистського панування Україну[129].
- Українські діячі періоду Другої світової війни
-
Олена Теліга
(1906—1942) -
Степан Бандера
(1909—1959) -
Ярослав Стецько
(1912—1986) -
Амет-Хан Султан
(1920—1971)
Повоєнний радянський період
У 1945 році Українська РСР стала одним із членів-засновників ООН. Перший комп'ютер радянської МЕСМ був побудований у Київському інституті електротехніки і почав функціонувати в 1950-му.
Післявоєнні етнічні чистки відбувалися з новим розширенням Радянського Союзу. Згідно зі статистикою, станом на 1 січня 1953 року, українці були другими у списку серед дорослих «спецпереселенців», що включає 20 % загальної суми. Крім українців, понад 450 тисяч етнічних німців з УРСР та понад 200 тисяч кримських татар стали жертвами примусової депортації[130].
УРСР була сильно зруйнована під час війни, знищено понад 700 міст та 28 000 сіл, тому відновлення потребувало значних зусиль[131]. Ситуація ускладнювалася післявоєнним голодом 1946—1947 років, який був викликаний посухою і військовими руйнуваннями інфраструктури. Він забрав десятки тисяч життів[132][133].
Після смерті Сталіна в 1953 році Микита Хрущов став першим секретарем ЦК КПРС. Бувши першим секретарем Компартії Української РСР у 1938—1949 роках, Хрущов був глибоко обізнаний із республікою і після приходу до всесоюзної влади, він почав підкреслювати дружбу між українським і російським народами. У 1954 році широко відзначалося 300-річчя Переяславської Ради і, зокрема, Крим був переданий із РРФСР до Української РСР[134].
Вже до 1950 року республіка повністю перевершила довоєнний рівень промисловості й виробництва[135]. У 1946—1950 роках п'ятирічного плану майже 20 % радянського бюджету було вкладено в радянську Україну. У результаті українська робоча сила зросла на 33,2 % з 1940 по 1955 рік, а той час як обсяг промислового виробництва зріс у 2,2 раза за той же період. Радянська Україна незабаром стала європейським лідером в області промислового виробництва, важливим центром радянської військової промисловости та високотехнологічних досліджень. Така важлива роль була зумовлена і доповнена значним впливом місцевої еліти.
Внаслідок тимчасового послаблення радянських репресій протягом хрущовської відлиги з кінця 1950-х років до 1970-х років в Україні сформувалася літературно-мистецька та суспільно-політична течія серед інтелігенції, що дістала назву Шістдесятництво.[136] Шістдесятники являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного державного режиму. В основі світоглядних засад шістдесятників були визнання свободи, ідеї гуманізму та антропоцентризму.[136] Серед найвідоміших представників шістдесятників були письменники Ліна Костенко, Григір Тютюнник, Василь Симоненко, Іван Драч, Василь Стус, літературні критики Іван Світличний, Іван Дзюба, художники Алла Горська, Галина Севрук, кіномитці Юрій Іллєнко, Іван Миколайчук, публіцисти В'ячеслав Чорновіл, Валерій Марченко та інші[136]. Після відновлення тиску та репресій радянського режиму частина шістдесятників пішла на частковий компроміс з владою, інші обрали шлях відкритого протистояння тоталітарному режиму і стали частиною дисидентського руху, представники якого відкрито критикували радянську владу і були фактичною опозицією до неї. Значною подією дисидентського руху в УРСР було створення у 1976 році правозахисної Української Гельсінської групи, серед найвідоміших засновників якої були Микола Руденко та Левко Лук'яненко. Також у цей період існував кримськотатарський правозахисний рух, одним з найвідоміших діячів якого був дисидент Мустафа Джемілєв. Дисиденти зазнавали політичних репресій радянською владою, багато зазнало тривалих ув'язнень.[137][138] Згодом у 1991 році авторами Акту проголошення незалежності України стали дисиденти Левко Лук'яненко, В'ячеслав Чорновіл і Михайло Горинь.
- Шістдесятники та дисиденти
-
Левко Лук'яненко
(1928—2018) -
Ліна Костенко
(нар. 1930) -
Василь Симоненко
(1935—1963) -
В'ячеслав Чорновіл
(1937—1999) -
Василь Стус
(1938—1985) -
Мустафа Джемілєв
(нар. 1943)
Незалежність
Проголошення незалежності, президентства Кравчука та Кучми
16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет[139], що поклало початок конфронтації між урядами СРСР і УРСР. 19 серпня 1991 року в Москві комуністи-консерватори здійснили невдалу спробу державного перевороту, аби відновити владу партії. Після провалу путчистів, 24 серпня 1991 року, Верховна Рада УРСР прийняла Акт проголошення незалежності України[140]. Цей акт підтримало 90,32 % українців на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року. Це ознаменувало появу незалежної держави Україна. Того ж дня відбулися перші президентські вибори, на яких переміг голова Верховної Ради України, у 1988—1990 роках — завідувач ідеологічного відділу, секретар ЦК КПУ, Леонід Кравчук. 8 грудня у Біловезькій пущі і 21 грудня в Алма-Аті лідери України, Білорусі та Росії підтвердили розпад СРСР і утворили Співдружність Незалежних Держав (СНД)[141]. Хоча Верховна Рада України ніколи не ратифікувала вступ, тобто Україна ніколи не була членкинею СНД.[142]
Україна спочатку розглядалася як республіка зі сприятливими економічними умовами, проте країна пережила глибший економічний спад, ніж деякі з інших колишніх радянських республік. Під час рецесії Україна втратила 60 % свого ВВП з 1991 року по 1999 рік[143][144] і постраждала від п'ятизначних темпів інфляції[145]. Невдоволені економічними умовами, а також кількістю злочинів і рівнем корупції, українці протестували і влаштовували страйки.
У 1996 році була ухвалена Конституція України, що сприяло стабілізації політичної системи і в той же час зосереджувало більшість владних повноважень у руках тодішнього президента Леоніда Кучми. У вересні того ж року проведено грошову реформу і введено нову валюту — гривню. Українська економіка стабілізувалася до кінця 1990-х років, а з 2000 року почало відбуватись її зростання, в середньому на 7 % щорічно.
Помаранчева революція, президентства Ющенка та Януковича
2004 року, другий тур президентських виборів відбувся з масовими системними фальсифікаціями[146] на користь провладного кандидата Віктора Януковича. Це призвело до початку всеукраїнської акції протесту, що дістала назву «Помаранчева революція». Верховний суд України скасував рішення ЦВК про перемогу на виборах Віктора Януковича і призначив переголосування, за результатами якого президентом обрано Віктора Ющенка. Янукович повернувся до влади у 2006 році, коли він став прем'єр-міністром під час «Антикризової коаліції»[147], що призвело до дострокових парламентських виборів у вересні 2007 року[148]. В 2010 році Янукович був обраний президентом[149] та сформував новий уряд на чолі з Миколою Азаровим. 21 квітня Віктор Янукович підписав угоду з президентом Російської Федерації Дмитром Медведєвим про продовження терміну перебування Чорноморського флоту Російської Федерації у Севастополі до 2042 року. 11 жовтня 2011 року Печерський суд міста Києва засудив колишнього прем'єр-міністра України і основного суперника Януковича на президентських виборах, Юлію Тимошенко до семи років ув'язнення.
Революція гідності, початок російсько-української війни, президентство Порошенка
Невдоволення правлінням Януковича вилилося протягом 2010—2013 років у численні акції протесту, зокрема «Податковий майдан», «Україна проти Януковича», протести у Врадіївці тощо, а 21 листопада 2013 відмова Кабінету міністрів від підписання угоди про асоціацію України з ЄС, запланованої попередньо на час саміту Східного партнерства спричинила до багатотисячних акцій протесту, проведених прихильниками ЄС напередодні майбутніх президентських виборів. Ці акції дістали назви Євромайдан і «Революція гідності» — після приєднання до протестувальників, які принципово виступили проти силового порушення громадянських прав українців. Силовий розгін протестувальників (переважно студентів) у Києві в ніч на 30 листопада, спричинив вихід на вулиці 1 грудня сотень тисяч (за деякими підрахунками близько мільйона) громадян із вимогами відставки уряду Азарова і самого президента. Розвиток конфлікту досяг апогею 18—20 лютого 2014, коли внаслідок протистояння силовиків і протестувальників у центрі Києва загинуло більш як сотня людей, півтори тисячі поранено, сотні вважаються зниклими безвісти[150][151][152][153]. Наслідком тих подій стало відсторонення 22 лютого Верховною Радою від виконання обов'язків Президента України Віктора Януковича та призначення дострокових президентських виборів на 25 травня 2014 року[154]. Виконувати обов'язки президента України Верховна Рада з 23.02.2014 тимчасово, до обрання Президента, доручила Олександру Турчинову (напередодні він також був обраний Головою Верховної Ради України замість В. Рибака).[155].
Скориставшись політичною кризою, російські спецслужби інспірували численні антидержавні виступи у містах Криму (з 23.02.2014), а незабаром — і на сході України. У Криму миттєво були створені так звані «загони самооборони» (як виявилось згодом, вони складалися з завезених напередодні з Росії найманців[156]), які підбурювали на захоплення державних установ, а також разом із російськими військовослужбовцями (які на той час були без відзнак на одязі та техніці) почали блокування військових частин ЗСУ на півострові. Під час сутичок загинула низка військовослужбовців ЗСУ і громадських проукраїнських активістів[157]. Також росіяни блокували кораблі ВМС України у Криму і суходільні в'їзди на півострів. 16 березня був проведений нелегітимний референдум, який на думку російської влади, узаконив захоплення української території.
Після анексії Криму російські керівники на чолі з Володимиром Путіним намагались проголосити Південно-східну Україну російською територією[158] і з квітня 2014-го намагались втілювати на цих землях подібний кримському сценарій[159]. На початку квітня були захоплені державні установи у Донецьку і Луганську, схожі спроби відбулися і в деяких інших містах, зокрема, у Харкові (07.04.2014) і Одесі (22.04.2014). А вже 12 квітня військовий загін російських бойовиків захопив м. Слов'янськ і Краматорськ. В. о. Президента Олександр Турчинов проголосив початок антитерористичної операції (АТО). На захоплених територіях проросійські терористи проголосили Донецьку (06.04.2014) та Луганську (27.04.2014) народні республіки, контрольовані Москвою, яка їх фінансувала й організовувала їм постачання зброї, ПММ та надсилала бойовиків. Протягом травня-серпня 2014 р. Збройним силам України разом із добровольчими батальйонами вдалося звільнити значну територію від загарбників і майже оточити Донецьк. Проте, раптове пряме вторгнення збройних сил Російської Федерації під Іловайськом[160][161], дозволило Кремлю врятувати так звані «ДНР» та «ЛНР» та заморозити конфлікт.
1 січня 2016 року Україна приєдналася до Зони вільної торгівлі з ЄС. 11 червня 2017 року українські громадяни отримали безвізовий режим поїздки до Шенгенської зони терміном до 90 днів протягом будь-якого 180-денного періоду, а Угода про асоціацію офіційно набула чинності 1 вересня 2017 року.
Арбітражний інститут Торгової палати Стокгольма задовольнив вимоги «Нафтогазу» про відшкодування постачань газу за транзит, які не були поставлені «Газпромом». Відповідно до рішення Стокгольмського арбітражу, «Нафтогаз» домігся компенсації у розмірі 4,63 мільярда доларів за те, що «Газпром» не поставив узгоджені обсяги газу для транзиту. За підсумками двох арбітражних проваджень у Стокгольмі, «Газпром» мав сплатити (і згодом сплатив) 2,56 млрд доларів на користь «Нафтогазу»[162].
25 листопада 2018 року стався Інцидент у Керченській протоці, коли берегова охорона Федеральної служби безпеки Росії (ФСБ) обстріляла і захопила три судна ВМС України, які намагалися пройти з Чорного моря в Азовське море через Керченську протоку на шляху до порту Маріуполь[163][164].
У 2018 році розпочато процес надання автокефалії Київській митрополії від Вселенського патріарха Варфоломія (Томос), який був отриманий 6 січня 2019 року на Фенері, чому передував Об'єднавчий собор, який утворив Православну церкви України.
21 лютого 2019 р. внесено зміни до Конституції України, норми про стратегічний курс України на членство в Європейському Союзі та НАТО закріплені у преамбулі Основного Закону, трьох статтях та перехідних положеннях.[165]
Президентство Зеленського: COVID-19, масштабне російське вторгнення
2 березня 2020 року було підтверджено перший випадок інфікування COVID-19 у Чернівцях[166]. 12 березня в Україні було запроваджено загальнодержавний карантин й оголошено надзвичайну ситуацію, були закриті кордони, заклади освіти, частина підприємств і громадського транспорту, заборонені масові заходи, перебування у громадських місцях без медичної маски тощо. Епідемія охопила всі області України. Через карантинні обмеження в країні посилилась економічна криза, кількість офіційних безробітних зросла на 67 %. 20 березня вилікувався перший хворий, на той час хворі були вже в кількох областях[165][167]. 23 лютого 2021 року в Україні було зареєстровано 2 вакцини проти коронавірусу: AstraZeneca та Pfizer/BioNTech[168][169]. 24 лютого було вакциновано першу людину[170]. Карантин було офіційно скасовано 1 липня 2023 року, хоча де-факто його перестали дотримуватися з початком російського вторгнення 24 лютого 2022 року.
На червневому саміті в Брюсселі 2021 року лідери НАТО повторили рішення, ухвалене на Бухарестському саміті 2008 року про те, що Україна стане членом Альянсу з Планом дій щодо членства (ПДЧ) як невід'ємною частиною процесу та правом України визначати своє майбутнє і зовнішню політику, звичайно, без втручання ззовні[171].
У четвер 24 лютого 2022 року, після звернення президента РФ В. Путіна, розпочал